УДК 94 (477. 63) «1933/1934»
Наталя Романець
У статті досліджуються переселення селян в Україну у 1933-1934 рр., а також репресивна кампанія влади, спрямована проти «саботажу переселенського руху».
Ключові слова: переселення, колгоспи, селянство, репресії, саботаж.
В статье исследуются переселение крестьян в Украину в 1933-1934 гг., а также репрессивная кампания власти, направленная против «саботажа переселенческого движения».
Ключевые слова: переселение, колхозы, крестьянство, репрессии, саботаж.
The article is devoted to investigation of peasant migration to Ukraine in 1933–1934 and repressive campaign against «the sabotage of resettlement».
Key words: migration, collective farms, peasantry, repressions, sabotage.
Сільськогосподарське переселення в Україну 1933–1934 рр. належить до малодосліджених сюжетів історії суцільної колективізації. Наукове осмислення даної проблематики тривалий час унеможливлювалося закритістю теми Голодомору, з якою вона нерозривно пов’язана. Зняття табу з історії «великого переселення народів» до українських сел, спустошених сталінською «соціалістичною перебудовою», відбулося порівняно недавно завдяки розсекреченню спецфондів архівів. Але історіографія проблеми засвідчує, що вчені лише побіжно звертаються до переселенської тематики, висвітлюючи соціально-економічні та демографічні наслідки голодомору[1]. Виключення становить наукова розвідка К. Лобач, у якій здійснено спробу «з’ясувати реальні, а не офіційно задекларовані…причини масштабних переміщень населення, визначити їх мету та завдання у справі колгоспного будівництва»[2]. Між тим, на наш погляд, окремого дослідження потребують соціально-економічні аспекти проблеми селянського переселення, а також її репресивна складова. Тому автор статті ставить за мету проаналізувати процес сільськогосподарського переселення в Україну у 1933–1934 рр. у контексті репресивних дій влади.
Один з напрямків репресивної діяльності органів ДПУ і юстиції у 1933–1934 рр. був пов’язаний з боротьбою проти «саботажників переселенського руху». Суцільна колективізація аграрного сектора, яка супроводжувалася масовими депортаціями розкуркулених і репресованих, стихійним відхідництвом селян із сіл до міст та новобудов, Голодомором, призвела до катастрофічного скорочення сільського населення, особливо у степових регіонах республіки. У Великоолександрівському районі Одеської області, приміром, з 1931 р. до 1 січня 1933 р. кількість селянських господарств зменшилася з 16,5 тис. до 9,2 тис.[3]. Навесні 1933 р. у багатьох колгоспах Дніпропетровщини навантаження на одного працездатного сягало 20 га землі[4]. В результаті в Степу сформувався масив земель, які через брак робочих рук, тягла і сільськогосподарської техніки не оброблялися колективними об’єднанням з 1928–1930 рр., перетворившись на розсадник бур’янів.
В першу чергу, запустіння переживали регіони, де напередодні суцільної колективізації домінувала хутірська форма землеволодіння, бо саме власники хуторів першими потрапили під прес розкуркулення. Характерний приклад: на території Єгорівської сільради Покровського району Дніпропетровської області до 1930 р. було розташовано 6 хуторів, де проживало 69 заможних господарств. Під час суцільної колективізації їх розкуркулили й вислали. Незважаючи на те, що сільраді й новоутвореному колгоспу відійшли конфісковані у куркулів добротні будинки і реманент, через декілька років хутори перетворилися на справжню пустелю. Будинки руйнувалися, а фруктові сади площею 3–4 га заростали бур’яном[5].
Значне скорочення сільського населення внаслідок соціалістичного перетворення аграрного сектора і Голодомору поставило на межу зриву посівну кампанію 1933 р. Проблему дефіциту робочої сили у сільській місцевості партійно-радянське керівництво республіки намагалося вирішити у різний спосіб. У березні 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення повернути з міст на весняні польові роботи колгоспників-відхідників. Іншим джерелом поповнення робочої сили став так званий «бродяжницький елемент», який органи ДПУ і міліція організовували у спеціальні команди і «під особливим наглядом» відправляли працювати до радгоспів[6].
