- Про Інститут
- Голодомор-геноцид
- Штучні масові голоди
- Освітянам
- Конференції
Деякі пролонговані наслідки індоктринації свідомості дітей та молоді в 1920-х – на початку 1930-х рр.
(Частина І).
Сьогодні варто поглиблено вивчити суспільні зміни, що відбулися внаслідок одержавлення соціально-політичного життя вітчизняного соціуму, формування “нової людини”, котра б пов’язала своє життя зі служінням комуністичній системі, приносячи в жертву права людини, інтереси родини і місцевих громад. Нові історичні реконструкції дозволять краще зрозуміти пролонговані наслідки комуністичного режиму, що призвів до відриву України від європейської моделі політичного й економічного розвитку, до формування колективної свідомості та поведінки як одного з основних чинників легітимації та підтримки нової влади.
Після жовтневого перевороту більшовики втрутилися в процеси суспільної еволюції й приступили до реалізації завдань щодо побудови нового одержавленого суспільства. Формування такого суспільства передбачало формування одержавленої особистості – людини, позбавленої сумніву в тому, що лише керівна політична сила може бути виразником суспільного блага. Відповідно від “нових людей” очікували, що вони насамперед мають бути відданими цілям партії, ототожнювати себе з новою пролетарською громадськістю, відмовляться від норм та цінностей традиційного суспільства.
У процесі більшовицького “виховання” та “перевиховання” 1920-х – початку 1930-х рр. можна виокремити два періоди. Перший – період переважно теоретичного пошуку базових засад формування “нової людини”, змісту ідеології, її функцій в суспільстві, методів впливу на маси людей, які були або малограмотними, або безграмотними взагалі; почали розвиватися психотехніка, психологія, нейрофізіологія, рефлексологія, педологія, педагогіка, соціальна психологія та інші науки, покликані допомогти владі створити тип робітника з новою психологією та “низькою зношуваністю”, “переробити” кадри учасників соціалістичного будівництва; важливе значення надавалося нормативному формуванню громадської думки засобами пропаганди, активно використовувалася преса, усна пропаганда, соціально-демагогічні гасла, мистецтво плакату та ін.; передбачалося виокремлення із загальної суспільної маси специфічних груп і прошарків, зокрема референтних груп партійців, комсомольців, піонерів із чітко закріпленими статусами в системі ієрархії влади і відповідними соціально-рольовими образами, закріпленими в суспільній свідомості. Другий період – кінець 1920-х – початок 1930-х рр. характеризувався масовим застосуванням силових методів впливу (населення “перевиховували” в таборах, в’язницях, колоніях, будинках ув’язнених; каральні інституції проникли в усі сфери життєдіяльності тогочасного суспільства; радянські репресивно-каральні органи, радянська номенклатура функціонували в новій системі тотального контролю, спостереження велося за “всім і всіма”). Було розпочато активну роботу зі створення нової історичної багатонаціональної спільноти – радянського народу (homo soveticus). Формували нову спільноту радянських людей зі специфічною психологією – задовольнятися малим. Людей штучно об’єднували за допомогою патріотично-героїчних наративів та нових формул (кодів), що змінювали сприйняття нової соціальної реальності. Встановлення єдиної ідеології марксизму-ленінізму, однопартійної системи, знищення приватної власності, відсутність громадянських свобод призводили до змін психосоціальної культури українців.
Індустріалізація та колективізація мали радикально змінити базові умови існування людей, зруйнувати колективну пам’ять, зокрема українського села. Для того, щоб вижити в умовах зміни базових засад соціальної організації, люди були змушені вносити у своє життя, життя своїх родин, спільнот суттєві корективи, приймати нові правила суспільної гри (норми, цінності, культурні елементи, символи тощо) та нові соціальні інституції.
Специфікою роботи більшовиків у селах стало загострення соціальних суперечностей, зокрема протиставлення інтересів одних прошарків іншим, виокремлення групи менш заможних із негативним ставленням до більш заможних селян; залякування; цькування; навішування назв-ярликів, кліше (куркуль, хлібний спекулянт, підкуркульник, непман, петлюрівець, затуркана, темна та ін.). Селянам нав’язували модель поведінки, при якій вони мали з раннього ранку бути на роботі, пізнього вечора – в клубі. Окремі успіхи в піднесенні народного господарства, освіти, розвитку суспільно-політичної активності громадян перепліталися з репресивними кампаніями розкуркулення, колективізації, хлібозаготівель, Голодомором-геноцидом, тотальним контролем, грубими порушеннями законності, червоним “терором”. Для виживання в умовах зміни базових засад соціальної організації, люди були змушені вносити у своє життя й життя своїх родин і громад суттєві корективи, приймати нові правила суспільної гри та нові соціальні інституції. Частина вчилася пристосовуватися до нових реалій, інші повірили в “історичне завдання”, мільйони загинули, намагаючись відстоювати власне право жити, як вони вважали за потрібне. Головною особливістю комуністичного режиму став повний контроль держави над громадянами. “Нову людину” формували як нову “громадянську ідентичність”, яка мала прислуговувати державі.
Протягом 1920-х – початку 1930-х рр. ідею створення “нової людини” особливо активно культивували серед молоді та дітей УСРР, що складали основний ресурс системи та розглядалися як джерело поповнення робітничого класу, колгоспного селянства, радянської інтелігенції, ретрансляторів комуністичних ідей у майбутньому. Найбільш важливим з погляду виховання “нових дітей” в СРСР, УСРР вважався період від 8 до 11 років. У першій половині 1920-х рр. в СРСР, УСРР набула поширення ідея повного відриву дітей від сім’ї за допомогою розгалуженої системи дитячих будинків [1, арк. 72]. Протягом першої половини 1920-х рр. сільських дітей (починаючи з 3–5 років), пропонували виховувати окремо від батьків у “дитячих помешканнях”. У другій половині 1920-х рр. намітилося суттєве зменшення впливу батьків на своїх дітей. Безпритульні та бездоглядні діти найчастіше займалися крадіжками у садках, на базарах, перепродавали горілку, наймалися за гроші у парубків для бійок, грали в карти (на гроші), жебракували та ін. Були безпритульні діти, які “жили на вулиці та жебракували” більше 5 років [2, арк. 64; 70].
Вивчення наукової літератури, опублікованих та архівних джерел засвідчує, що об’єктами більшовицько-комуністичного впливу стали всі категорії населення. Більшовицькі ідеологи запропонували громадянам нову символічну реальність, центральне місце в якій відводилося “новій жінці” і “новому чоловікові”. Жіноча спільнота, як і суспільство загалом, перебували по різні сторони політичних “барикад”, особливо це стосується жінок, які жили в селах; серед жінок та чоловіків були не лише активісти, які пропагували нові цінності, але й ті, які намагалися активно захищати свої релігійні переконання, особисте майно, родину, громаду. Жінки змушені були поєднувати традиційні сімейні обов’язки із працею (понад 10 годин на добу) в колгоспах, громадськими роботами. Можемо говорити про потрійне навантаження на сільську жінку. Освіта відігравала важливе значення для соціальної мобільності, проте навіть у 1926 р. молоді українські жінки мали найнижчі показники письменності серед порівнюваних. Якщо проаналізувати співвідношення чоловіків і жінок за статтю відповідно до спеціальностей, то майже на 100 % жінкам залишили сферу “робітниць пральної справи”, на 80 % – “текстильну” та “швейну”, для реалізації професійних навичок практично повністю було відведено сферу шкільної освіти. Радикальні зміни чоловіки часто асоціювали із приходом “бабського царства” та внутрішньо були готові до боротьби із ним, проте опір носив переважно локальний характер. Виявлено, що було знівельовано структуру духовної сфери парагромадянського селянського суспільства, зокрема через несумісність з пануванням єдиної ідеології та ідеологізованою державою, трансформовано зміст жіночої ґендерної ролі (для більш детального та адекватного висвітлення змін в українському селянському соціумі протягом 1917–1933 рр., на основі попередніх напрацювань, введено термін “парагромадянське селянське суспільство” (пара- (грец. раrа) – префікс, що означає суміжність, близькість, схожість), що дозволило адаптувати базові суспільно-політичні, соціально-економічні, соціально-демографічні характеристики змін структури українського села до європейських тенденцій розвитку громадянського суспільства та показати, як парагромадянське селянське суспільство перетворилось на поле битви між радянською владою та українцями, які намагалися виражати та захищати власні інтереси, інтереси громади та села.
