Процеси українізації на Кубані в 20-30-х рр. ХХ ст. – Інститут Дослідження Голодомору

Білий Д.Д.

провідний науковий співробітник

Інституту дослідження Голодомору (Київ, Україна)

Процеси українізації на Кубані в 20-30-х рр. ХХ ст.

У статті розглядаються процеси відродження української культури та освіти, які розгорнулися серед українського населення Північного Кавказу (переважно – Кубані) в 20-30-х рр. ХХ ст. У статті висвітлюються підстави цього розвитку та структури, які його забезпечували, як на рівні стихійної ініціативи місцевих українців, так і завдяки певних офіційних заходів та інституцій. Окрема увага приділена динаміці забезпечення потреби українців Кубані як у освіті на рідній мові, так і інших національно – культурних потреб. Розглянуті процеси та механізми переходу шкіл всіх рівнів Кубані на українську мову, створення та діяльність україномовних видавництв, театральних, літературних та музичних об’єднань На початку 30-х років ці, доволі масштабні процеси почалися гальмуватися центральною владою та були повністю припинені на початок 1933 року, що супроводжувалося Голодомором – фізичним винищенням значної частини українців Кубані, та асиміляційними процесами де українізації. Причини цієї антиукраїнської політики та її наслідки також розглядаються в цієї статті.

Ключові статті: Кубань, Північний Кавказ, українізація, національний розвиток, освіта.

Вступ.

Хронологічні межі нашого дослідження охоплюють періоди з 1921 по 1932 роки. Обрання саме цього часу в історії української спільноти в Кубані було викликане цілим рядом обставин. У 1921 році закінчилася громадянська війна, українці Кубані вступили у новий період свого існування за умов корінної перебудови усіх звичних до того соціальних, політичних і економічних умов існування. Але на Кубані були ще сильні національно-культурні рухи, викликані надзвичайно високим піднесенням, пов’язаним зі спробою політичного і національного державотворення за умов Кубанської Народної Республіки (1918 – 1920 роки). Швидкі темпи зростання національної самосвідомості українців Кубані після перемоги радянської влади не зупинилися. Навпаки, уже з середини 20-х років загальний процес національного будівництва в СРСР починає створювати сприятливі умови для національно-культурного розвитку українців Кубані. Саме в цей період були вироблені державні й адміністративні механізми, які дозволили у значній мірі надати можливість українцям Кубані отримувати освіту рідною мовою, мати власне українське видавництво, газету, зміцнювати зв’язки з Україною та іншими українськими громадами СРСР. Але водночас у ці роки почали з’являтися серед частини партійного і державного апарату напрями, які призвели до знищення майже всіх надбань національно-культурного розвитку українців Кубані і навіть різкої зміни в етнічній картині населення краю. Ці деукраїнізаційні процеси відбулися в 1932-1933 роках і були тісно пов’язані з колективізацією, голодомором і боротьбою з українським «націонал-ухильництвом». Після цього на офіційному рівні «українське національне питання» практично не підіймалося і корінне українське населення, фактично, стало офіційно вважатися російським. Таким чином, у 1921 – 1932 роках ми маємо цілком закінчений етап у національно-культурному розвитку українського населення Кубані за умов радянської влади. Цей період має чітко виражені початок і кінець, етап найвищого розвитку. Мимо можемо простежити певні обставини і фактори, які діяли в цей час і зумовлювали конкретні особливості національно-культурного розвитку українців Кубані.

Метою нашої статті є висвітлення всієї складнощів як процесів українізації на Кубані, так і знищення тоталітарною системою їх здобутків.

Наукова новизна й актуальність дослідження зумовлюються тим, що автор робить спробу вперше на ґрунті доступних джерел та аналізу існуючої літератури розкрити передумови, обставини, перебіг і наслідки національно-культурного розвитку українського населення Кубані у 1920 – 1933 рр.. У межах історико-політичного аспекту розглядаються головні фактори цього питання.

У радянській історіографії тема національно-культурного розвитку українців Кубані в 1921 – 1932 роках майже не досліджувалася. Незважаючи на величезну кількість колективних праць і монографій, присвячених різноманітним аспектам національного будівництва в цей період, лише деякі з них торкалися, до того ж досить поверхово, цієї теми в руслі офіційної ідеології. На жаль, ця тенденція зберігається і в сучасних російських історичних дослідженнях, а тема національно – культурного розвитку українців Кубані і зараз залишається переважно поза увагою українських дослідників. Тому основою нашої статті є матеріали , знайдені автором в архівах України та Росії.

Методологія дослідження базується на діалектичному підході, системному підході, який зумовлює розглядання всіх аспектів проблеми в їх взаємодії.

Результати досліджень

Національно-культурний розвиток українців Кубані в 1921 – 1932 рр. був обумовлений і залежав від багатьох факторів, які виникли в історичний період, передувавши цим хронологічним межам. Компактне переселення в XVIII сторіччя в Кубань Чорноморського козацького війська утворило там домінуючу українську спільноту з усталеними традиціями, збереженням історичної пам’яті, економічним і соціальним устроєм. Нові переселенці з України постійно поповнювали українське населення Кубані., інтегрувалися у створену чорноморськими козаками громадську структуру, що забезпечувало надійне зберігання своєї національної ідентифікації, і в той же час ці переселенці підтримували серед місцевих українців відчуття тісного контакту з Україною. Життя українців Кубані, які здебільшого входили до козацького стану, в умовах постійної війни з горцями, обумовило високий рівень взаємодопомоги і солідарності. Незмінний патріархальний устрій української селянської громади, збереженої в Кубані, повинен був зберігати відповідну йому українську народну культуру.

У кінці ХІХ сторіччя Кубань вже склалася як високорозвинутий аграрний регіон, що надавало українцям Кубані відчуття самобутності свого краю і необхідності боротьби за поглиблення його автономії.

Про кількість населення Кубані та її місцевий національний склад можуть свідчити дані загальноросійського перепису, проведеного в 1897 році. Згідно з ним, населення Кубанської області на той час складало вже 1 911 133 особи[1]. Згідно з даними цього перепису, україномовне населення Кубанської області складало 49, 7 %, або 949 833 особи, а російське – 39 %, або 745 341 особу[2].

Відстоюючи свою національну культуру від негативного впливу імперської русифікаційної політики, українці Кубані згуртовувалися навколо ідей українського національно-визвольного руху.

Упродовж ХІХ і поч. ХХ сторіч поширювався вплив у Кубані національно-культурного розвитку, який відбувався в Україні.

Під час громадянської війни в Кубані більшість українського місцевого населення проявила високий рівень національної свідомості і розуміння власних національних інтересів. Напружена боротьба в ці роки за національне самовизначення проявилася в цей час в утворенні незалежної Кубанської народної Республіки, де домінували українські політичні лідери, прагнення до спілки з Україною, українізації освіти.

До 1921 р. національно-культурний розвиток серед українців Кубані досяг досить високого рівня, і в ньому брала участь більшість українського населення.

Не маючи власних національно-державних структур і навіть національно-територіальної автономії, українці Кубані бачили єдину можливість для підтримки національно-культурного розвитку в захисті функціонування своєї мови в освітніх установах.

Згідно із Загальносоюзним переписом населення 1926 року, українці на Кубані складали 1 141 000 осіб, або 66% від загальної кількості населення регіону[3].

Фактично до 1926 року національно-культурний розвиток українців Кубані був сконцентрований, у першу чергу, в галузі українізації місцевих шкіл. У більшості випадків українізація шкіл проходила за ініціативою станичних і хуторських громад.

На рівні адміністративних установ українізація підтримувалася тільки окремими представниками місцевої української інтелігенції – інспекторами районних і обласних відділів народної освіти.

Державні структури РРФСР і СРСР до 1925 р. конкретно питаннями національно-культурного розвитку українців Кубані майже не займалися. Але в ці роки в Україні відбувається посилена українізація, одним з напрямів якої була турбота про забезпечення національно-культурних потреб українців, які мешкають за межами УСРР.