На початку жнив, за оцінками С. Косіора і П. Постишева, орієнтовна мінімальна потреба у додатковій робочій силі на селі становила: по Одеській області – 40 тис. чоловік, Дніпропетровській – 10 тис., Харківській – 30 тис., Донецькій – 10 тис.[7]. Коли стало зрозуміло, що нестача робочих рук позначиться на виконанні «першої заповіді» хлібозаготівельного плану, політбюро ЦК КП(б)У ухвалило 18 липня 1933 р. постанову про мобілізацію комуністів і комсомольців міст області (крім обласних центрів), дорослих працездатних членів їх родин до колгоспів і радгоспів на час збирання, молотьби і хлібоздачі. Одночасно із обласних центрів до села планували відрядити не менше половини комуністів і комсомольців підприємств, до 80% комуністів установ, крім тих, що функціонували у сфері вугільної промисловості, металургії та машинобудування[8]. 9 липня 1933 р. партійне керівництво республіки прийняло рішення про «вербування робочої сили у колишніх повітових, окружних і заштатних містечках» області. А постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 20 червня 1933 р. дозволила залучати до збирання врожаю в УСРР військовослужбовців[9].
Масштаби залучення міських мешканців до сільськогосподарських робіт у республіці можна проілюструвати на наступних прикладах. Тільки до Володарського району Донецької області на збирання врожаю направили 1 193 робітників заводів і студентів, до Маріупольського – 1031 осіб, Старокаранського – 1 400 осіб [10]. Залучення 50 тис. робітників, службовців і студентів до збирання врожаю у Київській області спровокувало поширення серед селян чуток, що приїжджим за допомогу «буде видано по 15 пудів хліба з одного гектара і що колгоспникам нічого не залишиться»[11].
Однак вжиті владою заходи так і не дозволили компенсувати дефіцит робочої сили на селі, тому жнива 1933 р. супроводжувалися значними втратами врожаю, досягаючи в окремих колгоспах Дніпропетровської області 20-25%, в Арбузинському і Первомайському районах Одеської області – 30-40% [12]. За підрахунками С. Кульчицького, загальні «втрати врожаю під час збиральної кампанії 1933 р. сягали третини валового збору (33,3 %), тобто 473 млн. пудів»[13].
Намагаючись вирішити питання забезпечення колгоспного сектора Дніпропетровщини робочою силою на період збиральної кампанії, перший секретар обкому КП(б)У М. Хатаєвич виступив з пропозицією упродовж квітня–червня організувати переселення в область до 16 тис. селянських родин з інших регіонів країни[14].
Слід зазначити, що необхідність сільськогосподарського переселення у степові регіони України зумовлювалася на лише браком робочих рук, але й катастрофічною ситуацією з тяглом. Так, у колгоспах зони обслуговування Новогригорівської МТС Дніпропетровської області навесні 1933 р. на одного коня припадало 31,5 га землі, у колгоспі «Іскра» Бердянського району – 54 га[15]. Тому під час посівної і збиральної кампаній 1933 р. у республіці як тяглову силу широко використовували корів і биків. Лише у комуні ім. Сталіна Генічеського району на польових роботах було задіяно 246 корів і 44 бика[16].
Стихійне переселення селян до спустошених Голодомором степових регіонів України почалося ще до прийняття офіційного рішення центральною владою. За повідомленням М. Хатаєвича, до кінця серпня 1933 р. до Дніпропетровщини самовільно переселилося 1 500 родин із Західної області і Білорусії. У Мелітопольському, Апостолівському, Костянтинівському, Великолепетиському районах чисельність стихійних переселенців досягала 150–200 родин[17]. Головною причиною «непланового» переселення із Західної області був недорід і великі втрати зернових культур та картоплі, через що колгоспники цього регіону майже не мали хліба й фуражу для худоби[18].
Стихійне переселення із Росії і Білорусії відбувалося наступним чином. Спочатку до колективних об’єднань області приїздили ходоки, які домовлялися з правліннями колективних об’єднань про переселення. Більшість переселенців складали колгоспники, але були серед них і одноосібники, які свій переїзд мотивували малоземеллям і нестачею робочої сили у південних регіонах України. Стихійних переселенців не приймали до складу колгоспів, а лише використовували під час збиральної кампанії 1933 р. Питання про їх зарахування до складу колективних об’єднань мали вирішити у централізованому порядку[19].
Особливо активно «непланові» переселенці з різних областей Союзу почали прибувати до області, починаючи з жовтня 1933 року. В результаті до 1 квітня 1934 р. колгоспи Дніпропетровщини прийняли 10 042 господарства непланових переселенців. Оскільки неорганізовані переселенці не мали пільг, М. Хатаєвич звернувся до Й. Сталіна і В. Молотова з проханням «оформити це переселення постановою Раднаркому Союзу і поширити на них всі пільги, якими користуються планові переселенці»[20] .
Офіційне рішення про переселення до України 20 тис. селянських господарств з Білорусії та Росії ЦК ВКП(б) ухвалив 31 липня 1933 р. На Донбасі планувалося розмістити 3,5 тис. сімей з Іванівської області, Дніпропетровщині – 6,5 тис. із Західної, Харківщині – 1, 5 тис. з Центрально-Черноземної області, Одеській – 6,5 тис. родин із Білорусії та Горьковського краю[21]. Організувати переселення мав Всесоюзний переселенський комітет, створений при РНК СРСР 15 серпня 1933 р. для «повного освоєння малозаселених родючих районів». Переселенцям дозволялося взяти з собою домашні, хатні речі, дрібний реманент, худобу: корів, телят, овець, свиней, птахів, а також продукти: зерно, муку, овочі тощо. Інше майно вони могли продати. На території України кожній родині переселенців мали безкоштовно надати придатний для проживання будинок з необхідними надвірними будівлями. Наркомзем УСРР і Дніпропетровський, Харківський, Донецький, Одеський облвиконкоми повинні були до 10 листопада 1933 р. організувати ремонт 20 тис. хат разом із господарськими будівлями, очистити криниці. Кожен двір переселенців мали забезпечити двохмісячним запасом палива та необхідною кількістю фуражу[22].
Щоб заохотити білоруських і російських селян переселятися в Україну, їм надавалися численні пільги. Так, з переселенців списувалася заборгованість з усіх видів податків. Вони звільнялися на 3 роки від сплати сільгоспподатку, культсбору і 50% страхових платежів, на 1 рік – від м’ясо- і молокоподатків[23].
Процес переселення можна розглянути на прикладі Дніпропетровської області. Кампанія з переселення сюди із Західної області почалася 15 жовтня 1933 р.[24]. Вербували переселенців начальники ешелонів та їх помічники. Начальниками ешелонів призначали керівників району заселення або працівників зони діяльності МТС, їхніми помічниками – членів сільрад або правлінь колгоспів «місць вселення». З Дніпропетровщини до Західної області для організації переселення відрядили 107 начальників ешелонів і 159 помічників. Для вербування переселенців виділили 36 адміністративних районів південної частини Західної області. На організації переселення негативно позначилася відсутність у представників переселенського комітету й облземвідділів матеріалів з економічними показниками всіх районів області, на підставі яких можна було б обгрунтовано визначити кількість господарств переселенців. Зрештою, «кампанійський» підхід до переселення призвів до того, що у деяких колгоспах Західної області залишилося менше десяти господарств. У патовій ситуації опинилися й ті російські колективні об’єднання, які мали молочно-товарні ферми з десятками голів худоби. Три–п’ять родин колгоспників, які залишилися у селі, не могли організувати належний догляд за худобою[25]. В цілому через численні прорахунки союзного і місцевого керівництва внаслідок переселення колгоспників в Україну значно погіршилося організаційно-господарське становище російських і білоруських колгоспів. Таким чином, вирішуючи проблему забезпечення колективних об’єднань робочою силою в одному місці, влада створювала її в іншому.
Вербування переселенців у більшості районів Західної області закінчили до 15 листопада 1933 р. Під час вербування, а також після його закінчення здійснювали «якісну перевірку переселенців»: на загальних зборах колгоспників або груп перселенців виявляли «куркульські і контрреволюційні елементи, прогульників, ледарів, крадіїв», яких позбавляли права на переселення[26].
Станом на 25 листопада до області було відправлено 33 ешелони, у яких знаходилось 2 150 родин переселенців. Закінчили переселення російських селян 1 січня 1934 р. Всього до Дніпропетровської області приїхало із Росії 6 607 господарств чисельністю 38 393 осіб. В середньому родина перселенців складалася із 5,7 осіб, із яких 3,7 осіб були працездатними. Переселенці привезли з собою 5 785 коней, 7 546 голів великої рогатої худоби і 16 190 голів дрібної худоби[27]. Російським переселенцям було виділено 580 588 крб кредиту, із яких 252 210 крб вони використали на ліквідацію будівель і 233 312 крб – для купівлі дрібної худоби[28].
Загалом же у 1933 р. в республіку із РРФСР і БСРР переселили 18 822 родини чисельністю 100 079 осіб[29]. Хоча органи ДПУ звітували про те, що прийом переселенців пройшов успішно, численні факти засвідчують інше. Більшість колгоспів виявилися неготовими прийняти й розмістити велику кількість людей. Це наводить на думку, що при визначені переселенських квот позиція місцевого колгоспного й радянського керівництва особливо не враховувалася. Серед проблем, з якими, у першу чергу, зіткнулися переселенці, була відсутність житла. Більшість призначених для них хат, ймовірно, втратила власників під час Голодомору або масових репресій, а тому перебувала у занедбаному стані: вибиті або закладені цеглою вікна, диряві покрівлі, забиті димоходи, повна відсутність меблів. Керівники колгоспів мали підготувати житлові приміщення до приїзду нових господарів. Але до початку листопада 1933 р. у Великобілозерському районі відремонтували лише 154 будинки із 450, у Нижньосірогозькому – 165 хат із 550[30]. У колективних об’єднаннях Кам’янського, Покровського, Нововасилівського, Бердянського районів ремонти будинків не були здійснені взагалі. При цьому місцеві чиновники справно звітували про проведення всіх необхідних робот[31]. Через це у Близнюківському, Божедарівському, Якимівському, Старокаранському та інших районах переселенців підселяли до будинків місцевих колгоспників або розміщували декілька родин в одній хаті. Правління колгоспу «Вісті» Краснокутського району, щоб прийняти переселенців, почало виключати із колгоспу власних селян, зараховуючи їх до «класово-ворожих елементів» і виселяючи з хат. Як з’ясувалося пізніше, 11 виселених селянських господарств із 29 були бідняцькими[32]. Ще гіршою була ситуація із забезпеченням переселенців елементарними меблями ( столи, стільці, ліжка), фуражем, паливом.
Погана підготовка до прийому переселенців зумовлювалася не стільки бездіяльністю місцевого керівництва, скільки відсутністю необхідних для ремонту будівельних матеріалів: лісу, скла. Голова Дніпропетровського облвиконкому І. Гаврилов у доповідній записці від 31 жовтня 1933 р. визнавав, що будинки фактично не ремонтуються, бо «за нарядами…ми нічого ще не отримали». На прийомі організованих переселенців негативно позначилося й те, що у колгоспах області до кінця жовтня вже було розміщено декілька тисяч неорганізованих переселенців, у зв’язку з чим голова облвиконкому попереджав республіканське керівництво: «Коли вирушать ешелони організованих переселенців, у нас можуть виникнути непорозуміння при розміщенні їх»[33].
Становище переселенців ускладнювала й нестача продовольства. Отримані Дніпропетровщиною для допомоги переселенцям 60 000 пудів хліба були використані до кінця листопада 1933 р., проте їх не вистачило для задоволення навіть мінімальних потреб. Тому М. Хатаєвич звернувся до ЦК КП(б)У і РНК УСРР з проханням про виділення додаткових 30 000 пудів хліба. Але партійне керівництво республіки відмовилося задовольнити це прохання, посилаючись на те, що «весь хліб, виділений спеціально для допомоги переселенцям, вже розподілили». Одночасно очільникам області нагадали, що Дніпропетровщина вже отримала 870 тис. пудів насіннєвих і 855 тис. пудів інших фондів для допомоги колгоспам з мізерними виплатами на трудодні. Відтак республіканське керівництво зробило висновок, що «отриманого хліба достатньо, щоб надати допомогу колгоспам, куди їдуть доприселенці»[34].
