Процеси геноциду по відношенню до українців були пов`язані не тільки з їх фізичним знищенням, але і з ліквідацією української національної культури, освіти та мови. Власне те, що відбувається зараз, постійно практикувалося у практиках комуністичного тоталітарного режиму. Ми бачимо, як на тимчасово окупованих територіях відтворюється те , що відбувалося у минулому – фізичне винищення населення, заборона згадки про українську культуру та українське самовизначення. Одним з яскравих прикладів цього в минулому є тотальна русифікація українців Північного Кавказу (Кубані) яка відбувалася під час Голодомору – геноциду в 1932-33 роках. Компактне переселення в XVIII сторіччя на Кубань Чорноморського козацького війська утворило там домінуючу українську спільноту з усталеними традиціями, збереженням історичної пам’яті, економічним і соціальним устроєм. Нові переселенці з України постійно поповнювали українське населення Кубані, інтегрувалися у створену чорноморськими козаками громадську структуру, що забезпечувало надійне зберігання своєї національної ідентифікації, і в той же час ці переселенці підтримували серед місцевих українців відчуття єдності з Україною. Згідно із Загальносоюзним переписом населення 1926 року, українці на Кубані складали 1 141 000 осіб, або 66% від загальної кількості населення регіону.
У 1932 р. Північнокавказький педінститут (м. Краснодар) був перейменований у Північнокавказький український педінститут ім. Скрипника, у тому ж 1932 р. він уже випустив 164 вчителів для українців Північного Кавказу, Сибіру, Казахстану, Далекосхідної Республіки. Узагалі, до 1937 р. планував довести випуск українських учителів до 415 осіб на рік.
Вже на кінець 1932 р., коли розпочалася деукраїнізація на Північному Кавказі, українською мовою працювали 1609 шкіл І ступеня з 221 463 учнями й 5 581 учителем та 259 шкіл ІІ ступеня з 42 148 учнями й 1 552 викладачами, також 12 педагогічних технікумів і короткочасні педагогічні курси, діяла мережа масових політосвітніх установ. Масовий випуск української літератури починається в 1931 р., коли у видавництвах Північного Кавказу вийшло 149 українських книг та брошур, творів місцевих україномовних письменників загальним тиражем 958 000 примірників. У 1925 р. на українську мову був переведений тижневий додаток до Північно-Кавказького радянського органу «Красное знамя» (Ростов-на-Дону) «Радянський станичник» загальним тиражем 1 900 примірників. Дуже швидко почали працювати українські видавництва «Червоний прапор» і «Радянський станичник». Процеси згортання українізації та насильницька русифікація українців Кубані безпосередньо була пов’язана із проведенням колективізації та створенням штучного голоду в краї, що, призвело до геноциду українців.
Деукраїнізацію Кубані місцева влада, безапеляційно виконуючи постанову, проводила швидко й жорстко. Вже 29 грудня 1932 р. на засіданні Президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету була прийнята постанова з українізації. У ній під приводом того, що «українізація ряду районів і станиць, яка проводилася на Північному Кавказі, не виходить з культурних інтересів населення і служить легальною формою класовому ворогу для організації опору заходам Радянської влади та утворення під цим прикриттям контрреволюційних організацій», наполегливо пропонувалося припинити українізаційні процеси, перевести до 1 січня 1933 р. справовиробництво у радянських організаціях і станицях і районах на російську мову, за 3 дні перевести українізовані газети на українську мову, а також листівки, брошурки, багатотиражки, стіннівки та іншу літературу українською мовою, перевести викладання усіх працюючих короткотерміновиих курсів (радянських, педагогічних, колгоспних тощо) на російську мову, до осені 1933 р. перевести викладання в усіх школах на російську мову, припинити радіомовлення українською мовою.
Деукраїнізація проводилася дуже швидко і категорично. Один з новоприбулих викладачів українського педагогічного технікуму в станиці Уманській писав, що 20 лютого 1933 р. його викликали до НКВС, де наказали зібрати всі українські підручники та принести туди, і що технікум переходить на російську мову викладання. На другий день він отримав російські книжки, а в технікумі викладання почалося російською мовою.
Про наслідки роботи з деукраїнізації, яка велася на Північному Кавказі та в Кубані зокрема свідчить звіт, який був надісланий до Народного Комісаріату Освіти РРФСР 22 квітня 1933 р. У ньому зазначалося, що до весни 1933 р. на Північному Кавказі в усіх школах краю припинено викладання українською мовою і української мови як спеціального предмету, а замість нього введена російська мова, в усіх українських школах, де є належна кількість підручників, викладання вже повністю переведено на російську мову, а інші будуть переведені до осені 1933 р.. До 1 березня 1933 року усі 12 українських педагогічних технікумів переведені на російську мову навчання. Під час переведення цих технікумів на російську мову були проведені чистки педагогічного складу, унаслідок яких він був повністю поновлений в Уманському і Полтавському технікумах, а в інших – у значній мірі поновлений. Робота усіх короткочасних курсів була переведена повністю на російську мову у грудні 1932 р., як і робота усіх політично-освітніх закладів.
Всі українці Кубані були записані в усіх документах, як «русские».
Терміново були відкриті курси з вивчення російської мови для вчителів колишніх українських шкіл, на заочному відділенні при Краснодарському педагогічному інституті відкривався короткочасний факультативний курс російської мови. Знищуючи результати українізації, сталінське керівництво залишало населення Кубані без історичної пам’яті, національно-культурного підґрунтя, що полегшило державі розшарувати населення та зломити його опір.
Ми повинні знати ці сторінки української історії і маємо знати, що наш ворог не змінився. І ми знаємо проти кого ми воюємо і що ми захищаємо. Це вже ніколи не повториться! Ми переможемо!
Дмитро Білий, д.і.н., професор, завідувач відділу історичних досліджень Голодомору-геноциду філіалу «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду