У статті досліджено особливості, механізми, цілі карально-репресивних заходів влади, спрямованих на захист «соціалістичної власності» в українському селі у 1930-1936 рр.
Ключові слова: селянство, репресії, соціалістична власність, органи юстиції.
В статье исследованы особенности, механизмы, цели карательно-репрессивных мероприятий власти, направленных на защиту «социалистической собственности» в украинском селе в 1930-1936 гг.
Ключевые слова: крестьянство, репрессии, социалистическая собственность, органы юстиции.
The article is devoted to investigation of the features, mechanisms, purposes оf the punitive-repressive measures of authorities to defence of “socialist property” in the Ukrainian village in 1930-1936.
Key words: peasantry, repressions, socialist property, justice bodies.
Тема протистояння влади і селянства у добу сталінської модернізації аграрного сектора протягом останніх років перетворилася на одну з провідних у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Важливість дослідження цієї проблеми зумовлена тим, що дозволяє спростувати ряд міфів, що міцно вкоренилися у громадській думці українського суспільства. Один із стереотипів походить ще з радянських часів – про всенародну підтримку суцільної колективізації, інший – вже з доби незалежності – про безхребетність українського селянина, нездатність його до опору, що нібито й зумовило голодну катастрофу 1932–1933 рр. Між тим документи свідчать, що долю жорстокого двобою між більшовицькою державою і багатомільйонним селянством під час сталінської «революції згори» вирішили репресії – звична для Кремля зброя, вдало апробована у роки громадянської війни. У зв’язку з цим особливого значення набуває вивчення науковцями масових неполітичних репресій та встановлення їхньої ролі у «боротьбі держави із різноманітними проявами громадянської протидії, соціальної непокори, безладдя»[1], окремі сюжети якої висвітлені у працях Н. Верта[2], П. Соболя[3], П. Соломона[4]. Метою ж представленої розвідки є дослідження цілей, механізмів, особливостей репресивно-каральних заходів партійно-радянських і каральних органів, спрямованих на захист колективної власності в українському селі у 1930-1936 рр.
Соціалістична перебудова аграрного сектора кінця 20-х- початку 30-х років XX ст. зумовила кардинальну зміну форм власності в українському селі: замість індивідуальної домінуючою стала колективна власність на землю та засоби виробництва. У ставленні ж селян до нової форми власності простежується певна дихотомія. З одного боку, члени колективних об’єднань розуміли, що власність колгоспу сформувалася шляхом усуспільнення їхнього індивідуального майна. Однак, з іншого боку, оскільки колективізація носила примусовий характер, і майно у селян фактично відбирали колективізатори, новоявлені колгоспники сприймали колективне майно, як відчужене від них, до якого вони не мають жодного стосунку.
Свою роль у формуванні такого ставлення до колективної власності відіграла й політика держави, яка застосовувала репресії щодо тих селян, які зазіхали на колгоспне майно. Сталін обґрунтував необхідність використання жорстоких заходів щодо розкрадачів «соціалістичної власності» у своєму виступі на січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), заявивши, що «основа нашого ладу є громадська власність, так само, як основа капіталізму – власність приватна. Якщо капіталісти проголосили приватну власність священною й недоторканою, домігшись свого часу зміцнення капіталістичного ладу, то ми, комуністи, тим більше повинні проголосити громадську власність священною й недоторканою, щоб закріпити тим самим нові соціалістичні форми господарства в усіх галузях виробництва й торгівлі. Припускати крадіж і розкрадання громадської власності…і проходити повз такі контрреволюційні неподобства, – значить сприяти підривові радянського ладу, що спирається на громадську власність, як на свою базу»[5].
Вперше свою здатність захистити колгоспну власність Кремль продемонстрував у 1930 р., коли після публікації сталінської статті «Запаморочення від успіхів» почався масовий вихід із колгоспів, і селяни, не дочекавшись виділення усуспільненого майна, стали самовільно повертати свій реманент, худобу тощо. У відповідь влада застосувала репресії до колишніх колгоспників, наочно продемонструвавши, що «артіль не прохідний двір», а «добровільність вступу ні в якому разі не означає свавільність розділу»[6]. За самоправне відбирання у колективів усуспільненого майна селян притягували до кримінальної відповідальності за ст. 154 КК УСРР, яка встановлювала покарання у вигляді виправно-трудових робіт на строк до трьох місяців або штрафу до 300 крб [7]. Так, 5 липня 1930 р. Кременчуцький окрсуд засудив за цією статтею до 3 місяців примусової некваліфікованої праці селян Крамаренка і Малофія за те, що після заяви про свій вихід із складу СОЗу вони самоправно, як колишні власники, захопили усуспільнений реманент, незважаючи на рішення загальних зборів СОЗу про те, що усуспільнений реманент повинен залишитись у СОЗі до закінчення посівкампанії. Але пленум Верховного суду республіки скасував цей вирок, рекомендуючи «всілякі самоправні діяння щодо колективізації або розкуркуленого майна з боку колишніх його власників…розглядати, як злочин проти порядку управління», і карати більш суворо, застосовуючи ст. 75-1 КК УСРР, яка передбачала позбавлення волі на строк до п’яти років з конфіскацією всього або частини майна[8]. Зазначимо, що учасниць волинки, яка супроводжувалася грабунком СОЗівського майна, із с. Дмитрівка Казанківського району Криворізького округу засудили до 1-3 років позбавлення волі[9].