Поступово, під впливом постанов Комінтерну і тиском керівництва УСРР, а також зростання вимог українського населення Кубані, державні і партійні органи РРФСР і СРСР починають надавати українізації В Кубані все більш масштабні підтримку.

З 1927 р. процеси українізації в Кубані починають значно поглиблюватися. Національно-культурний розвиток вийшов за межі народної освіти, українізуватися почав радянський і партійний апарат, газети, видавництва, поширюється діяльність українських місцевих літераторів і музикантів. У цей час ми бачимо, як глибинні процеси національного самовизначення, що довгий час розвивалися серед українського населення Кубані, знайшли широку підтримку державних органів. до участі в національно-культурному розвитку були залучені всі верстви українського населення Кубані. Поступово українці Кубані отримали можливість мати власні освітні установи від дитячих садків до вищих навчальних закладів, газети, українську літературу. Швидко зміцнювалися зв’язки з Україною, розвивалася творчість місцевих українських митців.

Безперечно, цей процес мав і свої недоліки; перекручення і гальмування з боку бюрократичного апарату, шовіністично налаштованих кіл, намагання утримати національно-культурний розвиток у досить вузьких офіційних межах.

Але, незважаючи на це, він відіграв величезну позитивну роль в національно-культурному будівництві в Кубані, надав місцевим українцям можливість широкого виявлення свого творчого потенціалу, сприяв налагодженню міжнаціональних стосунків і громадського миру в країні.

У 1932 р. Північнокавказький педінститут (м. Краснодар) був перейменований у Північнокавказький український педінститут ім. Скрипника, у тому ж 1932 р. він уже випустив 164 вчителів для українців Північного Кавказу., Сибіру, Казахстану, Далекосхідної Республіки. Узагалі, до 1937 р. планував довести випуск українських учителів до 415 осіб на рік[4].

На жаль, ми не знаємо, як зросла динаміка кількості українських шкіл на Кавказі й Кубані зокрема в 1930 – 1932 рр., але дані свідчать, що в Кубані на 1932 р. вже існувало до 746 шкіл[5].

Є матеріали, які свідчать, що на кінець 1932 р., коли розпочалася деукраїнізація на Північному Кавказі, українською мовою працювалося 1609 шкіл І ступеня з 221 463 учнями й 5 581 учителем та 259 шкіл ІІ ступеня з 42 148 учнями й 1 552 викладачами, також 12 педагогічних технікумів і короткочасні педагогічні курси, мережа масових політосвітніх установ. У інших районах Кубані, які не увійшли після районування 1925 р. до складу Кубанської округи, українізаційні процеси невизначалися такою інтенсивністю.

Поступово у цей період починає розвиватися українське книговидавництво на Північному Кавказі. З 1920 по 1927 рр. на Північному Кавказі було надруковано всього 3 книжки[6].

Не дивлячись на те, що на І Крайовому українському вчительському з’їзді в 1925 р. було поставлено питання про видання до навчального року (1926 – 1927) кубанського краєзнавчго підручника для українських шкіл, він так і не був надрукованний[7]. У 1927 р. були надруковані Північно-Кавказьким видавництвом «Севкаввид» український буквар «Нове село». У 1928 р. вийшли друком українські читанки «Нове село, «Новим шляхом», буквар «Живі звуки». У 1929 р. було видано українську читанку для 3-го року навчання «Новим шляхом», підручник з математики для 2-го року навчання, лекції для самоосвіти «Українська мова» та «Курс арифметики»[8]. Масовий випуск української літератури починається в 1931 р., коли у видавництвах Північного Кавказу вийшло 149 українських книг та брошур, творів місцевих україномовних письменників загальним тиражем 958 000 примірників. За планом 1932 р. передбачалося видати 600 назв з тиражем 4 880 тис. примірників[9]. Велику роль для українізації на Північнному Кавказі відіграла україномовна преса. У 1925 р. на українську мову був переведений тижневий додаток до Північно-Кавказького радянського органу «Красное знамя» (Ростов-на-Дону) «Радянський станичник» загальним тиражем 1 900 примірників. Дуже швидко почали працювати українські видавництва «Червоний прапор» і «Радянський станичник»[10].

