Її особливістю є те, що вона була заснована козаками колишнього Війська Запорізького, Украънське выйсь змогло закріпитися на нових теренах, реорганізуватися у Військо Чорноморське, а з 1860 року – в Кубанське козацьке військо. Безперервний потік нових переселенців з інших українських регіонів, тісні зв’язки з «материковою» Україною, з її культурними діячами забезпечили створення дуже потужної компактної української спільноти на Кубані, яка досить стрімко розвивалася і відігравала досить важливу роль у формуванні загальноукраїнського простору від Карпат до гір Північного Кавказу. Особливістю українців Кубані було те, що значна їх частина була організована в структурі Кубанського козацького війська, що забезпечувало їх мобільність і значну мілітарну потугу. Недаремно під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. територія кубанського регіону стала основою для антибільшовицької боротьби, а місцеві українці створили державне об’єднання Кубанський Край (Кубанська Народна Республіка), яке в геополітичному напрямі виявило беззаперечну тенденцію до об’єднання як з УНР, так і з Українською Державою гетьмана Скоропадського, виступаючи, як проти більшовиків, так і проти спроб відновити Російську імперію. Після перемоги більшовиків в 1920 році на Кубані, її населення (насамперед козацьке), вважалося вкрай небезпечним для існування радянської влади. Потужний кубанський повстанський рух, швидкі процеси українізації закладів освіти на Кубані, тісні зв’язки з процесами коренізації-українізації УРСР створювали загальноукраїнський «фронт», який унеможливлював перспективи закріплення комуністичної диктатури. І Радянська імперія використала всі засоби для знищення цього українського руху як на території УРСР, так і в місцях компактного проживання українців за її межами – насамперед Кубані. Про кількісне становлення українського населення Кубані протягом ХVІІІ – ХІХ ст. існує багато джерел. В той же час, за певними винятками, відсутні дослідження про найбільш суперечливий період ХХ ст., під час якого на Кубані відбулося катастрофічне зменшення офіційної кількості українців. І досі залишається невизначеним етнічний склад Краснодарського краю Російської Федерації. Тема ця вимагає окремого фундаментального дослідження. Спробуємо визначити хоча б основні тенденції етнодемографічного становища українців Кубані у минулому столітті. Згідно з загальноросійським переписом, проведеним в 1897 році, населення Кубанської області на той час складало І911133 осіб. Згідно з даними перепису, україномовне населення Кубанської області складало 49,7%, або 949833 осіб, а російське – 39%, або 745341 осіб . У відділах, розташованих на терені Чорноморії, відсоток українського населення традиційно залишався переважаючим. Так, у Катеринодарському, Єйському, Темрюцькому відділах він становив 81,1%, або 702931 осіб, росіяни – 12,5%, або 108443 осіб. Швидкий економічний розвиток Кубанської області призвів до помітного збільшення населення краю. Сільськогосподарський перепис 1917 року показав, що населення Кубані зросло до 2415089 чол. З них українці складали 56%, а росіяни – 36%. Три революції й громадянська війна у першій чверті XX сторіччя певною мірою вплинули на кількісний рівень населення Кубані, але в цілому не змінили традиційне етнодемографічне становище. Для того, щоб визначити кількість українців Кубані на 1926 рік, підрахуємо дані по Кубанській, Армавірській, Майкопській та Чорноморській округах, а також по трьох вищезазначених районах. Виходячи з цього, офіційна кількість українського населення у приблизних межах сучасного Краснодарського краю на 1926 рік складала 1644380 чол., або 54,1% від усього населення. В цілому на території Правобережної Кубані – терені колишнього Чорноморського Війська (Кубанська округа, Єйський, Кущевський, Старомінський райони) – українці складали переважну більшість – 1110352 чол., або 73% від усього населення. Варто відмітити значну кількість українців серед міського населення. В цілому вона складала 27%, або 153517 чол. В деяких містах вона була досить великою: Краснодар – 30%, Гарячий Ключ – 35%, Приморсько-Ахтарськ – 64,5%, Темрюк – 32,5%, Єйськ – 41,6%, Кущевськ – 57%. В сільській місцевості відсоток українців значно збільшувався і по Кубані складав 69,5%, або 1490063 осіб (на землях колишнього Чорноморського Війська – 76%). В цілому українці Північного Кавказу, тільки за офіційними даними, складали в 1926 році 3106652 осіб, або 37,1%, а серед сільського населення – 41% і становили після росіян (45,9%) найбільшу національну групу в Північно-Кавказькому краї. У зв’язку з цим виникає закономірне питання, чому вже у наступних переписах офіційна кількість українців Кубані скоротилася до кількох відсотків?