Водночас репресивний удар влади був спрямований і на захист усуспільненого стада. Попри те, що згідно зі статутом сільгоспартілі члени колективних об’єднань зберігали право утримувати у власних господарствах молочну й дрібну худобу, ця норма закону протягом 1930-1931 рр. відверто ігнорувалася місцевими колективізаторами за мовчазної згоди центрального керівництва держави. Як свідчать документи, масове усуспільнення корів в Україні провели у другій половині 1931 р. після видання постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 30 липня 1931 р. «Про розгортання соціалістичного тваринництва», яка націлювала органи влади на розвиток колективного тваринництва шляхом створення колгоспних ферм та збільшення поголів’я худоби у радгоспах. Щоб «заохотити селян» віддати єдину годувальницю сім’ї до колгоспної стайні, керівництво колоб’єднань використовувало примусові методи впливу, зокрема, не усуспільнених корів не пускали на пасовища, а їх господарям погрожували виключенням з колгоспу. Найчастіше колгоспників ставили перед вибором: або корову на м’ясозаготівлю, або до колгоспу. У деяких селах, як, приміром, Оситна, Пурпурівка Новомиргородського району Одеської області такими «невинними» заходами не обмежилися, застосувавши до незгодних арешти, побої тощо[10].
Реакцією селян на усуспільнення молочної худоби стали численні скарги до центральних органів влади та масові виступи. За даними ДПУ УСРР, протягом січня-березня 1932 р. у республіці відбулося 46 волинок, які супроводжувалися розбором корів[11]. Зростаюче невдоволення селян усуспільненням худоби на тлі голоду, який стимулював «неорганізоване відхідництво» з села та виходи з колгоспів, примусили керуючий клас напередодні весняної сівби піти на певні поступки селянству. 26 березня 1932 р. ЦК ВКП(б) видав постанову «Про примусове усуспільнення худоби», якою засудив практику примусового «усуспільнення корів і дрібної худоби в окремих колгоспників». Одночасно дозволялося покарати порушників, правда, тільки по партійній лінії – виключенням з партії та й то у майбутньому, оскільки передбачалося застосування санкції лише проти тих, хто вдасться до примусу вже після виходу постанови[12].
Ставлення колгоспників до цього документа було однозначним – Сталін дозволив забрати корів. До того ж в умовах голоду 1932 р. наявність у селянському господарстві корови перетворилася на серйозний засіб виживання родини. Так, колгоспниці с. Василівка на Київщині заявили: «Ми пухнемо з голоду, нам ніхто нічим не допомагає, так будемо їсти молоко»[13]. Однак колгоспне начальство у більшості випадків не збиралося повертати усуспільнене, бо це означало визнати сам факт порушень. Позиція очільників колоб’єднань зводилася в основному до наступного: «Усуспільнення корів…проведено цілком законно, вимоги колгоспників безпідставні, тому всякий колгоспник, що вимагає виправлення помилок – злісний агітатор і відповіддю на його вимоги є лава підсудних». Як наслідок – замість повернення своєї худоби селяни, які ставили це питання перед правлінням колгоспів, нерідко потрапляли до БУПРу. Типовий приклад: майже у половині сільрад (7 із 16) Новомиргородського району на Одещині організували відкриті cудові процеси над контрреволюційними агітаторами. У деяких сільрадах відбулося навіть по 2-3 таких судилища. В результаті цих процесів Новомиргородський нарсуд засудив 26 осіб до різних форм і термінів покарання: загалом на 52 роки позбавлення волі, 1,5 роки умовно та 4 роки примусової праці. Так, Параску Репетій із колгоспу «Гуртова надія» засудили до 3 років БУПРу і 2 років обмеження в правах за те, що публічно заявляла, «що правління неправильно усуспільнило корів, що таке усуспільнення суперечить тому, що написано в газетах». Іншого члена цього колгоспу Петра Костюкова позбавили волі на 2,5 роки і обмежили у правах на 1,5 роки за те, що його дружина, «забравши з колгоспу корову, вела її через село надвечір, коли всі люди були дома, щоб цим дати приклад іншим»[14].
Прокуратура республіки визнавала, що місцеві органи юстиції штампували справи контрреволюційних агітаторів. Досить сказати, що свідчення свідків у всіх перевірених справах були схожі одне на одне, як дві краплі води: кожний з них ніби під копірку засвідчував, «що, мовляв, такий-то повсякденно веде шалену агітацію за розбирання корів та за невихід на роботу, що працює він у колгоспі гірше за всіх, що він або куркуль, або син куркуля, або ж підкуркульник, був членом «Союзу руського народу» та ще й релігійно настроєний»[15].
Зазначимо, що юридичне підґрунтя для масштабного застосування каральних заходів створив сам Наркомат юстиції УСРР, який 10 травня 1932 р. підготував таємну директиву, яка націлювала місцеві прокуратури та суди на притягнення до кримінальної відповідальності «куркулів та інших осіб з класово-ворожих елементів, що агітують колгоспників самоправно розбирати худобу», як за контрреволюційну агітацію. Вказані справи рекомендувалося розслідувати і розглядати у судах у найкоротший термін, організовуючи показові процеси[16].
З огляду на те, що масове притягнення колгоспників до кримінальної відповідальності за самоправне розбирання усуспільненої худоби стало додатковим фактором соціального напруження в українському селі, Наркомат юстиції УСРР змушений був відреагувати. 13 липня 1932 р. він приймає директиву, якою категорично заборонялося «притягати до відповідальності як агітаторів тих, хто прилюдно чи в розмовах засуджували примусове усуспільнення продуктової худоби або подавали скарги про повернення худоби»[17].
В окремих регіонах республіки для збереження колгоспного стада місцева влада використовувала більш «цивілізовані» методи тиску на селян. Так, у Мелітопольському та Божедарівському районах Дніпропетровської області за вказівками партійних комітетів нарсуди почали масово ухвалювати рішення про стягнення з селян у цивільному порядкові коштів, які нібито були витрачені на утримання корів у колективних об’єднаннях. Враховуючи, що суми цих позовів досягали 100-150 крб, під час їх стягнення у колгоспників «знову фактично примусово відбиралася худоба». Характерний приклад: нарсуд присудив стягнути 63 крб 20 коп. з колгоспниці О. Шенкаренко з артілі «Степовик» Божедарівського району за утримання протягом двох місяців її примусово усуспільненої корови в колгоспній стайні[18].
