ПОМСТА ГОЛОДОМ ЗА НЕПОКОРУ ЯК ОДНА ЗІ СКЛАДОВИХ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСТВА(В. Сергійчук)

Кожна трагічна подія нинішньої російської агресії проти України, особливо військові злочини так званого старшого брата, змушують проаналізувати весь ланцюг подібних явищ в історії російсько-українських відносин, починаючи одразу ж після Переяславської ради в січні 1654 року. І тут йдеться не лише про величезні жертви серед мирного населення, зруйновані міста і села, а й про такі гуманітарні катастрофи, які ми бачимо в Маріуполі та інших заблокованих містах. З них  російські окупанти не випускають біженців і не пропускають туди продовольчу допомогу, прирікаючи таким чином тисячі їхніх мешканців на голодну смерть.

За що така жорстока кара для мирних людей? За те, що не стали на коліна перед забаганками «русского мира», не зустріли непроханих «визволителів» хлібом-сіллю і квітами?

На жаль, подібний прецедент виник уже в перші дні після Переяславської ради, коли Богдан Хмельницький необачно запросив московське військо в Україну, яке мало б спільно з нашими козаками звільняти від поляків усі українські землі. Але той трьохтисячний загін із-за порєбрика не пішов воювати на захід, а розмістився на монастирських городах навколо Софії Київської, взявши її в облогу. Ця блокада й знищені москалями посіви для продовольчого забезпечення монастиря були показовим покаранням православних Києва на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, котрі відмовилися присягати на вірність московському цареві.

А коли його війська вже окупували всі полкові міста, де їх необхідно було утримувати за рахунок Гетьманщини, то подібна наруга над українцями перетворилася в дієвий інструмент геноциду над автохтонним населенням України – рік у рік витягуючи козацькі маси в різні походи, на канальні й будівельні роботи, Москва спричинялася до того, що значна частина наших воїнів не тільки гинули на чужині, але й багато полів не оброблялася або ж вирощений урожай не збирався – не було необхідних робочих рук. Зрозуміло, це призводило не тільки до занепаду сільськогосподарського виробництва, а й створювало проблеми із забезпеченням місцевого населення продовольством.

Саме це було однією з  причин виступу Івана Мазепи проти московського самодержавства на початку ХVІІІ століття. Тоді полковники,  часто приходячи до гетьмана, з жалями оповідали, що «козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люди доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б’ють смертельним боєм».

Подібна ситуація склалася і під час спорудження в 1731-1733 роках так званої Української лінії, про яку збереглися ось такі свідчення в нашій національній історичній пам’яті:

Посіяли, поорали,

Да нікому жати:

Пішли наші козаченьки

Лінії копати.

Реквізиція продовольства за прагнення українців бути незалежними особливо широко була застосована російськими більшовиками. Захопивши владу в Росії, Ленін і його соратники розраховували на те, що зможуть безоплатно одержувати український хліб. А коли Уряд УНР відмовився відпускати продовольство без передоплати, то на російських багнетах було організовано так звану радянську УНР у Харкові. І Ленін від посланих туди перших класичних «ихтамнетов» Антонова-Овсієнка й Орджонікідзе щодня вимагав відправлення продовольства на північ, як це повідомлялося в телеграмі від 13 січня 1918 року: «Ради бога, вживайте найбільш енергійних і революційних заходів для відправлення хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди і загони. Збирання і зсипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!».

І такі телеграми надсилаються до Харкова день у день. Скажімо, 22 січня більшовицький вождь наголошує: «Продовжуйте, ради бога, з усієї сили добувати продовольство, організовувати спішно збір і зсипання хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя… Вживіть заходів для потрійної охорони колії Пітер – Харків…».

Остаточно усвідомивши в 1919 році, що долю Російської радянської республіки вирішує насамперед український хліб, її керманич Ленін уже ніколи не відступався від цього переконання, розв’язуючи проблеми більшовицької влади як всередині своєї країни, так і на зовнішньому відтинку саме через привласнення праці нашого селянина, залишаючи його без засобів для існування.

Ленін тоді аж захлинається від радості, що спроможний грубою силою відірвати їх від справжнього власника: «Ми ставимо собі завдання виділити сто мільйонів пудів хліба, щоб розподілити його примусовою розверсткою по губерніях і повітах. 100 мільйонів для зголоднілої Росії, для Росії, котрій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення з боку сходу. Ці 100 мільйонів – цифра колосальна… Багата Україна, хлібна Україна – наша: не буде голодувати московський пролетаріат».

Тому й не дивно, що на засіданнях політбюро ЦК РКП (б) постійно розглядаються питання про реквізицію українського хліба. Наприклад, 23 січня 1920 року слухається заява очільника Української трудової армії  Сталіна «дати для продовольчої роботи на Україні 400 – 500  більш-менш свідомих, необов’язково партійних, працівників з Петрограда, Іваново-Вознесенська, Москви і взагалі промислової губернії».