Для того, щоб відповісти, необхідно простежити вплив колективізації, розкуркулення, масових депортацій і голодомору 1929-1933 років на динаміку населення Кубані.Політика по фізичному знищенню та денаціоналізації українців Кубані була викликана цілеспрямованою політикою , ініційованою з найвищих шабель керівництва СРСР. Офіційні постанови свідчать про це. Так, наприклад, розпорядження про виселення станиці Полтавської містилося у постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області»: «… Виселити у найкоротший термін до північних областей СРСР із станиці Полтавської (Північний Кавказ) якнайбільш контрреволюційної усіх жителів, за винятком дійсно відданих радвладі і не помічених у саботажі хлібозаготівель колгоспників та одноосібників і заселити цю станицю сумлінними колгоспниками-червоноармійцями, які працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях, передавши їм усі землі й озимі посіви, будівлі, реманент і худобу тих кого виселяють» .Як бачимо, практично вся Кубанська округа і райони, найбільш густо заселені українцями, опинилися в найтяжчому стані. До того ж населення 13 кубанських станиць підлягало жорстоким каральним санкціям і майже повній депортації. Це були кубанські станиці: Полтавська, Ведмедівська, Урупська, Уманська, Незамаєвська, Теміргоївська, Ладозька, Ново-Рождественська, Новодерев’янківська, Стародерев’янківська, Старощербинівська, Платнирівська .Якщо прийняти за середній рівень скорочення населення по Слов’янському району без урахування істотного зростання в 45,8%, то ця величезна територія з приблизною кількістю населення в 1963700 осіб була приречена на вимирання. Серед цього населення українці складали, якщо враховувати, що їх відсоток не змінився з 1926 року, 1133700 чоловік, або 57%. До кінця 1933 року населення скоротилося до 1064300 осіб, хоча є всі підстави вважати, що смертність була значно вищою. Фактично Голодомор охопив усю територію Кубані, і відсоток зменшення населення хитався в різних районах від 25% до 70-60%. Мінімальний відсоток стосується частини закубанських станиць, Майкопської й Армавірської округ, для яких план хлібозаготівель не був настільки високим, як в українських станицях Кубанської округи, де відсоток зниження населення, як ми бачимо, був найвищим. Так, із 17 районів, що були офіційно занесені на «чорні дошки», 11 мали переважно українське населення, в інших відсоток українців був теж досить значним. Крім того, більшість кубанських станиць, котрі прирікалися на депортацію окремою постановою крайвиконкому ВКП/б/, були з абсолютною більшістю українського населення. До 80-90% населення цих станиць було знищене або депортоване, хоча частина цих станиць і не входила до районів, занесених на «чорні дошки» (Ведмедівська, Уманська тощо). Так, є свідчення, що під час голоду населення станиці Старокорсунської скоротилося з 14000 до 1000 осіб, тобто на 93%, такі ж дані є про станиці Воронезьку та Дінську. У станиці Лабинська з 24000 загинуло 14000 чоловік, тобто 58,3%, у станиці Пашківській рівень населення знизилася з 7000 до 3500, тобто до 50% .Якщо враховувати, що терор і голод застосовувалися проти козаків, серед яких українці складали більшість, і проти районів із переважаючим українським населенням, то втрати серед українців Північного Кавказу були значно більшими, ніж серед іншого населення. Якщо вважати, що голодомор охопив у першу чергу українські райони Кубані, то там втрати серед населення досягали не менше 50-60%. Отже, українське населення Кубані втратило з 1929 по 1933 рік ніяк не менше 1 млн 200 тис. осіб.