Місцеве населення нерідко вороже ставилось до переселенців. На Дніпропетровщині, зокрема, поширювалися чутки, що до них приїхали не переселенці, а «біженці із Західної прикордонної смуги», що «там вже риються окопи і почалися бойові дії з Німеччиною». Селяни також пов’язували з переселенням можливість нових депортацій з України. Вони боялися, що «виселять стільки же господарств, скільки прибуде переселенців». Не слід забувати й про існування протиріч на національному грунті: «Кацапи їдуть сюди господарювати, і всі українці у колгоспі будуть лише виконувати волю кацапів», «Їдуть, щоб об’їдати українців». Тому, незважаючи на офіційний урочистий прийом з мітингами і музикою, який влаштовували представники районної влади і колгоспів на станціях, куди прибували ешелони, переселенці не могли розраховувати на гостинність місцевого населення. До того ж українське село, переживши Голодомор, продовжувало голодувати і після збору врожаю 1933 р. Місцеві селяни відразу після приїзду попереджали переселенців, до якої «квітучої землі» вони потрапили. Так, на станції Якимівка серед переселенців ходила жінка, яка їх питала: «Чому ви до нас приїхали, у нас ще лежать трупи неприбрані по хатах. Ви тут помрете з голоду»[35].
У спецповідомленнях прокуратури та ДПУ наводяться численні факти образ, знущань і навіть побиття переселенців місцевим населенням. В артілі ім. Ворошилова Новопразького району, наприклад, селяни зачиняли колодязі і не давали переселенцям воду. У с. Ганнівка П’ятихатського району 11 лютого 1934 р. група п’яних мешканців з криками: «Бий кацапів, рятуй Україну!», вчинила погром квартир переселенців[36]. Іноді такі розправи призводили до летальних наслідків, як у с. Андріївка Коларівського району, де переселенку кинули до колодязя, й вона потонула[37].
Колгоспне керівництво, у свою чергу, не обраховувало і не розплачувалося з переселенцями за вироблені трудодні, практикувало незаконні штрафи, арешти, вилучення речей. У колгоспі «Хлібороб» Долинського району за виконання однакової роботи переселенцю Верміхіну нарахували півтрудодня, а місцевому колгоспнику Великому – два[38]. Іноді переселенців взагалі відмовлялися приймати до колгоспу або «перекидали» з одного колективного об’єднання до іншого. Траплялися випадки підпалів або руйнації будинків переселенців, крадіжок їх майна. Скажімо, у с. Дмитрівка Васильківського району, до якого переїхало 40 родин переселенців, протягом 3 місяців було зафіксовано 19 випадків грабунків їх господарств, які скоїла банда, що складалася «з колишніх куркулів і репресованих радвладою»[39].
Однією з причин конфліктів між місцевим населенням і переселенцями було те, що останнім нерідко передавали будинки репресованих селян. Їхні ж родичі, руйнуючи помешкання чужинців, ніби мстилися за поневіряння своїх близьких. У с. Олександропіль Білолуцького району селянин Каюда розбив 11 вікон у двох будинках, призначених для переселенців. Раніше ці хати належали його розкуркуленим родичам[40]. Якщо ж колишні власники будинків поверталися в село із заслання, вони також нападали на переселенців, намагаючись повернути конфісковане майно. У лютому 1934 р. подібний випадок трапився у с. Андронівка Коларівського району[41]. Щоб врегулювати цю проблему, Генеральна прокуратура республіки 26 липня 1934 р. ухвалює директиву, згідно з якою «будинки та садиби, кинуті колишніми одноосібниками та колгоспниками напризволяще й закріплені за переселенцями», не підлягали поверненню колишнім їх власникам[42]. Сільради та інші органи влади повинні були вживати відповідні заходи й «захищати переселенців від залякування та інших спроб впливу з боку тих, хто кинув своє село і колгосп, а тепер повертається»[43].
Можливо, проблеми, що виникли з російськими і білоруськими переселенцями, примусили Кремль ухвалити рішення про переселення до степових регіонів України колгоспників із центральних та північних областей республіки, тобто обмежитися переселенням у межах УСРР. 9 грудня 1934 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалює постанову про переселення протягом січня-березня 1934 р. 16 тис. господарств із Чернігівської, Київської і Вінницької областей до Донецької, Дніпропетровської, Одеської, Харківської. На українських переселенців поширювалися всі пільги загальносоюзних, лише термін звільнення від сплати податків скорочувався до 1 року[44].
Вирішенням проблем переселенців почало займатися й обласне керівництво. 7 лютого 1934 р. Дніпропетровський обком і облвиконком ухвалили спільну постанову, якою зобов’язали райвиконкоми і райпарткоми «протягом 5-ти днів закінчити ремонт приміщень і остаточно закріпити за переселенцями будинки з господарськими будівлями, садибою, не дозволяючи подальшого переведення переселенців з одного колгоспу до іншого». Переселенців мали якнайшвидше оформити членами колгоспів, закріпити за бригадами, видати трудкнижки, забезпечити роботою[45].