Небажання правлінь колгоспів «мирно» вирішити проблему шляхом повернення примусово усуспільненої худоби викликало масовий рух селянства за самовільне розбирання корів. Як повідомляв Якимівський райком КП(б)У, в районі протягом 20 днів розібрали 22% всіх усуспільнених корів, із яких лише 14% повернули з дозволу правлінь колгоспів[19]. У квітні 1932 р. в республіці відбулося 103 волинки, які супроводжувалися розбором корів. Особливу активність у боротьбі за повернення продуктивної худоби демонстрували селяни Дніпропетровської, Одеської і Київської областей. У волинках брали участь навіть сільські активісти. Так, у колгоспах Михайлівської сільради Нововасилівського району на Дніпропетровщині першими забрали своїх корів активісти – бригадири Заломай, Переута, окремі члени правлінь колгоспів і рахівники[20].
Самовільні розбори худоби влада вважала небезпечним явищем, вбачаючи у них перший крок селян щодо виходу з колгоспу. У с. Григорівка Старокостянтинівського району, приміром, саме після такої акції колгоспниці-біднячки подали заяви про вихід з колгоспу. Тому для боротьби з масовими виступами селян залучили районні відділи ДПУ, оперативні працівники яких виїздили на місце, проводили арешти ініціаторів волинок, здійснювали розслідування. Згідно з директивою Наркомату юстиції УСРР «за розбирання усуспільненої продуктивної худоби куркулями, у яких її вилучено порядком розкуркулення», винних мали притягати до кримінальної відповідальності, як за грабунок, крадіжки[21].
Офіційно влада задекларувала ліберальне ставлення до «самоправного розбирання» усуспільненої худоби колишніми власниками, рекомендувавши реагувати на них «в основному заходами організаційно-масового характеру». Водночас Наркомат юстиції УСРР дозволив застосовувати репресію у тих випадках, «якщо розбирання худоби супроводжувалося очевидним опором владі, збройним нападом або іншими злочинними заходами»[22]. Наявність такого «незначного» виключення, по-суті, розв’язувало руки місцевим прокурорам і суддям, більшість яких вважали, що «кращий метод усуспільнення худоби – це засудження до БУПРу кількох колгоспників, які не бажають усуспільнювати своїх корів або ж вимагають виправлення допущених у минулому перекручень»[23].
Боротьба влади із зазіханнями селян на колективну власність досягає свого апогею після ухвалення постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності» – сумнозвісного «закону про п’ять колосків». Прийняття цього закону стало радикальною відповіддю Кремля на зростання крадіжок колгоспного хліба в умовах голоду та хлібозаготівель 1932/33 р. Так зване «розбазарювання хліба», тобто його приховування, розкрадання, використання особливого режиму обмолоту, було специфічною формою протидії селян хлібозаготівлям, проявом їхніх антиколгоспних настроїв, а, головне, способом виживання в умовах, коли колективні об’єднання не розплачувалися зі своїми членами за відроблені трудодні. Як зазначає дослідник В. Нолл, «крадіжки у широких масштабах склалися як результат колгоспного устрою життя». При цьому самі селяни не вважали крадіжки колгоспного майна злочином: «красти – це до когось полізти, а в колгоспі – це не кража». На погляд колгоспників, «крадіжка була чимось на кшталт «прав» кожного громадянина», а примусила їх цим займатися сама влада[24].
Російський історик І. Зеленін дійшов висновку, що ініціатором та основним автором постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. був сам генсек, що доводить, зокрема, листування Й. Сталіна і Л Кагановича. Дослідник звернув увагу на юридичну безграмотність закону, яка полягала у відсутності диференціації видів покарання залежно від ступеня їхньої тяжкості: розстріл із конфіскацією всього майна або 10 років ув’язнення застосовувалися за будь-яку крадіжку соціалістичної власності без врахування її розмірів[25]. Засуджені у цих справах ні за яких умов не підпадали під амністію. Прирівнявши майно колгоспів і кооперативів до державного, вказана постанова остаточно розвіяла ілюзії тих селян, які вважали, що колгосп – не частина соціалістичного сектора, а лише «селянське об’єднання, яке цілком самостійно встановлює свої взаємовідносини з державою»[26].
Крім того, закон встановив покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з ув’язненням до концентраційного табору для «антигромадських, куркульсько-капіталістичних елементів, що застосовують насильство та погрози, або проповідують застосування насильства та погроз до колгоспників, щоб примусити їх вийти з колгоспу, щоб примусово зруйнувати колгосп»[27].
Поява «закону про п’ять колосків» змогла шокувати навіть досвідчених прокурорів та суддів, які, здавалось би, з часів суцільної колективізації мали звикнути, що радянська юридична система підпорядковується політичній доцільності. Разом з тим працівники місцевих органів юстиції все одно не могли збагнути, як за крадіжку жменьки колгоспного зерна засуджувати голодного селянина до 10-річного ув’язнення або розстрілу, а тому буквально закидали Наркомат юстиції УСРР запитами, в яких прохали розтлумачити порядок застосування постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.
11 серпня 1932 р. Наркомат юстиції республіки підготував спеціальний обіжник, зміст якого свідчив, що справжній «драконівський» зміст «закону про п’ять колосків» не зрозуміло навіть його керівництво, яке рекомендувало місцевим прокурорам застосовувати у справах про крадіжки диференційований підхід. Так, за постановою від 7 серпня 1932 р. мали розглядатися справи про крадіжки колгоспного чи кооперативного майна «класово-ворожими чи декласованими елементами, систематично за змовою кількох осіб, коли розкрадання майна спричинило господарські ускладнення в колгоспі чи кооперативі, вкрадено на значні суми, розкрадання вчинено зі шкідницькою чи контрреволюційною метою». Такі справи були підсудні лише облсудам. Одночасно обіжник дозволив передавати до нарсудів «справи про дрібні крадіжки, вчинені вперше, на незначні суми, та коли крадіжка мала явно визначений споживацький характер», що фактично означало застосування ст. 170 КК УСРР. Також Наркомат юстиції УСРР залишив за сільськими судами право розглядати «справи про зовсім дрібні крадіжки майна, що не складає основного предмета господарювання колгоспів (речі споживання, посуд тощо)». Згідно з обіжником підсудність справи мав встановлювати прокурор[28].
Оскільки подібні тлумачення зводили нанівець каральну сутність «закону про п’ять колосків», 13 вересня 1932 р. з’явилася таємна інструкція, яка регламентувала порядок застосування постанови від 7 серпня. Зокрема, стосовно куркулів, звинувачених у розкраданні колгоспного майна й хліба, передбачалося застосовувати вищу міру покарання без виключення. Вироки одноосібникам і колгоспникам обмежувалися позбавленням волі на 10 років, а головам колгоспів, членам правлінь теж загрожувала вища міра покарання (за пом’якшуючих обставин позбавлення волі на 10 років)[29]. Водночас інструкція фактично скасовувала відому правову норму: «закон не має зворотньої сили», дозволивши застосування постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня щодо злочинів, скоєних до його видання у тих випадках, коли вони мають громадсько-політичне значення. Примітно, що в Україні судові органи практикували такий «зворотній» підхід ще до появи відповідних роз’яснень. Харківський облсуд, наприклад, застосував цю постанову до злочину, вчиненого в березні, а Одеський облсуд – до злочину, вчиненого в липні[30].
Інструкція зобов’язала судово-слідчі органи розглядати справи за законом від 7 серпня у прискореному режимі – протягом 15 днів. Справи про крадіжки колгоспного майна вилучалися з підсудності сільських громадських і колгоспних товариських судів. Останнім дозволялося лише розглядати справи про злочини проти особистої власності колгоспників й одноосібників. Дослідник П. Соломон звертає увагу, що «така нова політика контрастувала з фабрично-заводською практикою, за якою товариські суди заохочувалися до розгляду всіх розкрадань, збитки від яких не перевищували 50 крб»[31].
Загалом інструкція про застосування «закону про п’ять колосків» мала чітко виражену антикуркульську спрямованість. Останні крапки в даному питанні розставило розпорядження Наркомату юстиції УСРР від 14 вересня 1932 р., у якому вказувалося, що цей закон «треба застосовувати обов’язково залежно від соціального стану звинуваченого, характеру заподіяної шкоди, політичного змісту справи до ворогів народу»[32], якими, зрозуміло, вважалися куркулі.
На практиці соціально-класова спрямованість закону обернулася тим, що судово-слідчі органи почали масово фальсифікувати відомості «про соцмаєтковий стан» притягнутих до кримінальної відповідальності. Звичайною справою стало «перетворення маломіцного середняка в заможника, а цього останнього – на куркуля»[33]. Таким чином місцеві органи юстиції перестраховувалися: винесенення розстрільного вироку за жменю вкрадених колосків завжди можна було виправдати «куркульським походженням» обвинуваченого.
Юридична недосконалість «закону про п’ять колосків» ускладнювала роботу судів, які опинилися перед важкою дилемою: в яких випадках слід застосовувати постанову ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня, в яких – обмежитися ст. 170 КК УСРР, яка передбачала більш ліберальні покарання за крадіжки. Згідно з цією статтею за крадіжку, скоєну вперше, без застосування будь-яких технічних засобів й без обтяжуючих обставин, карали позбавленням волі терміном до трьох місяців або виправно-трудовими роботами до шести місяців. У разі, якщо подібний злочин був скоєний вдруге, застосовувалося позбавлення волі на термін до шести місяців. Взагалі, максимальний термін позбавлення волі, передбачений ст.170 КК УСРР, становив три роки[34]. Подібні «міри соцзахисту» виглядали, як дитячі забавки на фоні покарань, встановлених «законом про п’ять колосків».
Але 2 листопада 1932 р. до ст. 170 КК УСРР були внесені зміни, які встановили покарання за окремі види крадіжок у вигляді позбавлення волі до 8 і 10 років[35]. Нова редакція статті ще більш дезорієнтувала судові органи, оскільки мала застосовуватися у випадках «значних розкрадань». Прикметно, що за доби «великого терору» ця редакція статті була визнана «шкідницькою», а ініціатори законодавчої новації – керівники Наркомату юстиції УСРР: А. Приходько, Л. Ахматов і С. Прігов – проголошені «ворогами народу»[36].
Нерідко застосування цього закону залежало від суддівського сумління: у одних «рука не підіймалася, щоб на 10 років закатати людину за крадіжку колосків»[37], інші – засуджували «до розстрілу 17-річних, вагітних, без будь-яких доказів»[38]. 4 вересня 1932 р., приміром, у Дніпропетровській обласній газеті «Зоря» вийшла стаття, в якій суддя Петриківського району Золотарьов звинувачувався у винесенні «сміхотворно м’яких вироків куркулям і підкуркульникам, розкрадачам колгоспного хліба». Наводився при цьому такий факт: куркуля І. В’язового з артілі «Радянське село», розкрадача соціалістичної власності, він засудив лише на 3 роки позбавлення волі з наступною поразкою у правах та забороною в’їжджати за межі УСРР протягом 5 років[39].
На рішення українських судів значною мірою впливало те, що більшість крадіжок були дрібними: жменя колосків, декілька буряків, качан капусти. Служителі Феміди прекрасно усвідомлювали, що більшість з них була скоєна в умовах, близьких до тих, які в юриспруденції називаються «станом крайньої необхідності».
Тому обласні прокуратури ретельно контролювали діяльність судів, опротестовуючи їх занадто «м’які» вироки. Так було переглянуто вирок нарсуду щодо куркулів Шулешкових, яких за крадіжку колгоспного хліба спочатку засудили до 3 років позбавлення волі, а після прокурорського втручання – «до найвищого заходу соцоборони – розстрілу». На погляд Дніпропетровської облпрокуратури, особливою «м’якістю» відрізнялися вироки, винесені Нововасилівським, Оріхівським, Сталіндорфським, Чубарівським, Новотроїцьким, Софіївським, Олександрійським, Бердянським та іншими райсудами[40]. Нагадаємо, що в Україні справи за «законом про п‘ять колосків» розглядали лише облсуди. Відповідно передача прокурором справи до нарсуду автоматично означала застосування ст. 170 КК УСРР.
З погляду органів юстиції республіки, першою реакцією селянства на «зміцнення репресії» за «законом про п’ять колосків» стала зміна технології крадіжок: щоб уникнути відповідальності, до них почали залучати дітей. Відтак директива Наркомату юстиції та Генеральної прокуратури УСРР від 26 серпня 1932 р. зобов’язала місцеві прокуратури й облсуди під час розслідування справ малолітніх крадіїв виявляти «тих, що спонукають дітей розкрадати колгоспний хліб». Під підбурювачами розуміли, в першу чергу, батьків малолітніх крадіїв[41].
Протягом першого місяця реалізації закону від 7 серпня чітко окреслилася тенденція «масового заведення справ в нарсудах, а особливо в облсудах» і масового винесення розстрільних вироків[42]. При цьому місцеві органи юстиції повсюдно порушували принцип соціально-класової спрямованості закону. Адже помітну частину засуджених складали середняки і бідняки: по 120 «розстрільним справам» їх нараховувалося 20 осіб. В Кадіївському районі Донецької області із 138 осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, куркулями були 21. Наркомат юстиції УСРР розцінив таку практику, як «механічне застосування закону», і своїм розпорядженням від 14 вересня 1932 р. зобов’язав народні суди під час розгляду справ враховувати цілу низку моментів, а саме: злочин вчинено вперше, без обтяжливих моментів, крадіжка має однозначно споживацький характер, вкрадено на незначну суму[43]. Звісно, подібні рекомендації явно суперечили «драконівській» суті «закону про п’ять колосків». Однак на практиці в Україні його застосовували, головним чином, до «крадіїв з безвиході», тобто обвинувачених у дрібних крадіжках – 89,5% вироків. Для порівняння: в РСФРР ці злочини складали 51,5%[44].
Показово, що факти «масового засудження колгоспників за крадіжки на полі колосків, за крадіжки кількох кілограмів зерна» у голодному 1933 р. згодом визнала і сама влада. Проте за звичною практикою провина за нібито «навмисне перекручення судової політики радянської влади» була покладена на «троцкістсько-бухаринські та буржуазно-націоналістичні елементи», які «пролізли в органи радянської юстиції і робили все від них залежне, щоб дискредитувати закон від 7 серпня 1932 р.», щоб «викликати незадоволення і озлоблення трудящих проти радянської влади»[45].
Якщо спочатку «закон про п’ять колосків» застосовувався лише до розкрадачів соціалістичної власності, то наступні союзні та республіканські нормативно-правові акти значно розширили сферу його дії:
- постанова ЦВК і РНК СРСР від 27 вересня 1932 р. дозволила карати за законом від 7 серпня посадових осіб, які допустили «незаконні витрати гарнцевого збору»[46];
- постанова РНК УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. поширила його дію на бухгалтерів, рахівників, комірників, завгоспів, вагарів, що приховують хліб від обліку, складають брехливі облікові відомості[47];
- постанова ЦВК СРСР від 30 січня 1933 р. санкціонувала використання «закону про п’ять колосків» щодо саботажників сільськогосподарських робіт, розкрадачів насіння й шкідників[48];
- директива Наркомату юстиції УСРР від 20 травня 1933 р. рекомендувала застосовувати постанову від 7 серпня 1932 р. у випадках «таємного викрадання з колгоспу колгоспником засобів виробництва, що були усуспільнені при вступі його до колгоспу», а також «до організаторів розбору колгоспного майна (масового виводу коней, самовільного повернення реманенту»[49].
Окремо слід згадати постанову ЦК ВКП(б) від 1 січня 1933 р., яка дала новий імпульс застосуванню закону від 7 серпня, поширивши його дію на селян, що приховували «розкрадений» чи «прихований від обліку хліб». При цьому Кремль «милосердно» дозволив не репресувати тих «колгоспників, колгоспи і трудящих одноосібників», які відреагують на останнє владне попередження і добровільно здадуть прихований хліб державі[50]. С. Кульчицький вважає, що вказана постанова започаткувала масові обшуки селян, які супроводжувалися вилученням всіх їстівних припасів[51].
Взагалі, закон від 7 серпня 1932 р. був використаний владою не лише для захисту врожаю від посягань голодних селян, а й став важливим інструментом забезпечення успіху хлібозаготівельної кампанії 1932/33 р., оскільки починаючи з кінця листопада 1932 р., у зв’язку з вичерпанням так званих «видимих припасів хліба», державний план мали виконувати виключно за рахунок вилучення у селян «розкраденого, незаконно розданого і прихованого хліба», на що були зорієнтовані всі владні структури[52]. Це доводить і статистика Наркомату юстиції УСРР. Так, з початку хлібозаготівельної кампанії і до 25 листопада 1932 р. в республіці за крадіжки зерна було засуджено 19 500 осіб. До них слід додати ще 1000 осіб, засуджених за «розбазарювання гарнцевого збору» й порушення планів з мірчуку. У середньому на кожний район УСРР припадало 50 випадків засудження за розбазарювання і розкрадання хліба та три гарнцеві справи. Найбільше за крадіжки колгоспного хліба карали у Дніпропетровській області – 5 025 засуджених, найменше у Чернігівській – 920, що пояснюється більш високим рівнем колективізації у степових регіонах України. Майже 500 осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, засудили до вищої міри покарання, проте лише 245 розстрільних вироків було затверджено[53]. Ще 14 тис. осіб засудили до позбавлення волі, із них 10% – на 10 років і 10% – на строк від 5 до 10 років. Решта – 5 тис. осіб отримали покарання у вигляді примусових робіт. Отже, судова статистика свідчить, що закон від 7 серпня 1932 р. у справах про крадіжки застосовувався в республіці не більш, ніж у 10% випадків, у той час, як в середньому у СРСР – у 37%[54].
З кінця листопада 1932 р. в Україні чітко окреслюється тенденція до подальшого посилення судової репресії у боротьбі з крадіжками зерна. Інтенсифікації каральних акцій сприяла і діяльність надзвичайної комісії на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим, яка з’явилася у Харкові за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) 29 жовтня. Відтак лише з 25 листопада до 5 грудня 1932 р. за даними 295 районів у республіці засудили 1 625 осіб, в середньому 5 осіб на один район[55]. На підставі цих даних Наркомат юстиції УСРР припускав, що загальна кількість притягнутих до кримінальної відповідальності судами досягала 2 000 осіб[56].
Соціальний склад засуджених за крадіжки хліба спростовує тезу влади, що за посягання на колгоспну власність карали переважно куркулів, тим паче, що після масштабного розкуркулення 1930-1931 рр. цей термін остаточно втратив свій первісний зміст, перетворившись на політичний ярлик. Як вже неодноразово зазначалося, сільради визначали соціально-майновий стан селян за довільним принципом. Із загальної кількості засуджених судами УСРР станом на 25 листопада 1932 р. так званий «куркульсько-заможний елемент» складав лише 18%, а середняки і незаможники – 58%, рядові колгоспники – 13% . Серед засуджених за крадіжки колгоспного хліба 1 500 осіб були членами правлінь і посадовими особами колективних об’єднань, 2 500 – рядовими колгоспниками. Разом із засудженими за розкрадання і розбазарювання гарнца кількість засуджених членів правлінь і працівників апарату колгоспів зростала майже до 1800 осіб[57]. Те, що значний відсоток притягнутих до кримінальної відповідальності складали представники управлінської ланки колгоспів, можна пояснити реалізацією директиви В. Молотова і М. Хатаєвича від 5 листопада 1932 р., у якій ті зажадали від обкомів «нещадної кари злочинним елементам у правліннях колгоспів на підставі відомого декрету про охорону суспільної власності»[58]. Управлінський апарат колгоспів, зазвичай, звинувачували у «розбазарюванні хліба». Органи юстиції і ДПУ кваліфікували як розбазарювання втрати зерна під час збирання й обмолоту та авансування колгоспників понад встановлені норми – 15% від фактичного обмолоту.
Справи про крадіжки, розбазарювання і приховування хліба розглядалися не лише судами, але й Судовою трійкою та Особливою нарадою (ОСО) при колегії ДПУ УСРР у закритому режимі: без участі обвинуваченого й захисника. До Судової трійки і ОСО ДПУ, як правило, потрапляли «великі справи»: про крадіжки, які супроводжувалися масовими виступами, насильницькими діями, терористичними актами, а також справи, за якими проходили організовані угруповання з великою кількістю заарештованих. Протягом серпня – листопада 1932 р. Судова трійка і ОСО ДПУ винесли вироки щодо 146 осіб, застосувавши наступні репресії: 31 особу засудили до розстрілу, 60 осіб – до 10 років концтабору[59]. Ці дані дозволяють зробити висновок, що надзвичайні органи частіше, ніж суди зверталися до закону від 7 серпня – у 62% випадків проти 10%. Додамо, що у першій половині грудня 1932 р. Судова трійка і ОСО ДПУ УСРР «за крадіжки, розбазарювання і приховування хліба» засудили ще 64 особи, з них 10 – до розстрілу, 20 – до 10 років концтабору[60].
Якщо протягом перших чотирьох місяців застосування закону від 7 серпня органи юстиції і ДПУ виявляли і карали, головним чином, крадіїв-одинаків, то з початком спецоперації ДПУ УСРР проти сільської контрреволюції розгортається масова фабрикація групових справ розкрадачів. У рамках цієї спецоперації органи ДПУ лише у листопаді 1932 р. ліквідували в республіці 55 контрреволюційних колгоспних груп, які «організовано розбазарювали хліб», 60 угруповань, які хліб «організовано розкрадали», і 19 організацій, які приховували. Більшість викритих угруповань поєднували всі перераховані злочинні діяння: одночасно розбазарювали, розкрадали і приховували хліб, як правління артілі ім. Чубаря Чубарівського району Дніпропетровської області. Всього ж за період спецоперації (листопад 1932 р. – січень 1933 р.) органи ДПУ УСРР ліквідували 757 контрреволюційних колгоспних груп, які здійснювали крадіжки й розбазарювання хлібу[61].
Всього, за даними Верховного Суду СРСР станом на 1 січня 1933 р. в Україні за крадіжки громадської власності було засуджено 31 167 осіб, із них 1 143 (3,7%) – до вищої міри покарання, 2 806 – до 10 років позбавлення волі, решту 27 218 осіб (87,3%) – до інших заходів. Судова статистика свідчить, що українські суди продемонстрували «м’якотілість» – до 9/10 засуджених були «застосовані заходи більш низькі, ніж вимагає закон 7 серпня»[62]. Таким чином, практика застосування «закону про п’ять колосків» частково нейтралізувала його каральну сутність.
У відповідь автор постанови – Й. Сталін на січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК та ЦКК ВКП(б) звинуватив виконавців закону у нерозумінні «сенсу і значення фактів масових крадіжок», проголосив закон від 7 серпня 1932 р. «основою революційної законності в даний момент», заявивши, що «боротьба за охорону громадської власності …всілякими способами і всіма засобами, які нам дають закони радвлади є одним із основних завдань партії»[63]. Після особистого втручання Сталіна, яке супроводжувалося погрозами застосування каральних санкцій, українські судді, всупереч особистим уявленням про справедливість, почали застосовувати до крадіїв «соціалістичної власності» більш жорсткі репресії. В результаті у 1933 р. кількість засуджених за законом від 7 серпня у республіці зросла до 12 767 осіб, хоча все одно більшість крадіїв продовжували карати за ст. 170 КК УСРР – 65 504 засуджених[64].
Практика застосування закону «про п’ять колосків» поступово змінюється після закінчення хлібозаготівельної кампанії 1932/33 р. Інструкція Наркомату юстиції УСРР від 9 лютого 1933 р. «Про організацію репресії у боротьбі за охорону соціалістичної власності» визначила, що закон від 7-го серпня 1932 р. належить застосовувати лише до організаторів крадіжок, адміністраторів, які не вживали заходів щодо охорони соціалістичної власності, а також «у випадках крадіжок громадської власності, здійснених:
а) організованою групою осіб;
б) неоднократних крадіжок, здійснених хоча б однією особою;
в) крадіжок у значних розмірах;
г) крадіжок за участю посадових осіб держустанов і колгоспів;
д) крадіжок, які супроводжуються підробкою документів тощо».
Водночас наголошувалося, що у разі «дрібних, одиничних крадіжок, скоєних трудящими, репресію належить застосовувати в рамках Кримінального кодексу», тобто за ст. 170 КК УСРР[65].
Невдовзі до врегулювання цього питання звертається і центральна влада. Президія ЦВК СРСР у постанові від 27 березня 1933 р. також вказала на необхідність у справах про дрібні, одиничні крадіжки громадської власності, скоєні трудящими через нужденність, несвідомість і за наявності інших пом’якшуючих обставин, не застосовувати закон від 7 серпня 1932 р., вирішуючи ці справи на основі відповідних статей Кримінальних кодексів союзних республік. Цю заборону двічі підтвердив і Верховний Суд СРСР у постановах від 26 травня і 28 грудня 1934 р. Всі справи за законом від 7 серпня 1932 р. мали розглядати виключно обласні суди. До нарсудів дозволялося передавати лише нескладні справи та й ті з дозволу облсудів[66].
Крім того, 7 травня 1933 р. ОДПУ надіслало всім повноважним представництвам директиву, якою заборонило трійкам виносити смертні вироки у справах про крадіжки. Тільки у виключних випадках справи «про особливо великі й злісні крадіжки», за якими збиралися застосовувати вищу міру покарання, дозволялося надсилати на розгляд до колегії ОДПУ[67].
Реалізацію нового курсу влади віддзеркалює й судова статистика. У першому кварталі 1934 р. порівняно з першим кварталом 1933 р. кількість засуджених за «законом про п’ять колосків» у СРСР зменшилася на 84%[68]. Якщо протягом першого півріччя 1933 р. за постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. в республіці покарали 7 724 осіб, то у другому – вже 5 043 осіб. У першому ж півріччі 1934 р. кількість засуджених крадіїв соціалістичної власності в УСРР зменшується до 1 093 осіб. Всього протягом 1934 р. за законом від 7 серпня 1932 р. у республіці було засуджено лише 2757 осіб, тоді, як за ст. 170 КК – 34 489 осіб, у 1935 р. відповідно – 730 осіб і 32 364 осіб[69].
Наочним свідченням зменшення застосування закону від 7 серпня 1932 р. у постголодоморний період були і дані, наведені головою Верховного суду УСРР Ф. Шумяцьким: «Якщо судимість по УСРР у першому півріччі 1933 року вважати за 100%, то друге півріччя 1936 року у відношенні до першого півріччя 1933 року становить 0,8%»[70].
Паралельно у першому півріччі 1934 р. порівняно з аналогічним періодом 1933 р. «скорочується і застосування гострих форм репресії за крадіжки соціалістичної власності» – вищої міри покарання з 5% до 0,7% від загальної кількості вироків. Судові органи УСРР зверталися до закону від 7 серпня 1932 р. ще менше – у 2,5% проти 12-13% в середньому по Союзу, практикуючи застосування ст. 170 КК УСРР[71].
Разом з цим документи органів юстиції республіки засвідчують, що, незважаючи на всі застереження, судово-прокурорські органи продовжували суворо карати колгоспників за жмені колосків і протягом другої половини 1933-1936 рр. Наприклад, 1 серпня 1933 р. виїзна сесія Київського облсуду засудила до розстрілу П. Павлюка за те, що він нібито зрізав колоски в степу. Вирок був побудований виключно на показах одного свідка, який зазначив: «Я не бачив, але мені казав об’їждчик»[72] [46].
Взагалі, найяскравіше антилюдська сутність «закону про п’ять колосків» проявилася під час голодомору 1933 р., коли його застосовували у буквальному розумінні слова до помираючих від голоду селян. Приміром, у Жовтневому районі Одеської області «виїзна сесія обласного суду виявила у камері народного суду звинуваченого за законом від 7 серпня, який помирав від виснаження». А в Арбузинському і Гросулівському районах «крадії з безвиході» навіть не дожили до розгляду їхніх справ у суді [73].
В цілому можна зробити висновок, що застосування масових репресій для захисту колективної власності дозволяло владі вирішувати короткострокові тактичні завдання: зберегти колгоспне стадо, колективний реманент, вилучити зерно у селян під час заготівель. Натомість державний терор не вплинув на ставлення селян до «соціалістичної власності». Крадіжки колгоспного майна, які в умовах перманентного голоду 1930-х років носили вимушений характер і були елементом виживання, згодом перетворилися на характерну рису життя колективізованого села, досягнувши піку за брежнєвських часів. Як зазначає В. Нолл, «крадіжки в соціалістичному контексті набули ознак типового явища»[74].
Друкується за: Романець Н. Р. Репресивні заходи щодо захисту «соціалістичної власності» в українському селі/ Н. Р. Романець // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2013. – № 1/2. – С.102–125.
[1] Верт Н. Сталинизм и массовые репрессии/ Н. Верт// История сталинизма: итоги и проблемы изучения. Материалы международной научной конференции. Москва, 5-7 декабря 2008 г. – Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2011. – С. 97.
[2] Там само, с. 93-101.
[3] Соболь П. І. Радянський тоталітаризм в Україні: роки колективізації і голоду (1929–1933): Монографія. – Суми: Видавничо-виробниче підприємство «Мрія–1» ТОВ, 2010. – 368 с.
[4] Соломон П. Советская юстиция при Сталине/ П. Соломон. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд Первого Президента России Б. Н. Ельцина, 2008. – 464 с.
