Лідія Коваленко-Маняк
Інтерв’ю «Ми затялися полинів не буде» Лідія Борисівна Коваленко-Маняк не змогла прочитати. Вона померла 23 січня 1993 р., а розмова з редактором часопису «Сучасність» Володимиром Куликом була опублікована майже одночасно з її останнім подихом. Могла жити і жити, але фізичні і морально-психологічні травми, отримані в загадковій аварії 15 червня 1992 р., наздогнали професійну журналістку, письменницю, відомого громадського діяча, першого голову Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Зі своїм чоловіком Володимиром Маняком, який загинув під час зіткнення рейсового автобуса Маньківка-Київ з вантажівкою, встигли зібрати понад 6 тисяч спогадів очевидців Голодомору, пропустити крізь власну душу, упорядкувати та видати перше в Україні меморіальне видання (33-й: Голод. Народна книга-Меморіал. – К., 1991).
Пам’ять про Голодомор не поросла полином, тому що створена з ініціативи подружжя Маняків Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932 – 1933 рр. в Україні (її перша статутна назва) встигла записати десятки тисяч спогадів свідків Голодомору, видати їхні збірники, монографії, «Енциклопедію Голодомору» (спільно з Національним музеєм Голодомору-геноциду), домогтися його міжнародного визнання, а головне домогтися політично-правової оцінки в Україні. Не заросла гірким полином наша пам’ять про жахливий злочин – геноцид українського народу, хоч були відчайдушні спроби сухим плющем задушити наші паростки надії. Маємо Закон України від 28 листопада 2006 р., вирок Апеляційного суду м.Києва від 13 січня 2010 р. про засудження творців Голодомору-геноциду, спорудження і функціонування Національного музею Голодомору-геноциду.
Професійні історики і політологи тривалий час сперечаються про роль та місце особи в історії. Якщо людина покликана творцем на добрі дії, то вона є добродієм, виконуючи власну місію християнського милосердя. У цьому її історичні роль і місце – творити хороші справи: народжувати дітей, посадити сад, залишити по собі хорошу згадку. Коли усвідомлюєш свою виконану людську місію на грішній землі, то на душі стає легше, спокійніше. За кілька місяців до смерті, розмовляючи з Лідією Борисівною стосовно планів науково-пошукової діяльності Асоціації, навіть не міг подумати про завершення її земного життя. Вона не прагнула слави, але сподівалася на крихти уваги, підтримку колег і праведність нашого шляху до Храму.
Народилася Лідія Коваленко 5 травня 1936 р. у мальовничому селі з лагідною назвою – Бочечки на Конотопщині. Виховувалася у родині вчителів. У 1941 – 1944 рр. розам з мамою була евакуйована до Хорезмської області Узбекистану, розпочала там своє навчання. Батько воював на фронті, а родина повернулася до Чернігова у 1944 р. Лідія Борисівна вирішила присвятити себе журналістиці: у 1953 – 1958 рр. навчалася у Київському університеті імені Тараса Шевченка, а по завершенню працювала редактором кількох часописів, згодом у 60-х рр. кореспондентом Комітету з радіомовлення і телебачення Ради міністрів УРСР. Її тихий голос і професіональне ставлення до роботи шанували колеги у часописах «Ранок», «Україна», а на початку 90-х рр. журнал «Людина і світ», заступником головного редактора якого вона була, перетворився на штаб з підготовки установчого з’їзду Асоціації. Організаційна робота з його проведення відбувалася у товаристві «Україна», правління якого очолював Іван Драч, а також у Спілці письменників України з активним модератором Володимиром Маняком (письменник, голова товариства «Меморіал»).
Ідея створення не лише Асоціації, а міжнародного науково-дослідного інституту вивчення голоду-геноциду в Україні, виникла у вересні 1990 р. на конференції у Києві. Її учасниками, крім українських істориків, були Джеймс Мейс, Орест Субтельний, Марко Царинник, які чимало зробили для поширення історичної правди про Голодомор у засобах масової інформації Америки та Канади. З інститутом нічого тоді не вийшло, адже у владних кабінетах правили ідеологічні прихильники більшовизму, інколи просто байдужі номенклатурними. Довелося розпочинати з громадськості, гуртувати істориків, письменників, журналістів і свідків Голодомору навколо святої справи – увічнення пам’яті його жертв.
Організаційну роботу з активним висвітленням у пресі історичної правди про штучний голод в Україні перебрав на себе Володимир Антонович Маняк. У лютому 1992 р. у товаристві «Україна» було засновано оргкомітет зі створення Асоціації, а в районних і обласних центрах з’явилися ініціативні групи на її підтримку. 27 травня Володимир Маняк звернувся з проханням до правління товариства «Україна» профінансувати проведення установчого з’їзду, призначеного на 27 червня. Лідія Борисівна, яка редагувала матеріали журналу «Людина і світ», випромінювала тоді світло і апелювала до найкращих почуттів людини. Листувалася з колегами, радилася з нами істориками, а її невеличкий кабінет перетворився на прес-клуб.
Першою весняно-літньою ластівкою зародження Асоціації став її організаційний осередок в Інституті історії України АН України. Його було засновано 1 червня 1992 р., а заяви про членство написали В.Марочко, С,Кульчицький, О.Мовчан, Є.Шаталіна, О.Веселова, С.Кокін, Б.Захарчук, Г.Касьянов, М.Дорошко, В.Боєчко та інші. Головою осередку обрали кандидата історичних наук В.Марочка. Історики Інституту (В.Марочко, Є.Шаталіна) на той час уже опублікували архівні документи про голод, надали їх для упорядкування меморіального видання, яке підготували подружжя Маняків – Лідія Борисівна та Володимир Антонович. Спілка письменників дала згоду на проведення з’їзду. Усі були в очікуванні вагомої історичної події, адже йшлося про перше громадське об’єднання в Україні з вивчення голоду-геноциду.
На початку червня, щоб підштовхнути громадську думки та схилити людей до нашої ініціативи, Лідія і Володимир погодилися взяти участь у відкритті одного з перших пам’ятників на місці масових поховань жертв Голодомору. Його мали відкрити 14 червня 1992 р. у селі Тимошівка Маньківського району Черкаської області. Лідія запросила і мене до меморіальних заходів, але з якихось причин я не зміг поїхати з ними. 15 червня, повертаючись до Києва, вони загинули за дивних обставин: назустріч рейсовому автобусу виїхала вантажівка. Володя загинув одразу, а Лідія зняла з відірваної руки чоловіка годинник, який зафіксував завершення його земного життя. Того ж самого дня, а можливо через кілька поспіль, вона повідомила мене про жахливі обставини та просила виступити з установчою доповіддю на з’їзді Асоціації. Не знаю чому саме мені було запропоновано, адже були колеги, які тісно співпрацювали тоді разом. Зокрема, дуже активно взаємодіяв з ними історик Ілля Шульга з Вінниці. Лідія Борисівна не могла виголошувати доповідь через фізичні травми, які суто візуально нагадували про себе, не кажучи про гіркоту втрати рідного чоловіка.
Установчий з’їзд Асоціації дослідників голоду-геноциду відбувся 27 червня 1992 р. в актовому залі Спілки письменників України. Приїхали 58 делегатів від осередків, 16 запрошених гостей, серед яких представник української діаспори з США Мар’ян Коць – душа Асоціації, її меценат. Головувала Лідія Коваленко. Вона запропонувала до президії з’їзду народних депутатів першого скликання – І.Драч та Зіновія Думу (у залі був історик і депутат Арсен Зінченко), М.Коця, Руслана Пирога, Бориса Садурського, Володимира Гулу, Олександра Міщенка, В.Марочка, Дмитра Каленика (його родині померли від голоду 12 осіб). Панувала неймовірна атмосфера, вірували емоції, політичні заяви, меморіальні заклики. У переповненому залі були представники Українського Меморіалу ім.Василя Стуса, товариства «Просвіти», двох академічних інститутів (Інституту держави та права та Інституту історії), навіть представник Міністерства оборони України – полковник В.Мулява, а також преса. У вступному слові Іван Драч, з притаманним йому ораторським хистом, зазначив: «Настав час, коли всі свідомі українці повинні проголосити усьому світові і зажадати від нього визнання голоду 1932 –33 років акту геноциду радянської імперії проти української нації, проти українського селянства, як бази Української Народної Республіки, що була створена у 1918 році і не корилася московській імперії, її зазіханням на землі, надра, майно та здобутки УНР. Від нас вимагають цього наші предки. Ми повинні назвати поіменно всіх жертв голоду-геноциду, пом’янути їх, розповісти нашим дітям, внукам, світові. Ми повинні назвати імена й тих, хто творив цей геноцид, щоб він не повторився ніколи й ніде». Лідія Борисівна запросила мене до слова. Я виголосив установчу доповідь «Про заснування Республіканської асоціації дослідників голоду-геноциду 1932-32 рр. в Україні», місцями пересипану емоціями і хвилюванням. Делегати ухвалили статут. Історик Р.Пиріг запропонував обрати головою Ради Асоціації Лідію Коваленко-Маняк. Згодом було обрано склад Ради з 25 осіб: народних депутатів, істориків, журналістів, очевидців Голодомору, представників місцевих осередків.
За трибуну з’їзду стала Лідія Борисівна, яка тихим голосом, з паузами і зітханням, після яких зал завмирав, проголосила кілька принципових моментів: «Основна мета Асоціації – дослідити історію виникнення голодомору 1932-33 рр. та назвати винуватців цього акту геноциду, зняти тавро з українського селянства. Усьому світу сказати, що голод 1932-33 років – це штучно організований голод, як один із актів геноциду тоталітарної радянської системи проти української нації». Вона запропонувала делегатам, суспільству і керівництву держави низку меморіальних та інституційних заходів. Тиха, скромна і надламана життям жінка.
Сьогодні, згадуючи ту доленосну мить, замислююсь про роль не особи, а людини в історії, постає у пам’яті 15 червня. Бог уберіг Лідію Борисівну, але забрав її друга, колегу, чоловіка, батька їхнього сина. Напевно, хтось би відмовився від завершення розпочатої справи історичної ваги, але не вона. Інколи у жіночій тендітності трапляються доволі витончені моральні цінності і неабиякі вольові риси характеру. Вони були притаманні Лідії Коваленко-Маняк, яка відчула свою місію, поєднавши особисту відповідальність, місце і час подій, тому надала організаційному руху по створенню Асоціації потужного емоційного і меморіального поштовху. З’їзд відбувся, Асоціація почала діяти, набираючи інтелектуальних обертів, яка не дозволила затоптати пам’ять про жертв Голодомору, зібрала та опублікували десятки тисяч їхніх спогадів. У день з’їзду, виступаючи від себе особисто, М.Коць подякував Лідії Коваленко-Маняк за книгу «33-й: голод», якою започаткувала «каяття нашого народу перед жертвами геноциду», а також пожертвував власні кошти на проведення конкурсу на кращий музичний твір – реквієм, запропонував Президенту України Л.Кравчуку встановити щорічний День Пам’яті жертв голоду-геноциду 1932-33 рр., конкурсу на створення у Києві пам’ятника жертвам Голодомору.
Рада Асоціації, яка координувала роботу місцевих осередків, збиралася у товаристві «Україна» на Золотоворітській, 6, кімнату якого нам виділив його голова І.Драч. Ми тоді готувалися до участі у Всесвітньому форумі українців, який мав відбутися влітку у Києві. Вирішили провести «круглий стіл», який після міжнародного симпозіуму вересня 1990 р. був другим масштабним меморіально-академічним заходом. Лідія Борисівна доручила мені та шановному колезі Вадиму Мицику зібрати предмети селянського побуту (жорна-тертушки, хатній реманент тощо), а також формувати список учасників). Засідання «круглого столу» відбулося у серпні 1992 р. на території Музею Тараса Шевченка за участі української діаспори, депутатів, громадськості. По завершенню розпочалася повсякденна науково-дослідна робота, збір архівних документів, спогадів очевидців. Від меморіальних закликів перейшли до конкретних науково-історичних справ.
11 листопада 1992 р. Л.Коваленко-Маняк звернулася до представників Президента України у районах з проханням про підтримку ініціатив Асоціації. Вона наголосила у своєму листі: «Ми звернулись до глав усіх церков в Україні з проханням відслужити панахиди по 8 мільйонах наших співвітчизників, убієнних голодом. Наші прохання були почуті, і вже сьогодні в церквах поминають померлих. Надсилаю Вам рекомендації по опорядженню поховань жертв геноциду і просимо розпочати роботу з населенням Вашого району по підготовці до відзначення сумної річниці». Пропонувалася також низка інших меморіальних заходів. Тоді влада і громадськість крокували паралельними курсами, інколи перетинаючись у подібних листах. Ініціативи з боку державних органів не було, а від комуністичної Верховної Ради незалежної України тим паче. Щоправда нам не дуже заважали, але й не допомагали.
У листопаді-грудні 1992 р. Асоціація вшановувала пам’ять жертв Голодомору, «просувала» статті у газета і журналах України, інколи поза її межами. Лідія Борисівна записала інтерв’ю з редактор відділу політології журналу «Сучасність» Володимиром Куликом, а також запропонувала мені опублікувати мою доповідь на з’їзді, надавши її публіцистичного спрямування. Завдані травми наздоганяли її, яка до того ж дуже багато працювала, переосмислювала власне журналістське минуле. Вона показала передісторію створення Асоціації та початку меморіального руху в Україні. «Асоціація народилася з живої потреби, – наголошувала Лідія Борисівна. – Щойно почався 1992 рік, водночас у багатьох людей зринуло в пам’яті, що наближається шістдесята річниця голодомору. Десь од Покрови 1932-го до Трійці 1933 року був його апогей: щомісяця лягало в землю по мільйону українців. Оцю страшну цифру – за вісім місяців вісім мільйонів смертей – мають пам’ятати сьогодні ті, хто вдається до ризикованих експериментів над народом». На початку 90-х рр. в Україні, охопленій купонами і матеріальними негараздами перехідного періоду, компенсатором була свята справа. Її відчувала Лідія Борисівна, а також плин часу, хоч тоді їй виповнилося лише 56 років. Вона вважала сумну дату – шести десятиліття Голодомору – останньою нагодою, адже через десять років буде пізно, позаяк «нині свідчать діти 33-го, відтак ніби закликала нас: «Тож якщо не тепер, то коли? Якщо не ми, то хто?». Вона вважала основним завданням – зібрати та упорядкувати документи, аби «визнати голод актом геноциду, злочином проти людства й людяності». Журналіст за освітою, але мудра й освічена жінка, вона добре знала політологічні і суто історіографічні тонкощі проблеми міжнародного визнання Голодомору-геноциду. «Не сім у світі до вподоби розмови про наш голод. Світ не такий великодушний до України, як ми хотіли б. Світ зраджував Україну не раз, він зрадив її й тоді, коли був голод. До Києва приїхав прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо, з Хрещатика (чи пак вулиці Воровського) перед тим прибрали трупи, він повернувся до Франції й оголосив, що ніякого голоду в Україні немає», – зазначила Л.Коваленко-Маняк. Вона сприймала тему голоду-геноциду не лише в контексті історії України, але як «трагедію всього людства». Для неї Голодомор – не випадковість, тому що був «принесений московсько-більшовицьким тоталітарним режимом» і «цілеспрямованою політикою знищення українського народу».
В інтерв’ю Лідія Борисівна згадала книгу Роберта Конквеста «Жнива скорботи», яку визнала «найчеснішою книжкою, будь-коли написаною про Україну неукраїнцем». Очевидно, тема голоду викликала у неї особисті переживання, накладалася на біль від втрат не лише 8 мільйонів українців, але й родинні. Її фрази «15 червня загинув в автокатастрофі мій чоловік, який був головою Оргкомітету», коли «ми поверталися з села Тимошівка на Черкащині, де брали участь у відкритті пам’ятника жертвам голодомору…» не полишають мене до сьогодні. Я написав статтю, про яку мене тоді просила Лідія Борисівна, а журнал «Сучасність» опублікував її у другому числі за лютий 1993 р.
Наприкінці 1992 р. вона сподівалася на реалізацію меморіальних заходів, які особисто або ж колегіально напрацьовувала з нами, позаяк ми «ми не можемо пропустити перших місяців 1993 року, бо в ці місяці шістдесят років тому Україна вже була суцільним неозорим цвинтарем». На той час Асоціація постійно вимагала від Верховної Ради України «кваліфікувати голодомор як свідомий акт геноциду проти українського народу, вчинений тоталітарною державою». Фактично усі пропозиції, які тоді озвучила Лідія Борисівна Коваленко-Маняк, сьогодні реалізовані, навіть діє Національний музей Голодомору-геноциду, про що ми могли у 1992 р. лише мріяти, сумніватись і сподіватись. Не поросли полином наші національні почуття, хоч гіркота втрат понад 8 мільйонів українців приголомшує нас своєю масштабністю.
Після особистої втрати Лідія Борисівна не була самотньою, тому що постійно працювала з нами, отримували багато листів від свідків Голодомору, адже на її домашню та службову адреси тоді надійшло понад 6 тисяч свідчень. Напевно, найкращою згадкою про нашу колегу мають стати її символічні слова: «Від нашої свічки таки запалилися свічки по всій Україні». Отже, хай не згасає наша свічка пам’яті про колегу, подвижника святої і милосердної справи – Лідію Борисівну Коваленко-Маняк. Вона не встигла отримати державні нагороди за життя, які прийшли до неї «посмертно»: Лауреат Державної премії України ім.Т.Шевченка (1993) і орден княгині Ольги 3-го ступеня (2005). Найкраща нагорода – світла пам’ять про неї її колег, шанувальників її творчості, діла і помисли.
1 травня 2021 р., Василь Марочко