Путінський режим є водночас і страшним, і карикатурним. Агресивність, алогічність, ірраціональність віддавна були неодмінними прикметами історичного розвитку російської державності. Видатний російський історик ХІХ – початку ХХ ст. Василь Осипович Ключевський якось зауважив, що історичне призначення росіян може полягати у тому, аби давати усім іншим народам повчальний приклад, як НЕ треба жити. Російська державна машина вже кількасот років демонструє дивовижну негативну стабільність: за що не беруться у Кремлі, майже все у них виходить криве, вторинне, незугарне, недороблене. Російський неототалітаризм ХХІ ст. не став винятком. Прийшовши до влади на хвилі загравання із люмпен-пролетаріатом, Путін збудував піраміду влади, на вершині якої опинилася люмпен-еліта. Спроби реанімувати СРСР і відновити його наддержавний статус, призвели до перетворення Росії на справжню імперію-зомбі – неймовірно відсталу клептократичну державу, яка всіма силами тужиться показати світові свою фейкову велич. Символом цього дегенеративного фашизму стала латинська літера “Z”, яку український журналіст та публіцист Віталій Портников дотепно назвав “напівсвастикою”. Утім, архаїчна недоладність та соціальна дисфункційність російського політичного режиму, не роблять його менш небезпечним.
Цілком очевидним є той факт, що відбудовуючи імперію, Путін мав намір сховатися від викликів сьогоднішнього дня у “славному минулому”. Російська імперська ідея завжди ґрунтувалася на протипоставленні Росії та Заходу. Століттями у ментальність росіян закладали міфи про сакральність російської державності та унікальну православну духовність, які, буцімто, постійно намагалися зруйнувати тевтонці, лівонці, литовці, поляки, шведи, французи та ін. Водночас із тим, ставлення до Заходу у колективному підсвідомому мешканців Росії залишалося двозначним. Росіяни від найдавніших часів усвідомлювали своє відставання від Заходу, запозичували там технології та ідеї, але при цьому переконували себе і оточуючих, що жити так як європейці, вони не хочуть і не будуть. У Росії відбувався перманентний процес аксіологічного витіснення, який полягав у тому, що офіційно декларовані цінності нейтралізувалися завдяки всезагальній суспільній угоді про необов’язковість їх щоденного дотримання. Запозичені на Заході інструменти суспільної модернізації Москва використовувала для будівництва типової азійської сатрапії європейськими методами.
Сучасне російське суспільство є настільки химерним, що для його окреслення навіть немає відповідного терміну. Коли наприкінці 2007 р. американський учений українського походження Олександр Мотиль, який працює професором політології Ратґерського університету в Ньюарку, назвав путінський режим в Росії фашистським, одразу кілька західних науковців (Андреас Умланд, Марлен Лярюель та ін.) виступили із протестами проти такої класифікації. Професор соціології та політології Стенфордського університету Ларрі Даймонд визначив у 2014 р. путінський режим як “постмодерний фашизм”. Трьома роками пізніше американський філософ та філолог із університету Еморі в Атланті Михайло Епштейн запропонував називати політичну систему Росії “шизофашизмом” або “фашизмом, який вдає із себе антифашизм”. На думку М. Епштейна, головними складовими “шизофашизму” стали культивоване державою відчуття моральної вищості, месіанізм, ксенофобія, антидемократичність та антикапіталізм.
У путінській Росії й справді присутні всі головні ознаки тоталітарного суспільства: чітка “вертикаль влади”, гіпертрофована роль бюрократичного апарату, контрольована державою економіка, відсутність механізмів громадянського суспільства та незалежних медіа, цензура, високий ступінь втручання держави у приватне життя людей, тотальний політичний контроль за судовою системою та ін. Усе це увінчує культ сакралізованого вождя, сутність якого один із путінських поплічників В’ячеслав Володін сформулював так: “Є Путін – є Росія, немає Путіна – немає Росії”.
Велику роль в утвердженні путінського режиму відіграла пропаганда і маніпуляції свідомістю. Заради перманентної мобілізації прибічників режиму, оплачувані Кремлем пропагандисти просувають ідеї пріоритету державних інтересів над індивідуальними, культу сили та героїчної історії, імперського реваншизму, “туги за сильною рукою” та ін. За цією “димовою завісою” влада Росії приховує від своїх громадян те, що їх немилосердно грабують, а російська державна прогнила згори донизу.
Путінський режим значною мірою є віртуальним, тому він не терпить жодної конкуренції у сфері поширення інформації. Як висловився один із путінських пропагандистів, Кремль створив систему “наративної цензури”. У створеній російською пропагандою картині світу, Путін є найрозумінішим, найсильнішим і найпередбачливішим політичним лідером сучасності. Він усе наперед продумав і всіх переміг. Блогер, який сховався за псевдом “Євгеній Лабріс” писав ще у червні 2014 р.: “Улюблена гра аналітиків і журналістів: “Путін усіх переграв”. Основне правило: “Путін всіх переграв”. Завжди. У будь-якій ситуації. Живий чи мертвий. Вже. Поставив війська на кордоні – переграв. Відвів війська – знову переграв. Не визнав президента України – переграв. Визнав – знову переграв. Якщо Путін виглядає як чмо, його всі ігнорять й посилають у кабизду – це хитрий хід Путіна, у результаті якого він знову всіх переграв. Якщо Путін продає газ за безцінь й здає Схід Китаєві – це ще хитріший хід Путіна і знову ж він усіх переграв. Якщо Захід не вводить санкції – Путін переграв безумовно. Якщо Захід санкції вводить – Путін знову переграв. Додаткове правило: “Якщо Путін не переграв, він вичікує”.
Російська пропаганда завжди була шизофренічно роздвоєною. Завдяки цьому, безумовною складовою російської душі крім патерналізму та імперіалізму, сьогодні стала неймовірна толерантність до брехні та справжнє орвеллівське дводумство. Яскравий зразок такої поведінки дають політичні еліти. Путін, Лавров, Пєсков та інші рашисти дрібнішого калібру, постійно розповідають про гнилий і деморалізований Захід, але відправляють туди вчитися і жити своїх дітей, ховають там вкрадені у Росії гроші, купують нерухомість і т. д. Як і має бути в тоталітарний державі, еталонним зразком постмодерного шизофашистського роздвоєння є сам Путін: колишній член КПРС із царськими претензіями, атеїст на сторожі православ’я, злодійкуватий захисник “духовних скрєп”, фашист-“денацифікатор”.
Роздвоєність російської душі добре помітна сьогодні на багатьох рівнях. У путінській Росії можна називати себе гуманістом і водночас із тим підтримувати агресію проти України, почуватися патріотом і безсоромно красти із бюджету, декларувати свою релігійність і вимагати смертної кари для “націонал-зрадників”. Брехня для простих росіян є зараз інструментом психологічного самозахисту, вона дозволяє, сприймаючи створену на замовлення Путіна штучну реальність як дійсність, зберігати бодай залишки уявної самоповаги. Однак, без усвідомлення того, куди завів їх країну путінський режим, росіяни не зможуть вилікувати свою хвору країну. На превеликий жаль, жодних симптомів одужання, російське суспільство, поки не демонструє.
Андрій Козицький
кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду