Одними з ознак злочину геноциду є заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі національної групи та насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.Бомбардування пологового будинку в Маріуполі, зумисні обстріли лікарень та створення умов, несумісних з життям в окупованих територіях – прямі докази геноцидної політики кремля.
Впродовж сучасного етапу війни рашистські окупанти насильно депортували в Росію вже майже 240 тис. дітей.
За повідомленням Офісу генерального прокурора України, загальна кількість постраждалих від війни дітей зросла до 721: 261 дитина загинула, 460 були поранені. При цьому відсутня інформація про загиблих та поранених дітей з тимчасово окупованих територій.
Ця війна залишить слід в душах цілого покоління. За даними дитячого фонду ЮНІСЕФ, станом на 1 червня, двом із трьох українських дітей довелося залишити свій дім через російську агресію. З усіх 7,5 млн українських дітей близько 5,2 млн потребують гуманітарної допомоги – 3 млн всередині країни та понад 2,2 млн за кордоном.
Злочин Голодомору-геноциду 1932-1933 років досі глибоким карбом ятриться в нашій історії. Катастрофічно висока смертність дітей, різкий спад народжуваності, безпритульність, фізичні та психічні травми тих, хто пережив цей геноцид, – далеко не повний перелік наслідків злочинної політики тоталітарного режиму.
Державний архів Миколаївської області зберіг багато актів записів про народження та смерть дітей, в яких знаходимо прямі свідчення тодішніх страшних подій.
Дитячий будинок «Червоне сонечко» у Миколаєві. Акти про народження 18 червня 1933 року сестричок Варвари і Палажки Половенко було складено лише у березні 1935 року. Типові для усіх інших актів записи: підкреслене слово «підкидьок», «Вихованка дитбудинку» у графі «Де сталося народження» та «Відомостів нема» – там, де мали би бути дані про батьків.
В часи Голодомору будинки дитини діяли у всіх великих та багатьох інших містах УСРР. Маючи завдання збереження життя та здоров’я дітей, дуже часто такі будинки через вкрай незадовільне продуктове та інше забезпечення часто лише відтерміновували загибель дітей.
Інші записи Миколаївського ЗАГСу зафіксували 16 січня 1934 року смерть від дистрофії однорічного мешканця цього дитбудинку Дмитра, від коліту – дворічної Ольги, 12 лютого 1934 року – від дистрофії померла семимісячна Антоніна. Деякі діти народжувалися настільки кволими, що жили лише кілька днів. Акти навіть не містять їхніх імен і статі, неначе їх і не було…
Як наші діти переживуть сучасний геноцид? Хто і як відповість за ці злочини тоді і зараз? Чи доведеться нам знову говорити про трагедію цілого покоління українців?
Марія Бачинська,
старший науковий співробітник відділу соціодемографічних і правових аспектів Голодомору-геноциду
Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду
Фото 1. (Акти про народження сестер Половенко) ДАМО, ф. Р-5950, оп. 1, спр. 386, арк. 29).
Фото 2. (Акт про смерть Антоніни Галчинської). ДАМО, ф. Р-5950, оп. 1, спр. 342, арк. 108.
Фото 3. (Акти про смерть Дмитра Морозова та Ольги Турсової). ДАМО, ф. Р-5950, оп. 1, спр. 342, арк. 39.
Фото 4. (Акти про смерть Каліти та Блажівської). ДАМО, ф. Р-5950, оп. 1, спр. 342, арк. 53.