У 1920-х рр. було запроваджено таку схему навчально-виховного процесу: “дитячий дім – школа; соціалістичне виховання – дитячий комуністичний рух” [3, c. 6–7]. Вважалося, що сім’я, зокрема сільська, через недостатню культуру не зуміє прищепити дитині основних навичок класового виховання, це мали зробити референтні організації. Так, піонери мали з прапорцями та гаслами відвідувати “диких селянських дітей” (часто відстань була в межах 10–15 км), батьки яких не були членами колективних господарств, та агітувати їх ходити до “комунії” [4, c. 19]. О. Лукашевич подає матеріал дослідження відділу соціальної гігієни Київського інституту Охматдиту за 1931 р., у якому “витрати часу селянки, що працювала в колгоспі, становили від 11 до 13 год., догляд дітей – від 4 хв. до 1 год. 20 хв.” [5, с. 142–143]. Схема навчально-виховного процесу в УСРР слабко корелювалася з вихованням у сім’ї. Слід підкреслити, що нова радянська школа найбільше обурювала селян своїм принизливим ставленням до сім’ї, а також забороною вивчення закону Божого. Батьки висловлювалися проти шкіл, де вчать дітей на комуністів, та вимагали розпустити піонерзагони, які негативно впливали на дітей. Інколи батьки погрожували дітям: “Я тебе вб’ю, але більшовизм з тебе виб’ю” [6, c. 12]. Революційна ж педагогіка пропонувала дітям “розбурхувати дома своїх одсталих батьків, братів, сестер” [7, c. 91]. Дітей втягували в серйозні суперечки з дорослими, змінюючи їхнє сприйняття традиційних цінностей. Так, дітей залучали до голосування на піонерських зборах “за колективізацію” або “проти куркулів”. Часто діти абсолютно логічно висловлювалися на захист куркулів: “Коли в куркуля все забирають, то нащо і його забирати? Він вже бідняком зробився”, “Куркуль сам робив і батьки його робили, того він і багатий”, “Коли куркулів пограбують і все заберуть, тоді нічого не матиме й радянська влада”.
Масова піонеризація спровокувала прогнози педологів про відмирання школи разом із відмиранням держави та заяви радянських науковців, що “дітей уже перетворено”, “вони живуть новою революційною дійсністю, особливо у містах” [8, c. 22]. Окремі педагоги почали пропонувати не нейтралізовувати агресивну енергію дітей, бо вона у нових умовах є цінною культурною силою, яку можна використовувати, щоб формувати оточення [9, c. 28]. До піонерської організації приймали навіть тих дітей, які не відвідували школу. Основними ознаками класово спрямованої поведінки піонера вважали класову свідомість та революційну активність. Улітку школярі, об’єднані у піонерську організацію, брали найактивнішу участь у боротьбі за соціалістичний врожай (у весняному засіві, в боротьбі зі шкідниками, шефстві над молодняком, збиранні колосків, охороні врожаю та ін.) [10, c. 21]. Піонерів залучали і до боротьби за фінплан. Діти мали організовувати демонстрації, куточки позики, укладати договори з батьками, бо кожна сім’я піонера мала придбати облігації позики, писали гасла про підписку на позику, організовували вилазки у село та ін. [11, c. 41–42]. Сільський піонер мав засвоїти основні відомості про колективізацію сільського господарства; пояснювати перевагу колгоспів над одноосібними господарствами; знати характеристики різних видів кооперативних та колективних організацій, артілей, товариств та ін.; засвоїти найпростіші відомості про сільськогосподарські машини (знати назву важливих робочих частин); засвоїти основні відомості про шкідників у сільському господарстві та як боротися з ними; уміти скласти план сівби, посадки; знати, як вирощувати поросят та ходити коло корови та коня та ін. [12, c. 14–15]. Школярі-піонери також виготовляли плакати для проведення виборчих кампаній на селі, придумували гасла, проводили демонстрації, огляди-конкурси, заповнювали повістки. В обов’язки піонерів входила агітація батьків за вступ до колгоспів. Сільських дітей закликали встановлювати революційні традиції та звичаї, зокрема, не відповідати дорослим, коли вони вітаються з дітьми “Добрий день”, натомість – очікувати, допоки дорослі почнуть звертатися “Будь готовий” [13, c. 18]. Характерним для тих часів був лист школярки-піонерки, надрукований у газеті “Харківський Пролетарій”, яка називає своїх батьків “дикими та допотопними”. Піонери мали відмовляти батьків писати заяви про вихід із колгоспів, не давали паперу на заяви. Інколи піонери змінювали текст заяви: “Прохаю Новоселецьку раду колгоспу “Перемоги”, аби там деякі товариші переговорили з цією громадянкою (малася на увазі мати піонера), аби її перемогти до колгоспу, і дати понятіє в тім, що лучче буде в колгоспі” [14, c. 31–33]. Набув поширення пролонгований ідейно-ціннісний конфлікт між дітьми та їхніми батьками.
У другій половині 1920-х рр. школу у радянській пресі вже порівнювали з педагогічним підприємством з масовим виробництвом. Проте визнавали, що загальний рівень продукції масової школи стоїть невисоко, бо значний відсоток учнів потрапляв до категорії відсталих та невдах. У “нових радянських школах” запроваджувалася не лише сувора дисципліна, але й постійний контроль за учнями та їх оточенням. До школи потрібно було приходити за 15 хв. до дзвінка; у клас заходити не стрибаючи; без крику, відразу проходити до свого робочого місця, клас для школяра вважався важливим місцем, що вимагало мобілізації вже біля порогу; учителя під час пояснення матеріалу не можна було перебивати запитаннями; учням не можна було розмовляти між собою; відповідати після дозволу вчителя; сидіти тихо, не гуркотіти стільцем [15, с. 42–43]. Учні вчителів, зокрема й з подачі комбюрократів, стали називати “шкробами” (шкільні робітники), “уками” (учительські кадри), “шкроб’ячими милицями” та ін. Частина учнів, зокрема “соціально занедбані”, до педагогічного персоналу ставилася з презирством, могли використовувати лайки та застосовувати силу [16, арк. 42; 70]. Школярів у радянській школі, як і дорослих, поляризували відповідно до їхнього соціального походження, виключали тих учнів, які приховали свій соціальний стан. Про розшарування серед дітей свідчили навіть назви-клички: “пан Гапон” (син поміщика), “граф”, “цар”, “піп” та інші. Групи товаришування дітей також відбивали нову соціальну реальність. Зокрема, групи товаришування дітей робітників і селян зустрічалися рідко, переважно це були “чисті” групи дітей селян. Із дітьми кустарів переважно товаришували діти службовців і селян. Сільські діти (12–14 років) найчастіше товаришували через сумісну працю (пасли худобу, збирали дрова), спільну підготовку уроків, разом сиділи у класі, об’єднувалися на грунті самозахисту, спільного мандрування в минулому та ін. [17, с. 110–111].
Радянськими ідеологами для кращої роботи із молоддю було виокремлено із загальної суспільної маси специфічні референтні групи із закріпленими статусами в системі ієрархії влади та соціально-рольовими образами, закріпленими в громадській свідомості. У представників таких референтних груп суспільне мало домінувати над особистим у всіх сферах життя, молодь мала призвичаїтися до поганого побуту, невиразного одягу, нехтування власними почуттями. Самовіддана праця, навіть ціною власного здоров’я, життя, кохання мала стати для них пріоритетною. Оголошувалася нещадна боротьба з “міщанським особистим щастям” [18, c. 25]. Від молодих людей вимагали розірвати з традиціями минулого. Ознакою 1920-х рр. була зневага частиною молоді так званих “умовностей” [19, c. 588]. Комсомольців долучали до участі в нарадах, мітингах, конференціях бідноти, переписах населення, до роботи ревізійних комісій, до конкурсів на участь у передвиборчій кампанії, до перекличок-змагань між окремими комсомольськими організаціями. Під керівництвом комсомолу проводили передвиборчі карнавали, факельну ходу, лижні пробіги. Створювали ударні комсомольські бригади (“легка кавалерія”) та направляли їх для роботи на село. У Проскурівському окрузі комсомольці відкрили вогонь із револьверів по селянах, які йшли хресною ходою, у відповідь селяни розгромили комсомольський клуб [20, арк. 166]. У березні 1933 р. у Харківській області майже 3 тис. комсомольців займалися пошуками куркульських елементів на селі та знаходженням “зграй” ворогів радянської влади [21, арк. 35].