І московські більшовики одразу формували реквізиційні  загони «для постачання армії і бідного населення продуктами», які ще називалися загороджувальними. У Чубинецькій волості Сквирського повіту Київської губернії, наприклад, продовольчий загін Башкирської дивізії з  20 серпня по 15 вересня 1920 року  зібрав: 20 000 пудів жита, 15 000 — вівса і ячменю. Крім того, в селян забрали 11 000 пудів сіна, 360 свиней, 500—600 корів,  800 пудів сала і м’яса,  900 курей і гусей тощо.

Грабуючи українське селянство, ті, хто приносив на багнетах новий режим, не гребували ніякими методами. «Наплювати, що голодують, хай вимре 75% людності, а не вимре — розстріляємо,  — виказував свою провідну думку голова комячейки «Рабоче-крестьянской инспекции І Конной армии» комуніст Латипов, — тоді 25 % стане покірними. Нам потрібна сама Україна, людність непотрібна». Про це саме говорив і керівник УСРР Християн Раковський у вересні 1920 року в Житомирі на таємному зібранні комуністів.

Відтак за два роки до утворення СРСР  питання українського хліба вирішували винятково в Москві. Скажімо, постановою політбюро ЦК російської компартії від 19 вересня 1920 року передбачалося вивезти з України до Росії 57 мільйонів пудів зерна нового врожаю. І ця кількість постійно фігурувала в грізних директивах, які надходили до Харкова, тодішньої столиці УСРР, за підписом найвищого керівництва більшовицької партії. Ленін тоді давав чіткі вказівки, яким чином забирати український хліб: «Треба докорінно змінити (систему забезпечення російської більшовицької армії. – В. С.): перестати давати будь-що. Ні хліба, ні одягу, ні взуття. Сказати червоноармійцю: або забирайся зараз пішком «без нічого», або чекай 1 рік на 1/8 фунта без одягу, без взуття. Тоді він піде сам і пішком».

(Ця традиція російського військового мародерства передалася  і нині в тимчасово захоплених населених пунктах України  – пограбовані непроханими «визволителями» місцеві мешканці приречені на новий Голодомор).

Зрозуміло, що викачування хліба з УСРР у таких обсягах призвело до спустошення всіх запасів продовольства, що й стало головною причиною голоду 1921 – 1923 років. Однак наше селянство, як і українці Північного Кавказу, залишилися незламними, їхня народна війна проти більшовицької Москви не вщухала, розмах якої усе більше й більше непокоїв володарів Кремля. Особливо ж Сталіна, котрий, очевидно, згадував і Кронштадське повстання взимку 1921 року, яким керував українець С. Петриченко. Ось чому 11 серпня 1932 року Сталін писав Кагановичу: «  Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні,  Україну можемо втратити».

Відтак вимога до ЦК КП (б) У і Раднаркому УСРР виконати план хлібозаготівель за будь-яких умов означала забрати все їстивне. А Сталін ще й розішле 1 січня 1933 року зловісну телеграму щодо добровільного здавання прихованого хліба, після чого в селян вилучатимуть усі продукти, що потягне за собою небачений в історії людства Голодомор. Його жахливі наслідки ретельно відстежуватимуть спеціально прислані Москвою «смотрящие». Один з таких  інородців у кубанському середовищі якийсь Зайцев як начальник політвідділу щовечора заслуховував доповіді голів місцевих колгоспів в українській станиці Новодерев’янківській: «У тебя сегодня сколько сдохло? 70 человек. Мало! А у тебя? 50 человек. Мало!!!».

Ось такі уповноважені Москви влаштовували своєрідне змагання за збільшення кількості жертв українства від штучно організованого Голодомору в 1932 – 1933 роках. А для нашої нації це коштувало 10 з половиною мільйонів втрат, серед яких понад 4 мільйони дітей.

Перевершити ці жертви Москві не вдалося після Другої світової війни, коли вона знову задіяла вже двічі випробуваний метод повального вилучення українського продовольства. Може тому, що українці вже адаптувалися до постійного недоїдання, відтак їм вже «жить стало лучше, жить стало веселей»?

Геноцид українства в умовах нинішньої російсько-української війни через штучне створення голоду проявляється не тільки в блокуванні продовольчої допомоги оточеним населеним пунктам, а й у перешкоджанні засівати поля. Останні свідомо знищуються бойовими діями окупанта, ворог підриває сільськогосподарську техніку, стріляє насамперед по тракторах, мінує наш чорнозем, який уже дозріває, щоб прийняти в своє лоно насіння.

А це вже не тільки геноцид українства, це покарання для всього світу, який сьогодні підтримує Україну, бо незасіяні наші поля – це недоодержаний хліб та інші продукти, якими ми ділимося як визнана світова житниця.

Володимир Сергійчук,

завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.