[5] Сталин И. В. Итоги первой пятилетки. Доклад 7 января 1933 г./ И. В. Сталин. Сочинения. – Т. 13. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1951. – С. 209.
[6] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України), ф. 8, оп. 14, спр. 294, арк. 121.
[7] Уголовное законодательство СССР и союзных республик. Сборник (Основные законодательные акты)/ Под ред. Д. С. Карева. Сост.: Е. М. Ворожейкин, О. И. Гацихо, Е. Д. Даманина, Ю. Г. Трещетенков, О. Ф. Шишов, А. М. Яковлев. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1957. – С. 113.
[8] ЦДАВО України, ф. 8, оп. 14, спр. 294, арк. 245.
[9] Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України), ф.1, оп. 20, спр. 3191, арк. 135.
[10] Музиченко М. Боротьба з викривленнями політики партії щодо розвитку колгоспного тваринництва і суд/ М. Музиченко// Революційне право. – 1932. – №11-12. – С. 327.
[11] Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918—1939. Документы и материалы. В 4-х т. / Т. 3. 1930—1934 гг. Кн. 2. 1932—1934 гг. / Под ред. А. Береловича,[В. Данилова]. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2005. – С. 109.
[12] Документы свидетельствуют: Из истории деревни накануне и в ходе коллективизации, 1927-1932 гг./ Под ред. В. П. Данилова, Н. А. Ивницкого. – М.: Политиздат, 1989. – С. 469-470.
[13] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. – С. 113.
[14] Музиченко М. Вказ. праця. – С. 329.
[15] Там само.
[16] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 2, арк. 17.
[17] ЦДАВО України, ф. 24, оп. 13, спр. 81, арк. 6.
[18] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 2, арк.10.
[19] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 99, арк. 3.
[20] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. – С. 112.
[21] ЦДАВО України, ф. 24, оп. 13, спр. 81, арк. 5 зв.
[22] Там само.
[23] Музиченко М. Вказ. праця. – С. 329.
[24]Нолл В. Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української культури 1920–1930-х років/ В. Нол. – К., 1999. – С. 237.
[25] Зеленин И. Е. Введение (Кульминация крестьянской трагедии)/ И. Е. Зеленин// Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 3. Конец 1930 – 1933/ Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. – С. 21.
[26] Соболь П. І. Радянський тоталітаризм в Україні: роки колективізації і голоду (1929–1933): Монографія/ П. І Соболь. – Суми: Видавничо-виробниче підприємство «Мрія–1» ТОВ, 2010. – С. 135.
[27] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали/ Упоряд. Р. Я. Пиріг; НАН України. Ін-т історії України. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 283.
[28] ЦДАВО України, ф. 8, оп. 15, спр. 268, арк. 30.
[29] Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932 – 1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 300.
[30] ЦДАВО України, ф. 8, оп. 15, спр. 271, арк. 36.
[31] Соломон П. Вказ. праця. – С. 110.
[32] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 320.
[33] Там само.
[34] Уголовное законодательство СССР и союзных республик. – С. 114, 115.
[35] Там само.
[36] Брайнін А. Ліквідуємо прорив на фронті кримінального права/ А. Брайнін// Революційне право. – 1937. – №20. – С. 12.
[37] Зеленин И. Е. «Закон о пяти колосках»: разработка и осуществление/ И. Е. Зеленин// Вопросы истории. – 1998. – №1. – С. 120.
[38] ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 6390, арк. 15.
[39] Зоря. – 1932. – 4 вересня.
[40] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 5, арк. 107-109.
[41] ЦДАВО України, ф. 8, оп. 15, спр. 270, арк. 110.
[42] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 320.
[43] Там само. – С. 321.
[44] Соломон П. Вказ. праця. – С. 115.
[45] Бабченко М. Ф. Соціалістична власність священна і недоторкана/ М. Ф. Бабченко// Революційне право. – 1938. – №17-18. – С. 44.
[46] Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 3. Конец 1930 – 1933/ Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. – С. 764.
[47] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 400.
[48] Коллективизация сельского хозяйства. Важнейшие постановления Коммунистической партии и советского правительства. 1927 – 1935. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1957. – С. 451.
[49] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 1, арк. 111.
[50] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 567.
[51] Кульчицький С. В. Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення/ С. В. Кульчицький. – К.: Наш час, 2008. – С. 302.
[52] ЦДАГО України. – Ф.1, оп. 20, спр. 5491, арк. 164.
[53] Там само, оп. 20, спр. 5491, арк. 172-173.
[54] Трагедия советской деревни… – Т. 3. – С. 711.
[55] ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 6352, арк. 32.
[56] Там само, спр. 5490, арк. 20.
[57] Там само, спр. 5491, арк. 171.
[58] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 371.
[59] Там само. – С. 547.
[60] Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932 – 1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. – С. 477.
[61] Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932 – 1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. – С. 357, 359, 502.
[62] История сталинского Гулага. Конец 1920 – первая половина 1950-х годов: Собрание документов в 7-ми томах/ Т. 1. Массовые репрессии в СССР/ Отв. ред. Н. Верт, С. В. Мироненко. Ответ. сост. И. А. Зюзина. – Соломон П. Вказ. праця. – С.М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2004. – С. 129.
[63] Сталин И. В. Вказ. праця. – С. 209-210.
[64] Соломон П. Вказ. праця. – С. 142.
[65] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 62, арк. 522.
[66] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 175, арк. 18.
[67] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. – С. 402.
[68] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 62, арк. 520.
[69] Соломон П. Вказ. праця. – С. 142.
[70] Шумяцький Ф. В. Підсумки 58 пленуму Найвищого суду Союзу РСР/ Ф. В. Шумяцький// Революційне право. – 1937. –№18. – С. 20.
[71] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 62, арк. 520.
[72] Там само, ф. Р-2262, оп. 1 дод., спр. 1, арк. 199 зв.
[73] ЦДАГО України. – Ф.1, оп. 20, спр. 6390, арк. 85.
[74] Нолл В. Вказ. праця. – С. 237.