Всього за даними ОДПУ, станом на 27 березня 1934 р. до степових районів України із РРФСР і БРСР, а також інших областей республіки переселили 43,1 тис. родин чисельністю 219 110 осіб, із них до Дніпропетровської області – 13 265 родин, Одеської – 11 854, Харківської – 9 998, Донецької – 7 983. Колгоспники – переселенці привезли з собою 27 625 коней, 36 670 корів, 60 369 голів дрібної рогатої худоби[46].
Через погані господарсько-побутові умови та вороже ставлення місцевого населення частина переселенців повернулася назад ще у 1933 р., тобто відразу після приїзду. Так, з колгоспу «Комінтерн» Апостолівського району із 55 родин переселенців виїхало 37[47]. Наступна хвиля масового повернення переселенців припадає на літо-осінь неврожайного 1934 р. Перед загрозою нового голоду виїздили, у першу чергу, переселенці із степових регіонів України. За даними М. Хатаєвича, на 26 вересня 1934 р. з області виїхало більше 40% переселенців. Партійний очільник Дніпропетровщини визнавав, що «організаційно-господарські заходи, спрямовані на закріплення переселенців, …не дають ефекту, тому що всі вони кричать про хліб»[48].
У найскрутнішій ситуації влітку 1934 р. опинилися єврейські переселенські колгоспи Сталіндорфського району. Якщо у місцевих колгоспників були залишки припасів хліба минулого року, що дозволяло їм «дотягнути до нового врожаю», то переселенці почали голодувати вже під час збору врожаю. У колгоспі «Більшовик» були зафіксовані випадки вживання сурогатів, у колгоспах «Новий шлях» і «Якір» – опухання дітей. У серпні 1934 р. у колгоспі «Сталін» померло від голоду 4 дітей[49]. Видача зерна на трудодні також не вирішила проблему, оскільки через низьку врожайність зернових – 0,83 – 1,6 ц з га виплати на трудодні були мізерними: 167 – 200 г хліба. Тому, починаючи з липня 1934 р., втечі переселенців із єврейських колгоспів набули масового характеру. До 1 жовтня 1934 р. із Сталіндорфського району виїхало 383 господарств: 54 господарств, які переселилися до 1933 р., 90 господарств переселенців 1933 р. і 239 господарств переселенців 1934 р. із Західної області[50].
Про масовість повернення селян-переселенців опосередковано свідчить той факт, що питання «обратничества» розглядалося на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У 20 лютого і 6 березня 1934 р. За результатами цих обговорень було ухвалено рішення, яким Донецький, Одеський, Дніпропетровський, Харківський обкоми зобов’язувалися «перевірити стан доприселенців і вжити заходів до утворення належних умов по їх обслуговуванню». Одночасно партійне керівництво республіки попередило всіх секретарів РПК, голів РВК і начальників політвідділів доприселенських районів про притягнення до найсуворішої відповідальності за неуважне ставлення до переселенців[51].
За неповними даними Переселенського комітету при РНК СРСР, на 1 вересня 1934 р. із 45,5 тис. колгоспних господарств, що переселилися в Україну, повернулося 10 282 господарств, або 23,5%, у тому числі з Одеської області – 4 084 (34%), Дніпропетровської – 3 198 (24%), Донецької – 1 677 (21%) і Харківської – 1 323 (12,3%). В офіційних документах повернення переселенців називалося «обратничеством». Як це не парадоксально, але влада сама створила умови для «обратничества», спрямувавши переселенців до найбільш слабких колгоспів, які накопичили «велику фінансову заборгованість за попередні роки»[52]. Не випадково секретар ЦК КП(б)У П. Постишев у доповідній записці Й. Сталіну від 14 червня 1934 р. змушений був визнати, що переселення не вирішило проблеми забезпечення колгоспів робочою силою.