Утилітаризм державної політики щодо дитинства сприяв поширенню ідей про необхідність виховання сільських дітей окремо від батьків у “дитячих помешканнях”, про розшарування дітей відповідно до їхнього соціального походження, про залучення дітей та молоді до хлібозаготівель, колективізації, розкуркулення тощо. Після революції понад десять років точилися суперечки щодо залучення дошкільнят у суспільно-політичне життя. Влада офіційно визнавала вік 4–5 років найкращим, “щоб зробити з дитини людину”. До кожного дитсадка мав прикріплюватися найближчий піонерзагін під керівництвом комсомольців. Піонери відвідували дітей один – два рази на тиждень та ставали частиною внутрішнього оточення дітей. Як наслідок, в дитячих садках, будинках для дітей від 4-х років вже можна було побачити куточок Леніна, “Могилу Леніна”, безліч малюнків про Леніна. Перші слова, що читали та писали діти, були – “Ленін”, “Ілліч”, “1 Травня”, “Жовтень”. Повсюди мали бути червоні п’ятикутні зірки тощо. Діти грались у “дитячий виконком”, в “юних ленінців”, “в комсомольців”, “мітингували”, “засідали”, “робили доклади”, ходили на “демонстрації”, співали Інтернаціонал.
На дитячу літературу мав активно впливати Комдитрух [22, c. 176]. Саме дитяча література мала відіграти чи не найважливішу роль у формуванні “нової людини”. Масова політична книжка мала “навчити дітей розпізнавати класових ворогів пролетаріату та вести із ними боротьбу, знайомити дітей із боротьбою пролетаріату в капіталістичних країнах, організувати на боротьбу за міжнародний комуністичний рух, боротися проти куркулів та людей із “СВУ” [23, c. 94–95]. Головним героєм усіх книг мав бути дитячий колектив. У дитячих книгах було заборонено “ідеалізувати куркульські хутори, пропагувати класовий мир, співати дифірамби одноосібному господарству, ідеалізувати українське гетьманство, протягувати теорію безбуржуазності української нації” [24, c. 6–7]. На І Всеросійській конференції у справах дитячої літератури (лютий 1931 р.) остаточно було визначено, що казці немає місця в дитячій радянській літературі. У додатку до протоколу № 80 “Про застосування казки в педагогічному процесі” секретаріату ЦК ЛКСМУ зазначалося, що “проти казки потрібно розгорнути широку боротьбу через комсомол, вожатих, педагогів, через маси самих дітей” [25, арк. 283]. Серед українських казок найбільше критики дісталося казці про “Івасика-Телесика”. У 1934 р. С. Маршак зазначав, що “клас, який йде до загибелі, вже не може розраховувати на казку у своєму житті” [26, c. 43]. Шкідливими буржуазно-педагогічними творами вважались також твори дитячих письменників, у яких писали лише про дітей: “сучасні діти відчувають солоденьку фальш дидактичних оповідань, де в центрі подій стоїть дитина, бо знають, що їм потрібно орієнтуватися не на дітей, а на справжніх проводирів революції, на дорослих робітників-комуністів”; “треба розірвати чарівне коло специфічного дитячого світу дитячої книги” [27, c. 182]. Було оголошено призов ударників у дитячу літературу, внаслідок чого з’явилися реально шкідливі для дитячої психіки твори. Дитяча поезія, що не мала відрізнятися від поезії для дорослих, водночас передбачала суттєві впливи на дитячу психіку. У 1930 рр. посилилась цензура дитячої літератури та шкільних підручників. Класово ворожою націоналістичною контрабандою в дитячій літературі було названо цілу низку збірок та книжок, виданих у 1931–1933 рр., оформлених жовто-блакитними обкладинками – “кольором прапору контрреволюційної петлюрівщини” [28, c. 35–36].
Соціальний інжиніринг більшовиків-комуністів формував новий комплекс міжособистісних відносин (і за складом суб’єктів, і за предметом та змістом), проголошував “нову людину” як заперечення традицій українського суспільства. Соцієтальні зміни другої половини 1920-х рр. лише поглиблювали негативні наслідки дивергенції цінностей і смислів традиційної української культури з комуністичною. Станом на 1933 р. були істотно знівельовані базові засади духовної сфери парагромадянського селянського суспільства. Молодь стала виконувати нові соціальні функції, спрямовані на подальше формування уніфікованої суспільної свідомості, радянської моделі поведінки.
Список використаних джерел та літератури: