На допомогу учителям громадянської освіти

С.Маркова

 

ДИСКУРС ПРО ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО.

УКРАЇНСЬКЕ ПАРАГРОМАДЯНСЬКЕ СЕЛЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, САМОВРЯДНІ ІНСТИТУЦІЇ УКРАЇНЦІВ ТА ЇХНЯ РУЙНАЦІЯ В РОКИ ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ

Результати цього дослідження С. В. Маркової були використані в розробці науково-методичного забезпечення нових спеціальних і факультативних курсів «Сучасне громадянське суспільство», «Декомунізація в Україні», «Децентралізація та створення ОТГ в сучасній Україні як повернення до традицій самоврядування українців» у Хмельницькому обласному інституті післядипломної педагогічної освіти. Варто зауважити, що курс за вибором «Голодомор 1932–1933 рр. – геноцид українського нації» не лише логічно доповнює курс «Історії України», але й може бути в нагоді тим, хто викладає новий предмет «Громадянська освіта»[1].

Часто на курсах підвищення кваліфікації, зокрема й для вчителів громадянської освіти, мене (Світлану Маркову) запитували: «Чому ми так повільно будуємо громадянське суспільство? Чому українців називають „постгеноцидними” і „посттоталітарними”? Чи впливає на розбудову громадянського суспільства тоталітарний спадок, зокрема наслідки Голодомору-геноциду?». Для  відповіді на ці запитання, я сама мала пройти еволюційний шлях, довжиною в тридцять років, досліджень передумов, перебігу, пролонгованих наслідків і латентних складових Голодомору-геноциду, щоб зрозуміти  наслідки колективної травми, яку отримали українці. І, мабуть, найголовніше, я мала усвідомити й подолати власну індивідуальну травму, пов’язану з голодуванням родин мого дідуся й бабусі[2].

Сучасна Україна переживає складний процес суспільної трансформації[3], формування демократичної держави і громадянського суспільства. На відміну від держави з різними формами правління, громадянське суспільство на політичному рівні може формуватися лише в умовах демократії (ліберальної демократії)[4]. Подолання українським суспільством колективної травми, пов’язаної з Голодомором-геноцидом; формування інститутів громадянського суспільства; запровадження елементів прямої демократії у врядуванні на місцевому рівні унеможливить відтворення диктаторських репресивних практик управління державою. Розмежування громадянського суспільства і держави зробить їх соціальними партнерами та не дозволить державі домінувати над суспільством. Проте українці й надалі мають вчитися об’єднуватися заради спільної мети, зокрема розвитку своїх громад (міських, селищних, об’єднаних територіальних громад) і бути активними й дієвими партнерами органів влади, місцевого самоврядування[5].

Базовою умовою життєдіяльності громадянського суспільства й умовою свободи особи в громадянському суспільстві є володіння кожним із його членів конкретною власністю або участь у володінні нею, право використовувати її й розпоряджатися на свій розсуд. Особливе значення має наявність численного «середнього класу». Економічна основа громадянського суспільства – недержавна власність на засоби виробництва; соціальна – первинний соціальний осередок (сім’я, родина, органи громадського самоврядування за місцем проживання тощо); політична – партії (багатопартійність), громадські організації (добровільні об’єднання громадян, що виникають унаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань), суспільні рухи, органи місцевого самоврядування; духовна – школа, церква, музеї та ін. Важливим соціальним інститутом, за допомогою якого громадянське суспільство впливає на державу, є засоби масової інформації. Духовне й освітньо-культурне життя в громадянському суспільстві несумісне з пануванням єдиної ідеології, насадженої державою. Отже, громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

  Актуальність дослідження пояснюється відсутністю достатньої кількості наукових праць із проблем, пов’язаних зі знищенням елементів громадянського суспільства або українського парагромадянського селянського суспільства у роки становлення комуністичного тоталітарного режиму (початку 1930-х рр.).

Американський дослідник В. Нолл вживає поняття «громадянське суспільство» (сivil society) як означення об’ємного комплексу соціальних інституцій, що існують упродовж тривалого періоду, успадковуються та використовуються місцевим населенням і перебувають поза безпосереднім контролем держави. Особливо важливими компонентами громадянського суспільства, на думку вченого, є: історичність (тривалість) об’єднання людей на основі рівності; добровільність, бо примус є цілковитою протилежністю громадянського суспільства[6].

Для більш докладного й системного висвітлення трансформацій/руйнацій в українському соціумі (у першій третині ХХ ст.) С. Маркова запропонувала використовувати термін «українське парагромадянське селянське суспільство» (пара- (грец. раrа) – префікс, що означає суміжність, близькість, схожість), який дозволяє адаптувати суспільно-політичні, соціально-економічні, соціально-демографічні характеристики змін структури українського суспільства до європейських тенденцій розвитку громадянського суспільства і показати, як українське парагромадянське селянське суспільство перетворилося на поле битви між совєцькою владою і селянами-власниками, які намагалися висловлювати та захищати власні інтереси, інтереси громади, села, хутора, відрубу[7].

Українське парагромадянське селянське суспільство можна ідентифікувати як систему соціально-територіальних зв’язків і відносин, що склалася наприкінці  першого десятиліття ХХ ст., підтримувалася за допомогою звичаїв, традицій, норм звичаєвого права, законів, спільних інтересівє, була інституціоналізована через громаду, сход, віче-сход, толоку, «сімейну спілку» і характеризувалася громадським самоврядуванням та взаємодопомогою, діяльністю громадських добровільних організацій, як-от: громадські сільськогосподарські товариства, сільськогосподарські артілі, кооперативи, селянські спілки та ін.; виступала дієвим засобом соціалізації молоді. Більшовики намагалися використати основи парагромадянського селянського суспільства для власних цілей, зокрема намагаючись створити артілі, комуни, інші форми колгоспів, земельні громади, при цьому вилучивши два головні елементи: власність та  економічну зацікавленість результатами праці. Варто зауважити, що у марксистів був особливий підхід до громадянського суспільства. Історичний розвиток, за К. Марксом, мав призвести до звільнення громадянського суспільства від держави (держава в комуністичному суспільстві мала відмерти). На відміну від Г. В. Ф. Гегеля, на думку К. Маркса, громадянське суспільство мало б існувати поза державою як політичним інститутом. В. Ленін у своїх роботах не використовував поняття «громадянське суспільство», для нього історія була насамперед генезою боротьби між класами, він абсолютизував революційне, доводив сталу необхідність терору, нехтував законами соціальної еволюції[8].

Українське парагромадянське селянське суспільство, яке виявилося спроможним чинити супротив комуністичному режимові у роки тотального одержавлення, було знищене під час колективізації, розкуркулення й Голодомору-геноциду[9].

Українська громада пройшла еволюцію від господарської, адміністративно-територіальної одиниці до соціального інституту (від громад князівських сіл і посадів давньоруських міст, громад-волостей, дворищних громад, дольових та подворищних громад багатодвірних сіл до сільських громад початку ХХ ст.). Сільські українські громади відрізнялися від російських общин, адже створювалися на перетині різних правових культур, формувалися на підвалинах вічового демократизму, «мєстського права», магдебурзького права, литовських статутів, традицій місцевого самоврядування козаків та ін. В. Антонович вважав, що громадівський (вічовий) демократизм був характерною рисою соціального життя українців, «де члени мали волю і рівноправність»[10]. Б. Грінченко наводив такі дефініції громади на початку ХХ ст.: громада (громадка, громадонька) – спільність рівноправних осіб, мир, зібрання, «мирська сходка»[11].

Громади Правобережної України формувалися в юридичному просторі правової культури Речі Посполитої, в основі якої лежав концепт недоторканності приватної власності, на відміну від ідеї російської абсолютної монархії про необов’язковість гарантування державою приватних прав власності, що формувало інше ставлення до приватної власності. Часто це призводило до того, що українська громада могла ухвалювати рішення, які суперечили законам імперії, могла не визнати присланого старосту, священника та обрати своїх представників[12]. У 1905–1907 рр. сільські громади проводили переговори з власниками великих маєтків у справах поліпшення умов оренди, зменшення відробітків за пасовища, дрова тощо[13]. Громади також контролювали дотримання звичаєво-правових норм, пов’язаних із найманням працівників, зокрема з умовами праці та платні за неї. Варто зауважити, що залежність селянина від сільської громади мала регіональні особливості: там, де домінувала індивідуальна земельна власність, вона була меншою, де общинна – більшою.

На думку О. Приймака, термін «община» на Півдні України використовувався переважно в офіційній документації, селяни вживали замість нього визначення «громада», а общинний наділ називали «душовим» або «дворовим». Община (громада) у цьому регіоні була одночасно економічним об’єднанням і найнижчою адміністративною одиницею, що дозволяє її характеризувати як державний інститут[14]. Український вчений В. Лозовий слушно запропонував ідентифікувати поземельну сусідську організацію дрібних безпосередніх виробників, у яких загал села був юридичною особою і володів земельним наділом як общину, а села, де існувало подвірне землеволодіння – як громади[15]. Отже, сільські українські громади відрізнялися від російських общин, бо створювалися на перетині різних правових культур, зокрема, формувалися на підвалинах вічового демократизму, традицій місцевого самоврядування козаків. Це дозволяє стверджувати про них, як про досить демократичні селянські інституції, що виконували важливі функції соціалізації селян і не посягали «на величину особистої власності кожного господаря». За своєю суттю вони були національними структурами (бо складалися переважно з українців), їхня діяльність значною мірою визначалася потребами місцевого селянського соціуму. Напередодні Першої світової війни українська громада нагадувала товариство, в якому обов’язки людини щодо громади переважно обмежувалися спільними рішеннями, напередодні більшовицького жовтневого перевороту українська сільська громада функціонувала як відносно демократична ланка місцевого самоврядування.

Основним органом сільського самоврядування був селянський сход, що складався з селян-домогосподарів (відповідно до «Загального положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності» від 19 лютого 1861 р.). Сход обирав посадових осіб села, зокрема сільського старосту, збирача податків, наглядача хлібних запасів. Наступною щаблиною сільського самоврядування був волосний сход. Діяльність волосних сходів на початку ХХ ст. корелювалася з приростом населення, збільшенням дворів.

У Правобережній Україні, де в селян існувала подвірна, а не общинна традиція користування земельними угіддями, розподіл землі здійснювався на сільському сході, з правом апеляції щодо його рішення до волосного суду, мирового посередника та губернського з селянських справ присутствія[16].

У деяких громадах встановлювався почерговий порядок відбування посади старости усіма селянами. Саме сходи найчастіше чинили опір всебічному підпорядкуванню адміністративним органам, відстоювали «сукупну волю» громади. У 1902–1907 рр. на сходах ухвалювали вимоги до землевласників, обирали представників для переговорів із поміщиками, управителями, брали розписки від землевласників про дотримання узгоджених вимог та ін. Коли селяни страйкували, то саме на сходах ухвалювали рішення про взаємодопомогу грішми і хлібом. Н. Мірза-Авакянц писала, що в революційний період кожне село часто «провадило справу цілком самостійно» від інших сусідніх сіл, особливо на Лівобережжі та в Південній Україні[17].

В українських селах і дрібних містечках також традиційно існували молодіжні громади (дівочі й парубочі). В. Струманський слушно зауважував, що в українців емпіричні процеси соціалізації або адаптації молоді до умов навколишнього життя поєднували своїм змістом розумне, доцільне співвідношення особистого, колективного (групового) і всезагального, громадського. Дієвим засобом соціалізації парубків і дівчат, формування у них громадської активності й колективістських навичок було контактування, зокрема парубоцького товариства із сільським сходом (миром, громадою). Досить часто у парубків було право вирішального голосу на сході, з ними починали радитися, як з дорослими[18]. Отаман та отаманша залагоджували сварки, влаштовували забави, контролювали продовольчі каси й вели усі справи[19]. У багатьох селах Київщини, Чернігівщини й Полтавщини дівочі і парубочі громади, хоч і в значно слабшій формі, зберігались аж до 1930-х рр.[20].

Спроби реформувати місцеве самоврядування у 1917–1920 рр. робили уряди Української Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.), Гетьманату (квітень – грудень 1918 р.), Директорії (грудень 1918 р. – листопад 1920 р.). Улітку 1917 р. в Україні налічувалося 30 партій, представники половини з них входили до складу УЦР, зокрема УСДРП, УПСР, РСДРП(б), РСДРП(м), РПСР та інші. В І Універсалі було проголошено збереження земської системи самоврядування, в ІІ Універсалі – закріплено права місцевого самоврядування. Відповідно до ІІІ Універсалу мало бути розпочато реформу місцевого самоврядування. У роки Української революції частина селян продовжувала вважати, що саме сільські сходи мали вирішувати всі нагальні потреби та були основними структурними одиницями самоврядування[21]. У проєкті Української Конституції (1918 р.) волостям і громадам надавалися значні права самоуправи[22]. Виконавча влада УНР мала походити «тільки з народного вибору – з виборів громад, волостей земель і всього народу, дістаючи від вибраних ними органів свою повновласть і перед ними відповідаючи». Громади мали контролювати внесення податків, вчасний засів, ухвалювати рішення в першій інстанції про позбавлення земельної ділянки тих, хто не приступив до засіву, мали обирати виконавчі комітети, міліцію тощо. На сільські громади й добровільно утворені товариства хліборобів покладали відповідальність за порядкування землею[23].

Після зречення гетьманським урядом влади[24], вступу до Києва Директорії було відновлено Українську Народну Республіку. У 1918 р. активно дискутувалося питання про доречність утворення в центрі та на місцях вертикалі «трудових рад». Нетрудові й експлуататорські класи позбавлялися права голосу. В. Винниченко був противником організації влади у формі рад, вважав їх формами самоврядування міського пролетаріату. Голова уряду УНР В. Чехівський, навпаки, відстоював багатопартійні ради як самодіяльні організації. Українські есери наполягали, щоб до рад обов’язково входило селянство. Петлюрівці сприймали ради як загрозу «більшовизації» військ Директорії. У грудні 1918 р. Директорія запропонувала куріальний підхід (депутатські місця розподілялися залежно від чисельності населення губерній, між профспілками тощо). Упродовж  1919–1920-х рр. Директорією було створено комісію при Міністерстві внутрішніх справ «по виробленню Статуту про організацію губерніальної, повітової і волосної влади» і затверджено закон «Про верховне тимчасове управління», відповідно до якого скасовувалися стани, основою державності проголошувалися громади. Громаду ідентифікували як одиницю самоврядування, а віче-сход – розпорядчий орган громади (сход громади складався з усіх мешканців, які перебували на терені громади не менше одного року, були громадянами УНР і мали не менше 20 років). Кожна заселена місцевість, яка мала 30 дворів або 150 душ населення, складала громаду і повинна була мати установлене законом громадське управління, яке утримувалося коштом громади, місцевості з меншою кількістю мусили долучатися до суміжних громад. Населені пункти, що налічували 1 000 осіб поділялися на дві або більше громад, які мали виконувати такі функції, як: обслуговування загальнодержавних потреб, допомога у веденні власного господарства, можливість відстоювання своїх інтересів через громаду. Громади мали опікуватися справами благоустрою, економіко-господарськими, культурно-просвітніми, продовольчими, освітніми, облаштуванням громадських садків, ставів, криниць, допомогою місцевому хліборобству тощо. Громадське управління складалося зі старости громади, який мав стояти на сторожі прав громадян, його заступника, скарбника-збирача, громадського писаря, десятників (вони мали призначатися на кожні 25 дворів, виконувати натуральні повинності). Старосту, заступника старости, скарбника-збирача мали обирати на сході громади таємним голосуванням терміном на 1 рік, неписьменні особи могли бути обрані лише у крайніх випадках (селяни цінували «грамотного старосту»)[25]. Прийнятими вважалися лише ті постанови, що зібрали не менше половини голосів. Сучасний Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» частково перегукується із вищезгаданим документом, зокрема статті: 1; 12; 42;14.1. У Ст. 1 зазначено, що громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Згідно із Ст. 14.1. є посада сільського старости. Староста обирається жителями села, селища (сіл, селищ), розташованого на території відповідного старостинського округу, на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі[26].

Отож, упродовж 1917–1919 рр. українці асоціювали сільські громади та сходи із найважливішими інституціями на місцях. Сільська громада була ключовим багатофункціональним соціальним інститутом українського суспільства, виконувала важливі функції соціалізації, діяльність значною мірою визначалася потребами місцевого соціуму. Громада й сход ще відігравали важливу соціально-економічну роль і на початку 1920-х рр. Про це свідчить частота скликань сходів, їхня чисельність. У першій половині 1920-х рр. сходи збиралися частіше, ніж сільради, приблизно 25–30 разів на рік (сільради 7–8 разів), одночасно на них приходило від 150 до 200 осіб. Варто зауважити, що навіть у 1930 р. на Вінниччині, коли з 50 сіл вигнали радянську владу, розпустили сільради, селяни ще намагалися обирати старост[27].

У науково-публіцистичній літературі інколи ототожнюють сільські громади із земельними. Земельний кодекс УСРР 1922 р. ввів до офіційного обігу термін «земельна громада». Впродовж 1920-х рр. в українських селах нараховували понад 40 тис. земельних громад (кожна земгромада приблизно охоплювала 1–2 села). Були також земгромади, до складу яких входило від 800 до 1 000 дворів. Селяни часто ідентифікували земельні громади як основні структурні одиниці на селі, які давали дозвіл на повернення і поселення. Більшовики погано знали українське суспільство і хибно ототожнювали земельні громади з російськими общинами. Навіть окремі радянські економісти вважали, що земельні громади – це і є офіційна назва общини в радянському законодавстві. Офіційно земельною громадою (громадою землекористувачів) визнавали об’єднання землекористувачів господарств чи фізичних (окремих) осіб, що використовували певну земельну площу й об’єднували свою діяльність в межах закону та свого статуту для того, щоб мати найбільшу господарчу користь (не мали функцій адміністративної одиниці, керівним органом вважалися загальні сходи членів громади)[28]. Функціонування земельних громад совєцька влада намагалася корелювати з діяльністю сільськогосподарської кооперації, вони мусили існувати за кооперативними ознаками, контроль за діяльністю земгромад мали здійснювати сільради. На жаль, масова колективізація передбачала перехід на усуспільнення земгромад і сіл, кущове об’єднання колгоспів (кущ – первісна форма єдиного централізованого господарства) і концентрацію механічної тяглової сили у формі організації машинно-тракторних станцій. Землі колгоспам мали виділяти «єдиним масивом», це передбачало примусове вилучення земель. Після 1929 р. українських селян позбавили можливості вести сільське господарство, об’єднуючись у земгромади. У записці Наркомзему до Раднаркому УСРР (1929 р.) зазначалося, що «земельні громади, як об’єднання селянських господарств, що користуються правами земельно-адміністративного, а також і громадського характеру, втратили будь-яку мету подальшого існування і є цілком зайвими і непотрібними».

Наступною важливою інституцією для українського суспільства були ради. Варто розмежовувати поняття «совєцькі ради» із радами початку ХХ ст., які українці сприймали, як історичні форми народоправства (віче, козацька рада, сход), що характеризувалися рівністю та демократизмом. Варто зауважити, що радами селянських депутатів у 1917 р. переважно керували українські есери й селянські спілки. У червні 1917 р. на Київському губернському українському з’їзді присутні зауважували, що в селах масово йдуть перевибори рад і комітетів. У грудні 1917 р. саме до рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України М. Грушевський звернувся з проханням підтримати земельні реформи Центральної ради, а також за допомогою у боротьбі з радянським урядом Росії, який погрожував оголосити війну УНР. У відозві та резолюції Всеукраїнського з’їзду рад (1917 р.) селянських, робітничих і солдатських депутатів було задекларовано підтримку політики Центральної ради та зазначено «про небезпеки, які становила влада РНК для України, зокрема через недотримання обіцянок щодо самовизначення, а також загрози кровопролиття». У 1918 р. партійні осередки російських більшовиків переходили в Україні на легальний стан. Перед початком виборів сільських і волосних рад більшовики спочатку розстрілювали тих, кого вважали бандитами, далі накладали контрибуцію на «куркулів», розмір якої міг сягати півмільйона рублів[29]. Часто більшовицькі ради змінювали на ревкоми. У 1919 р. Червона армія окупувала територію УНР та здійснила спробу нашвидкуруч організовувати ревкоми. Волосні ревкоми переважно контролювали вибори до рад, добирали потрібних кандидатів тощо. Кожне село мало обирати сільський ревком із 5–7 найбідніших селян. Створений ревком мав стати найвищою владою на селі й забезпечити «зброєю місцеву партійну міліцію»; «стягнення контрибуції з куркулів і буржуазії», «мобілізацію до армії».

Про створення більшовицьких сільських рад можемо стверджувати лише починаючи з 1920 р., після закріплення у Конституції УСРР положення про проведення виборів до постійних органів нової влади – рад. В основі радянського виборчого права був класово-трудовий принцип, суть якого полягала в тому, що виборчі права за Конституцією мають особи, які «добувають засоби для існування продуктивною й загальнокорисною працею», інші громадяни потрапляли в категорію «позбавленців». Положення, інструкції про вибори до органів влади, Конституції УСРР та інші нормативні акти узаконювали поширення дискримінаційних практик і заборон при формуванні виборних органів – рад і виконкомів[30].

Однією з характерних ознак совєцької виборчої системи стало запровадження виборів на принципах нерівного, непрямого права під час відкритого голосування та незагальність виборів. Громадяни, котрих вилучили із виборчого процесу, тисячами надсилали заяви у виконкоми з проханням поновити їх у виборчих правах.  Серед позбавлених виборчих прав були селяни, які між собою обмінялися худобою і потрапили у категорію професіоналів-торгівців; особи старші 55–60 років; ті, хто виїжджали за межі свого населеного пункту на заробітки; сільські вчителі за те, що «живуть на квартирі священика», «діти священиків» та ін. Відповідно до Інструкції про проведення статистичного обліку перебігу й наслідків виборчої кампанії 1926–1927 рр. (Форма 3, 4) «за 15 днів до виборів на видних місцях вивішувалися списки позбавлених виборчого права громадян». Такі списки ще називали «чорними», на відміну від «червоних». Часто до «чорних» списків вносили дані громадян довільно, біля прізвищ дописували характеристики на зразок «донька експлуататора», «син експлуататора», «бувший волосний староста», «псаломщик», «маклер», аналогічні записи робили й поряд із іменами дружин згаданих осіб. У 1927 р. в УСРР частка позбавлених виборчих прав громадян збільшилася до 4,6 %; в СРСР – до 3,5 %. Середній показник збільшення в СРСР становив 2,3 %, в УСРР – 3,2 %. Найбільше «позбавленців» було у віковій групі 40 і більше років, за нею йшла вікова група 30–39 р. У 1929 р. в УСРР інформацію подали 10 947 сільрад із загальної кількості 11 034. Після відповідних розглядів було позбавлено виборчих прав 552 211 осіб, частка позбавленців склала 4,5 (4,6 %) (середній показник по шести республіках становив 4,1 %). Якщо порівнювати показники по сільрадах УСРР 1929 р. із 1927 р., то можна відзначити, що в 1927 р. було подано на позбавлення менше на 142 637 осіб, ніж у 1929 р. Середній показник «сільських позбавленців» у шести республіках становив 3,6 %, в УСРР – 4,5 %. В окремих населених пунктах громадяни, позбавлені виборчих прав, могли складати від 15 до 40 % населення.

 

Зразок виборчої картки

Бюлетень ЦВК при Всеукраїнському ЦВК № 2 для сільрад. Х.: Вид. Центрвиборчкому, 1930. С. 4

 

Наступною інституцією самоврядування українців були селянські спілки. Всеукраїнську селянську спілку було утворено у квітні 1917 р. в Києві на з’їзді діячів українського села, на якому було представлено 18 місцевих селянських спілок. На І Всеукраїнському селянському з’їзді було обрано Центральний комітет Селянської спілки. Головою ЦК Селянської спілки обрано М. Ковалевського, до його складу ввійшли М. Стасюк, П. Христюк, І. Пугач та ін. Селяни об’єднувалися у селянські спілки з метою захисту своїх інтересів, можливості придбання сільськогосподарського реманенту, закупівлі насіння тощо. Спілки також мали розв’язати важливу проблему підвищення продуктивності праці в умовах малоземелля. Варто зауважити, що впродовж 1917–1918 рр. українські селяни, на відміну від російських, ще мали змогу активно торгувати, бо не зазнали масштабних негативних наслідків більшовицької політики. Російські мішечники з Москви, Калуги, Курська й Орла долали російсько-український кордон і масово скуповували хліб в українських селян (один потяг привозив не менше тисячі ходаків). У такий спосіб стимулювалося виробництво хліба, збільшувалися грошові накопичення селян.

У 1919 р. Українська селянська спілка мала осередки в більшості українських сіл і певні повноваження, які б могли стабілізувати ситуацію з перерозподілу й захоплення земель селянами, зокрема внаслідок більшовицької агітації та закликів до «чорного переділу». На жаль, частина селян не усвідомлювала потреби в боротьбі не просто за користування землею, а володіння нею (індивідуально або колективно). VІІ з’їзд РКП(б) (березень 1918 р.) задекларував повне скасування приватної власності на землю, підтримку сільськогосподарських комун.

У 1920-х рр. Спілка висувала не лише економічні, але й політичні вимоги до більшовицької влади, серед основних були: «відміна прямих та опосередкованих податків із підприємств, котрі обслуговують селянські господарства (млини, кузні, механічні майстерні), звільнення селян від поборів, зменшення до „голодної норми” заробітної платні робітникам і службовцям» (селяни були готові зіставляти свій рівень доходів із рівнем доходів робітників, адже він був переважно вищим за селянський). У 1924 р. пересічний річний прибуток селянина, який працював у найзаможнішому «куркульському» господарстві в Україні, тобто такому, де було понад 16,5 га землі, сягав 200 крб, пересічний річний прибуток робітника становив 521 крб, (до того ж робітник мав вигоди соціального забезпечення, недоступні селянинові), також висували вимоги щодо «широкої участі у міській владі безпартійних селян, скликання безпартійної загальнореспубліканської конференції селян із прямим і таємним голосуванням». Упродовж 1924–1927 рр., за далеко не повними даними, було задокументовано до 4 тис. фактів агітації за організацію селянських спілок. Радянська влада боялася, що масове поширення селянських спілок загострить питання легітимності влади. Створення й активна діяльність селоспілок дозволяють виокремити їх як важливий елемент українського парагромадянського селянського суспільства.

Легітимація комуністичного режиму відбувалася зокрема через органи «керованої народної демократії» (сільради, комітети незаможних селян, селянські товариства взаємодопомоги). В українських селах з 1921 р. почали діяти комітети взаємодопомоги (КВД), реорганізовані на початку 1925 р. в селянські товариства взаємодопомоги (СТВ). Постановою ВУЦВК і РНК від 22 жовтня 1924 р. за СТВ закріплювали землі загальною площею 50 тис. дес. землі. СТВ утворювалися за постановою загальних зборів (сходу) громадян певного села, не позбавлених виборчих прав. Товариства користувалися правами юридичних осіб (мали право набувати й продавати майно, складати угоди, позиватися до суду). Сільради мали скликати загальні збори виборців для організації СТВ, а товариства, натомість, обов’язково надсилати свої протоколи у сільради. Обиралися і комітети, і ревізійні комісії, частково дублюючи структуру сільрад. Товариства мали свої грошові та натуральні фонди. Кошти складалися переважно із членських внесків, добровільних надходжень і доходів від майна, що їм належало, закріпленої за ними землі та ін. Інколи вони, навпаки, здавали землю й техніку в оренду, роздавали бідноті насіннєві фонди або продавали весь врожай. Більш активно СТВ діяли у Степу, Лівобережжі, менше – в Правобережжі та Поліссі. У 1927 р. було ліквідовано районні селянські товариства взаємодопомоги, на початку 1928 р. – задекларовано слабку організацію роботи СТВ, у 1930 р. вони були реорганізовані у каси взаємодопомоги. Комуністичний режим знищував будь-які форми взаємодопомоги, які повністю не контролював.

Ще однією важливою громадською інституцією українців була толока. До толоки ставлення завжди було позитивним, адже без сторонньої допомоги не обходилася переважна більшість господарств (Без толоки, як без руки, – ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш). Толокою допомагали потерпілим від стихійного лиха, будували хати, копали ставки, криниці, мостили дороги.

На жаль, тотальне одержавлення власності селян комуністичним режимом ліквідувало економічну основу українського парагромадянського селянського суспільства. «Всеосяжна» або «суцільна» колективізація як інституціональний механізм мала примусовий характер та мету – змінити господарські традиції українців; використовувалася владою для досягнення тотального контролю, корелювалася з хлібозаготівельними кампаніями, оскільки гарантувала постачання хліба державі за низькими цінами. Українці відповіли на відчуження від власності активними формами опору, характерною ознакою яких було руйнування інституцій совєцької влади на селі, повернення до сходів, обрання сільських старост. Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. зламав супротив української нації. Терор, зокрема й терор голодом, для більшовиків апріорі розглядався як основний спосіб легітимації влади та вирішення усіх питань. С. Томашівський пророчо попереджав: «ті українці, які вірять, що українська державність, все-таки урятована з повної руїни сучасним радянським правлінням, зжахаються подумавши, якими страшними коштами життя й майна, фізичного і духовного, оплачена сучасна тінь державності»[31]. На жаль, становлення комуністичного тоталітарного режиму завадило трансформації українського парагромадянського селянського суспільства у громадянське, призвело до відриву України від європейської моделі розвитку, законсервувало процес появи громадянського суспільства в Україні на довгі роки. Проте історичний досвід формування інституцій самоврядування в Україні дозволив створити в сучасній Україні цілий ряд функціональних об’єднаних територіальних громад (ОТГ).

Замість висновків. Можливо, читачам цікавими будуть роздуми вчителів громадянської освіти про громадянське суспільство, котрі вони висловлювали на лекціях у Хмельницькому обласному інституті підвищення кваліфікації: «Спробую дати відповіді на дискусійні запитання через призму свого сприйняття громадотворчого процесу в Україні. Коли знайомилася із прочитаним, відразу виникли асоціації із повістю Івана Франка «Захар Беркут», яку здобувачі освіти читають у 7 класі. Зараз вона (мабуть, не тільки тому, що це цікавий твір) внесена до програми ЗНО. Саме у цій повісті, як на мене, змальована ідеальна модель громадянського суспільства. Чи можливе  громадянське суспільство зараз? Думаю, ні або маємо лише його елементи. Найвищою цінністю такого суспільства є людина, права і свободи якої  громада шанує та дотримується принципів демократизму щодо особистості. Водночас кожен із нас має сприймати громадське, як моє. Тільки тоді можна говорити про створення найнижчої ланки громадянського суспільства»; «Правова держава і громадянське суспільство – не тотожні. Однопорядковим із поняттям „правова держава” є відносно нове поняття „соціальна держава”»; «…У людях старшого покоління глибоко сидять елементи радянщини (ти – мені, я – тобі), плюс недосконалість судової системи (безкарність і вседозволеність окремих прошарків суспільства), бюрократія, хабарництво є найбільшим гальмом до цього часу для трансформації суспільства у громадянське»; «…Із доброю заздрістю дивлюсь новини, коли показують молодих хлопців чи чоловіків, очільників громад, які кардинально змінюють методи керування, ризикують, експериментують – і це дає результати. А найголовніше – їм довіряють люди»; «…У нашому містечку теж кілька років, як створена ОТГ, але ніяких особливих змін, окрім назви район-ОТГ, я не відчуваю. А ще змінюються очільники, обіцяючи перед виборами „працювати по-новому і тільки для людей”»; «…Обдумуючи відповідь на останнє, п’яте,  запитання після статті, дійшла висновку, що „маємо те, що маємо”, бо це результат і нашої байдужості та бездіяльності. Громадянське суспільство має контролювати не лише владу, а й самого себе. Кожен має змінити ставлення до держави в собі. У нас є багатовікова історія, є чому повчитися у наших предків. Маємо Майдан – точку відліку початку побудови нового суспільства. Потрібно змінювати себе, а дітей наших виховувати по-іншому, закладаючи їм інші цінності, щоб вони  були повноцінною громадянською нацією».

[1] Маркова С. В. Суспільно-політичні зміни в українському селі у контексті формування комуністичної системи (1917–1933 рр.) : дис. … д-ра іст. наук : 07.00.01 / Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Кам’янець-Подільський, 2015. С. 12–13.

[2]

[3] Трансформація – термін, що використовується для означення докорінних змін у формах організації суспільного життя, власності, підході до фундаментальних проблем, ідей та цінностей, які є в суспільстві. За способом дії трансформації поділяють на спонтанні (ті, що йдуть знизу, виникають незалежно від конкретних дій державних структур і загальної державної політики) і сплановані (які йдуть згори).

[4] Демократія (грец. народовладдя) – форма політичної організації суспільства, що базується на визнанні народу основним і домінантним джерелом влади й наділенні громадян широким колом прав та свобод. Демократія має багато типів, форм, особливостей; передбачає процедуру прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і повноваженням прав і потреб меншості.

[5] С. Маркова. Політика децентралізації та створення ОТГ в сучасній Україні як повернення до традицій самоврядування українців. Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: збірник науково-краєзнавчих праць. Дунаївці; Кам’янець-Подільський: Видавець ПП Зволейко Д. Г., 2019. Вип. 7. С. 22–35.

 

[6] Докладніше про це див.: Нолл В. Трансформація громадянського суспільства : Усна історія української селянської культури 1920–30 років. Київ : Родовід, 1999. 560 с.

[7] Маркова С. В. Суспільно-політичні зміни в українському селі у контексті формування комуністичної системи (1917–1933 рр.): дис. … д-ра іст. наук : 07.00.01 / Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Кам’янець-Подільський, 2015. С. 7.

[8] Там само. С. 57–58.

[9] Маркова С. В. Власність на землю як фактор розвитку громадянського суспільства. Український селянин: Зб. наук. праць. Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2014. Вип. 14. С. 117–121; Маркова С. В. Парагромадянське селянське суспільство на початку ХХ ст. в Україні: аграрно-політичний дискурс. Гуржіївські історичні читання: Збірник наукових праць. Черкаси: Вид. Чабаненко Ю. А., 2015. Вип. 10. С. 60–62.

[10] Докладніше про це див.: Антонович В. Три національні типи народні. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. Київ : Либідь, 1995. 816 с.

[11] Словник української мови / Упорядник Борис Грінченко. Т. І: А–Ж. Київ : Вид-во Академії наук УРСР, 1958 (надруковано з видання 1907–1909 рр.). С. 329–330.

[12] Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. [2-е вид., випр.]. Київ  : АртЕк, 2001. С. 420.

[13] Витанович І. Аграрна політика українських урядів 1917–1920. Мюнхен; Чікаго : [б. в.], 1968 (Друк. «Logos»). С. 13.

[14] Приймак О. М. Соціальна трансформація південноукраїнської селянської общини наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Наукові праці історичного факультету Запорізького нац. університету. Запоріжжя: ЗНУ, 2009. Вип. ХХVІІ. С. 59; 61.

[15] Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.): монографія. Кам’янець-Подільський: ПП «Мошак М. І.», 2008. С. 88.

[16] Борисевич С. О. Законодавче регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні (1793–1886 роки): монографія. Київ: Вид-во НАДУ, 2007. С. 217.

[17] Мірза-Авакянц Н. Селянські розрухи на Україні 1905–1907 року. Х.: Держвидав України, 1925. С. 46–48.

[18] Олійник М. Українське сімейне звичаєве право (на матеріалах Правобережної України). Наукові записки. Київ–Хмельницький, 2002. Т. 8. Ч. І. С. 174.

[19] Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. Прага: Український громадський вид. фонд. С. 226.

[20] Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Мюнхен: Українське видавництво, 1966. Т. ІІ. С. 38–39.

[21] Напередодні революційних подій 1917 р. частка сільського населення України коливалася в межах 89 %, що засвідчує аграрний уклад життя та економіки переважної частини українського населення.

[22] ЦДІАЛ. Ф. 760. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 2–6.

[23] ЦДАВО України. Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 1. 272 арк.

[24] Влада – 1) форма особливих соціальних відносин, 2) здатність і можливість особи чи соціальної групи, інституту, організації тощо утверджувати свою волю певними засобами та каналами впливу на діяльність і поведінку людей, спільнот, 3) відносини між людьми, що передбачають командування одних і підкорення інших. Сутністю влади є відносини управління (керівництва), панування, підпорядкування, покори. Найважливішим видом є державна влада – реальна здатність держави утверджувати свою волю. Є два головні методи реалізації влади: 1) переконання і свідоме виконання розпоряджень (наказів), 2) примус – опора на силу, фізичний вплив.

[25] ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 5-1. Спр. 245. Арк. 2-47.

[26] Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР. Зі змінами 2016–2017 рр.URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80/page3

[27] Докладніше про це див.: Настрої та поведінка населення Поділля в умовах сталінської революції «згори». 1928–1940. Київ : Ін-т історії України НАН України, 2013. 528 с.

[28] ЦДАВО. Ф. 27. Оп. 8. Спр. 223. Арк. 3; 11–12; 29; 42.

[29] На початку ХХ ст. за заможними російськими селянами закріпилося кліше «кулак». Хуторянина після столипінської аграрної реформи називали не фермером, а «кулаком» і «мироїдом», котрий усе прибирав до свого «кулака», забираючи в «мира», тобто общини. Заможних селян, які визискують у батраків і бідняків в українських селах, могли називати «глитаями», рідше «куркулями». Слово «глитай» продовжували використовувати в офіційних документах 1920-х рр. та періодиці. Селян, які мали у власності від 8 до 15 дес,, з повагою називали господарями (хазяями) й заздрили їм, що вони зайняті цілий рік, бо людям, які мали від 1 до 2 дес., доводилося йти до пана на річну або місячну роботу, у міста, на фабрики.

[30] Постанова 45. Основний закон (конституція) Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Вісник Центрального Виконавчого Комітету, Ради Народних Комісарів і Ради Праці та Оборони Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Постанови і розпорядження Робітничого і Селянського Уряду Союзу РСР.  № 2. Ст. 45–52.  М.: Вид. ЦВК Союзу РСР, 1923. 26 с. Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки. Х., 1926. 63 c.

[31] ЦДІАЛ. Ф. 386. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 1.