Процеси згортання українізації та насильницька русифікація українців Кубані безпосередньо була пов’язана із проведенням колективізації та Голодомору, що, фактично призвело до геноциду українців.

Найбільш жорстоко колективізація провадилася в Україні та Північному Кавказі, де селянство було найзаможнішим.

На Кубані проведення колективізації ускладнювалося ще наявністю згуртованого козацького населення, готового чинити опір зі зброєю нововведенням радянської влади. Для того, щоб зломити опір українського селянства Кубані, влада вдалася у липні 1932 р. до значного знищення норм хлібозаготівель, що призвело до голоду в цих районах, який прийняв колосальні масштаби[11].

Винищуючи селянство на Кубані, керівництво СРСР переслідувало водночас ще одну мету – припинити розвиток тенденцій, спрямованих на зростання намагань українців власними силами визначити своє політичне майбутнє. Недаремно удар, спрямований на значні елементи національної державності УРСР, не обминув і українське населення Кубані. Водночас із натиском на українське селянство якголовну базу людську існування української нації почалося знищення української інтелігенції, українських культурних закладів. І якщо сам статус існування України як держави дозволив у деякій мірі зберегти надбання попереднього національно-культурного відродження, то українці Кубані, не захищені навіть національною автономією у складі РРФСР, зазнали надзвичайного брутального знищення своїх національно-культурних надбань.

Масові арешти укранської інтелігенції в Кубані почалися у 1929 – 1931 рр. у зв’язку зі справами «Союзу Кубані та України» та «Спілки визволення України». Але в той час, як розкуркулені тисячі українських селян вивозилися з Кубані, адміністративні органи нарощували темпи українізації краю. Ще у червні 1932 р. на засіданні Північно-Кавказького крайвиконкому видавалися накази, які попереджали про персональну відповідальність голів райвиконкомів за затримку темпів проведення українізації[12]. Але в кінці 1932 р. в Москві вийшла постанова, яка не тільки перекреслила всі досягнення українізації, але й на довгі роки та десятиріччя загальмувала будь-які прояви національно-культурного розвитку українців Кубані. Це була постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. про хлібозаготівлі на Північному Кавказі та в Західних областях за підписами голови РНК СРСР В. Молотова та Генерального Секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна.

У цій постанові жорстко критикувалися швидкі темпи проведення українізації в Україні та заборонолося її проведення на Північному Кавказі. Так, наказувалося негайно перевести на Північному Кавказі справовиробництво радянських і кооперативних органів українських районів, а також усі журнали, що видаються українською мовою, на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені провести викладання у школах на російську мову». ЦК і РНК зобов’язувалася перевірити й «покращити склад керівників в українізованих школах».

Водночас із тим наказувалося: «вислати терміново у північні області СРСР із станиці Полтавської (Північний Кавказ)… усіх жителів за винятком дійсно відданих Радвладі…»[13]

Ця постанова зводила на нанівець будь-яке забезпечення національно-культурних прав українців Кубані, фактично заперечувала право українцям-кубанцям офіційно вважати себе українцями та водночас давала початок масовій депортації українського населення Кубані, почавши з найбільш розвинутої у національно-культурному плані української станиці Кубані Полтавської, у якій українці складали більше 80% населення[14].

Деукраїнізацію Кубані місцева влада, безапеляційно виконуючи постанову, проводиа швидко й оперативно. Уже 29 грудня 1932 р. на засіданні Президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету ббула прийнята постанова з українізації. У ній під приводом того, що «українізація ряду районів і станиць, яка проводилася на Північному Кавказі, не виходить з культурних інтересів населення і служить легальною формою класовому ворогу для організації опору заходам Радянської влади та утворення під цим прикриттям контрреволюційних організацій», наполегливо пропонувалося припинити українізаційні процеси, перевести до 1 січня 1933 р. справовиробництво у радянських організаціях і станицях і районах на російську мову, за 3 дні перевести українізовані газети на українську мову, а також листівки, брошурки, багатотиражки, стіннівки та іншу літературу українською мовою, перевести викладання усіх працюючих короткотерміновиих курсів (радянських, педагогічних, колгоспних тощо) на російську мову, до осені 1933 р. перевести викладання в усіх школах на російську мову, припинити радіомовлення українською мовою[15].

22 грудня 1932 р. в органі преси Північно-Кавказького крайового комітету ВКП(б), крайвиконкому і крайрадпрофу, газеті «Молот» з’явилася передова стаття, яка, повторюючи постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, обґрунтувала тим, що «саме станиця Полтавська, у минулому цитадель Росії, центр національно-буржуазного руху, стала і зараз центром особливо впертого антирадянського саботажу». Припинення українізації пояснювалося тим, що вона відроджує в Кубані ідеологію буржуазного націоналізму, проводять її і викладають в українських школах буржуазні націоналісти, білогвардійці, петлюрівці, самостійники, куркулі тощо. У цій статті українізація розглядалася як контрреволюційна політика, яку проводили вороги народу, щоб зібрати в Кубані «кращі кадри інтервентів і контрреволюціонерів». Українські книги, газети, журнали, які виходили на Північному Кавказі, звинувачувалися в культивуванні націоналістичних ідей «кубанської самостійності», збоченні ленінської політики партії. Усі ці видання пропонувалося негайно перекласти російською мовою «як більш зрозумілою для кубанців». Виселення жителів станиці Полтавської та заборона українізації розглядалися як вирішення однієї проблеми – розгрому куркульського саботажу в Кубані та його ідеології кубанського буржуазного націоналізму та його конкретних носіїв.

Стаття ставила конкретне завдання – знищити усі прояви української національної свідомості в Кубані, тавруючи її як ідеологію буржуазного націоналізму. Це означало не тільки закриття українських шкіл і газет, але й фізичне знищення тих, хто був носієм цієї свідомості. 13 лютого 1933 р. Колегія Народного Комісаріату Освіти РРФСР видала «Постанову про виконання постанови директивних органів у зв’язку з українізацією закладів народної освіти», у якій були розроблені заходи про проведення роботи «українізованих» освітніх установ з української мови на російську.

Конкретно, деукраїнізацію проводила спеціальна комісія, перед якою звітували про проведену роботу відповідальні керівники багатьох відомств РРФСР і СРСР. Так, 9 липня 1933 р. народний комісаріат освіти РРФСР А. Бубнов у своєму звіті спецкомісії підтвердив практичне виконання Постанови НКО РРФСР про те, що всі українські школи на терені РРФСР до осені 1933 р. переводяться на російську мову[16].

Деукраїнізація проводилася дуже швидко і категорично. Один з новоприбулих викладачів українського педагогічного технікуму в станиці Уманській писав, що 20 лютого 1933 р. його викликали до НКВС, де наказали зібрати всі українські підручники та принести туди, і що технікум переходить на російську мову викладання. На другий день він отримав російські книжки, а втехнікумі викладання почалося російською мовою[17].

Про наслідки роботи, яка велася з деукраїнізації на Північному Кавказі та в Кубані зокрема свідчить звіт, який був надісланий до Народного Комісаріату Освіти РРФСР 22 квітня 1933 р.. У ньому зазначалося, що до весни 1933 р. на Північному Кавказі в усіх школах краю припинено викладання українською мовою і української мови як спеціального предмету, а замість нього введена російська мова, в усіх українських школах, де є належна кількість підручників, викладання вже повністю переведено на російську мову, а інші будуть переведені до осені 1933 р.[18]. До 1 березня 1933 року усі 12 українських педагогічних технікумів переведені на російську мову навчання. Під час переведення цих технікумів на російську мову були проведені чистки педагогічного складу, унаслідок яких він був повністю поновлений в Уманському і Полтавському технікумах, а в інших – у значній мірі поновлений. Робота усіх короткочасних курсів була переведена повністю на російську мову у грудні 1932 р., як і робота усіх політично-освітніх закладів.