За таких обставин органи юстиції і ДПУ УСРР почали боротьбу із «саботажниками переселенського руху», які за допомогою «терористичних заходів, убивств, підпалів, крадіжок у переселенців» намагалися їх залякати і «тим самим зірвати заходи партії та уряду до закріплення переселенців на нових місцях»[53]. На початку березня 1934 р. Генеральна прокуратура республіки зобов’язала міських і дільничих прокурорів «перевірити виконання районними та сільськими організаціями директив уряду та партії щодо переселенців». Осіб, винних у «злочинному ставлені до переселенців», мали притягати до найсуровішої відповідальності[54]. Наприклад, до трьох років позбавлення волі «за утиски і знущання над колгоспниками, що переселилися із ЦЧО на Україну», засудили голову сільради Зміївського району Харківської області І. Попка[55].
Особливо активно працювали у цьому напрямку органи держбезпеки. У грудні 1933 р. українські чекісти ліквідували «контрреволюційне повстанське угруповання» у Покровському районі на Старобільщині, яке нібито охоплювало своєю діяльністю шість населених пунктів. Фігурантами кримінальної справи були 22 особи: «куркулі» і «церковники», яких звинувачували у підготовці пошкодження будинків, котрі ремонтували для переселенців, та агітації серед колгоспників «про організовану відмову від прийому переселенців». Для розгляду справи організували показовий процес, на якому виїзна сесія Старобільського окрсуду засудила Судейченка та Кривошлика до розстрілу, інших 14 осіб – до різних термінів покарання[56]. У січні 1934 р. аналогічну справу сфабрикували проти керівництва колгоспу «КІМ» Любашівського району Одеської області, якому висунули звинувачення у протидії прийому переселенців із Горьковського краю, надання їм під житло непридатних будинків[57]. Протягом грудня 1933 р. – березня 1934 р. чекісти також ліквідували «контрреволюційні куркульські угруповання», що протидіяли переселенню у колгоспі ім. Котовського Великовисківського району, у с. Костянтинівка Арбузинського району Одеської області. А у Покровському районі Дніпропетровської області репресували кількох селян, які агітували переселенців кидати колгоспи і повертатися на батьківщину[58]. Всього, за неповними даними, які наводилися в доповідній записці ДПУ УСРР від 3 січня 1934 р., до відповідальності було притягнуто 91 особу. А до кінця березня їх кількість зросла до 260 осіб[59].
«Контрреволюційні групи», що перешкоджали переселенню виявляли не лише серед місцевого населення, але й самих переселенців. Так, у колгоспах «Червоний партизан» та «Ленінський шлях» Донецької області органами НКВС була ліквідована «контрреволюційна група», членами якої були переселенці із Чернігівської області УСРР. Її учасники звинувачувалися у здійсненні агітації серед переселенців за організований виїзд на батьківщину[60].
Загалом, з початку переселення і до кінця листопада 1934 р. органами НКВС було притягнуто до відповідальності 580 осіб, у тому числі заарештовано 305, із них:
- за саботаж і протидію влаштуванню переселенців – 177 осіб;
- за контрреволюційну діяльність, спрямовану на зрив переселення – 189;
- за викривлення щодо переселенців – 79;
- за терористичні прояви – 71;
- за крадіжки майна переселенців – 64 особи.
Одночасно було ліквідовано до 45 куркульських угруповань, діяльність яких була спрямована на зрив переселення[61].
На підставі проведеного аналізу можна зробити висновок, що сільськогосподарське переселення не вирішило проблему організаційно-господарського зміцнення колгоспного сектора республіки, оскільки партійно-державне керівництво належним чином не організувало прийом та розміщення переселенців, не забезпечило їх житлом, продовольством, хатніми речами. Під час голоду 1934 р. значна частина переселенців взагалі була кинута напризволяще, що посилило рух «обратничества». Вирішення проблеми закріплення переселенців влада шукала не стільки в соціально-економічній площині, скільки у покаранні «саботажників переселенського руху», притягуючи до кримінальної відповідальності селян, які вороже ставилися до переселенців або просто повідомляли їм про реальний стан речей у постголодоморній Україні, а також посадових осіб колгоспів, які були призначені «цапами-відбивайлами» за чергові прорахунки центральної влади. Проте покарання «саботажників переселенського руху» не вирішило проблему закріплення переселенців, не змогло ліквідувати «обратничество», а відповідно поповнити робочою силою колективні об’єднання степових регіонів України. Станом на 1 вересня 1935 р. у республіці нараховувалося 1 714 колгоспів із значною нестачею робочої сили, в яких середнє навантаження на працездатного сягало до 9,5 – 10,2 га земельних площ. Одночасно в Україні налічувалося 2 581 колективне об’єднання, які демонстрували негативні наслідки господарювання, через «нестачу живого тягла»[62].
[1] Марочко В. І. Голодомор в українському селі/ В. І. Марочко// Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. – Т. 2. – К.: Наукова думка, 2006. – C. 198-199.
[2] Лобач К. Сільськогосподарські переселення в Україну (1933–1934 рр.)/ К. Лобач// Український селянин: Зб. наук. праць/ За ред. А. Г. Морозова. – Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2010. – С. 271.
[3] Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України), ф. 1, оп. 20, спр. 6392, арк. 5.
[4] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 588, арк. 21.
[5] Там само, спр. 1478, арк. 151-152.
[6] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 282, арк. 97.
[7] Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали/ Упоряд. Р. Я. Пиріг; НАН України. Ін-т історії України. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 904.
[8] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 284, арк. 80.
[9] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 890-891.
[10] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6334, арк. 117.
[11] Там само, спр. 6342, арк. 79.
[12] Там само, спр. 6334, арк. 90.
[13] Кульчицький С. В. Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – К.: Наш час, 2008. – С. 355.
[14] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 588, арк. 22.
[15] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 36, арк. 273.
[16] Історія колективізації сільського господарства Української РСР/ Т.3. Зміцнення і дальший розвиток колгоспного ладу на Україні. 1933 – 1937 рр./ Упорядн. І. Х. Ганжа, В. Г. Панкратьєва, Є. П. Шаталіна, І. Л. Шерман. – К.: Наукова думка, 1971. – С. 281-282.
[17] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6392, арк. 15.
[18] Там само, спр. 6393, арк. 25.
[19] Там само, спр. 6392, арк. 12.
[20] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 1100, арк. 124.
[21] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 949.
[22] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6392, арк. 24.
[23] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 951.
[24] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 1100, арк. 53.
[25] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6393, арк. 4.
[26] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6393, арк. 6.
[27] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 1100, арк. 53, 56.
[28] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6393, арк. 1.
[29] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. 1918–1939. Документы и материалы. В 4-х т./ Т. 3. 1930–1934 гг. Кн. 2. 1932–1934 гг./ Под ред А. Береловича, В. Данилова. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2005. – С. 500.
[30] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6392, арк. 31.
[31] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 1097, арк. 161.
[32] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 502.
[33] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6343, арк. 171-172.
[34] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6392, арк. 102.
[35] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 1100, арк. 54-55.
[36] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 84, арк. 30.
[37] Там само, ф. П-19, оп.1, спр. 1100, арк. 55.
[38] Там само, спр. 1097, арк. 161.
[39] Там само, ф. Р-1520, оп. 3, спр. 91, арк. 29.
[40] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 504.
[41] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-1520, оп. 3, спр. 84, арк. 277.
[42] Там само, спр. 76, арк. 138.
[43] Розкуркулення, колективізація, Голодомор на Дніпропетровщині (1929 – 1933 роки): Збірник документів. – Дніпропетровськ: Герда, 2008. – С. 316.
[44] Голодомор 1932 –1933 років в Україні: документи і матеріали. – С. 983-984.
[45] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 1097, арк. 161.
[46] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 545.
[47] Там само. – С. 503.
[48] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 1467, арк. 137.
[49] Там само, спр. 1471, арк. 49.
[50] Держархів Дніпропетровської обл., ф. П-19, оп.1, спр. 1107, арк. 46.
[51] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 338, арк. 137.
[52] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 639.
[53] Зоря. – 1934. – 24 жовтня.
[54] Держархів Дніпропетровської обл., ф. Р-2262, оп. 1 дод., спр. 2, арк. 93.
[55] Там само, арк. 12.
[56] Державний архів Служби безпеки України ( далі ДА СБ України), ф. 16, оп. 27, спр. 9, арк. 19, 20, 353.
[57] Там само, арк. 54.
[58] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6581, арк. 14, 15.
[59] Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. – Т. 3. – Кн. 2. – С.504, 546.
[60] ДА СБ України, ф. 16, оп. 27, спр. 7, арк. 306.
[61] Там само, оп. 28, спр. 26, арк. 47.
[62] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6693, арк. 81-82.
Романець Н. Р. Репресивні акції в контексті сільськогосподарського переселення в Україну (1933–1934 рр.) // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2012. – №2. – С. 165–182.