Терміново були відкриті курси з вивчення російської мови для вчителів колишніх українських шкіл, на заочному відділенні при Краснодарському педагогічному інституті відкривався короткочасний факультативний курс російської мови[19]. Знищуючи результати українізації, сталінське керівництво залишало населення Кубані без історичної пам’яті, національно-культурного підґрунтя, що полегшило державі розшарувати населення, зломити його опір.

Висновки

Загальні зміни пов’язані з посиленням тенденцій встановлення жорстокої тоталітарної диктатури, очолюваної Сталіним, припинили національно-культурний розвиток українців Кубані і знищили його наслідки. Це було викликано перемогою в Керівництві СРСР сил, спрямованих на позбавлення незалежності соціалістичних республік, на посилення шовіністичних великодержавних настроїв.

Наступ на досягнення попереднього національно-культурного розвитку почався одночасно з політикою руйнації підвалин соціально-економічного та громадського життя місцевого українського населення. Проводилася політика соціальної колективізації,яка супроводжувалася масовими депортаціями і репресіями українців Кубані. Фактично здійснюваласяя цілком свідома політика, спрямована на зміну етнодемографічної ситуації в Кубані. Унаслідок цього місцеве українське населення було частково знищене шляхом масових депортацій, репресій і голодомору, а решта була в офіційних документах зафіксована як російська. Таким чином, національно-культурний розвиток українського населення Кубані був штучно припинений, а його наслідки старанно знищувалися.

[1] Македонов Л. В. Население Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897. – Катеринодар, 1907. – с. 546.

[2] Там само – с. 570.

[3] Центральний Державний Архів громадських об’єднань України. – Ф. І. Оп. 20. – Спр. 2894. – Арк. 78-82.

[4] Красное знамя (м. Краснодар). – К., 1993. – С. 310.

[5] Конквест Р. Жнива розпачу. – К., 1993. – С. 310.

[6] Сулятицький П. Українізація на Кубані // Тризуб, Париж. – 1929. – № 42. – С. 16.

[7] Державний Архів Краснодарського Краю. – Ф. Р-890. – Оп. 1. – Спр. 456. – Арк. 555.

[8] Заремба С. З національно-культурного життя українців на Кубані // Київська старовина. – 1993. – № 1. – С. 100.

[9] Крикуленко В. Вісті до Атлантиди // Літературна Україна. – 1990. – 10 травня.

[10] Заставний Ф. Д. Східна українська діаспора. – Львів; Світ, 1992. – С. 71.

[11] Про голод на Україні і Кубані див.: Голод в 1932 – 1933 рр. на Україні очима істориків, мовою документів. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1990. – 605 с.; Колективізація і голод в Україні 1929 – 1933. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1992. – 736 с. Бюлетені допомоги голодуючим України і Кубані. – Брюсель, 1933. – 34; Конквест Р. Жнива розпачу // Всесвіт – 1990. – № 7. – С. 17 – 62; Левченко В. Черные доски // Кубань. – 1989. – № 7. – С. 17 – 62.

[12] Державний Архів Краснодарського Краю. – Ф. р-580. – Оп. 1. – Спр. 394. – Арк. 17.

[13] Голод 1932 – 1933 років на Україні: очима істориків і мовою документів. – К., 1990. – С. 291 – 294.

[14] Конквест Р. Жнива скорботи. – К., 1993. – С. 309.

[15] Державний Архів Краснодарського Краю. – Ф. Р-1594. – Оп. 1. – Спр. 50. – Арк. 614.

[16] Там само. Арк. 11.

[17] Полежаев И. Живем тревожно, но впереди мировая революция… Дневник из 1933 года // Советская Кубань. – 1988. – 17 грудня.

[18] Державний Архів Ростовської Області. – Ф. 64. – Оп. з. – Спр. 77. – Арк. 13.

[19] Там само. – Арк. 14 – 15.