Анотація. У статті аналізуються зміни традиційного життя та поведінки українських селян під час Голодомору 1932–1933 рр. Серед негативних наслідків, до яких призвів Голодомор (демографічні, культурно-духовні, ментальні тощо), найбільш жахливими є морально-психологічні, які й досі відчуває українське суспільство: зростання злочинності, насильство, зміна моральних цінностей, етичних пріоритетів, знецінення сімейних стосунків, спрощення та девальвація споконвічних українських обрядів і звичаїв та ін.
Ключові слова: Голодомор, геноцид, українознавство, селяни, морально-психологічні наслідки.
Liliia Slobodian
Moral and Psychological Aftermaths of Holodomor in 1932–1933
Annotation. In the article author analyzed changes in traditional life and behavior of Ukrainian peasants during Holodomor in 1932–1933. Holodomor caused many negative aftermaths (demographic, cultural and spiritual, mental etc.); moral and psychological ones were the most terrible, because Ukrainian society still feels them: increase of criminality, violence, change of moral values, ethical priorities, simplification and devaluation of original Ukrainian customs etc.
Key words: Holodomor, genocide, Ukrainian studies, peasants, moral and psychological aftermaths.
Голодомор 1932–1933 рр. став тією сторінкою в історії українського народу, яка назавжди змінила хід його розвитку та наклала трагічний відбиток на всі сфери людського життя загалом і на саму людину зокрема. Завдяки наполегливій праці українських та зарубіжних істориків, науковців, дослідників, які займалися цією проблемою ще з 1933 р., Верховна Рада України 28 листопада 2006 р. офіційно визнала Голодомор 1932–1933 рр. геноцидом українського народу, злочином проти людства і людяності. Із цим визнанням солідаризувалося багато зарубіжних країн, зокрема Аргентина, Бельгія, Бразилія, Грузія, Канада, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія та ін. Незважаючи на те, що трагедія сталася 80 років тому, вона не втратила своєї актуальності та перебуває у полі зору як українських, так і зарубіжних науковців, громадських діячів, політиків.
Актуальність цього дослідження зумовлена тим, що найчастіше науковці висвітлюють мотиви Голодомору (політичні, економічні, соціальні, етнічні тощо), а серед найбільш досліджуваних наслідків – демографічні. Духовні ж, ментальні та морально-психологічні наслідки досліджувалися побіжно, але вплив Голодомору на ці сфери людського життя незаперечний, тому що ці негативні зміни нинішнє суспільство відчуває й досі.
Осмислити морально-психологічні наслідки Голодомору намагалися такі вчені: В. Маняк та Л. Коваленко, В. Борисенко, О. Стасюк, Н. Бем, С. Дровозюк, Г. Капустян та ін.
Перш ніж досліджувати морально-психологічні наслідки Голодомору, визначимося, що ж саме означає це поняття. За «Великим тлумачним словником сучасної української мови» морально-психологічний «стосується морального і психологічного аспектів поведінки людини» [3, с. 690]. Таким чином, ми прослідкуємо, що саме стало причиною зміни поведінки людини у суспільстві.
Українці впродовж своєї історії зазнали великих демографічних втрат та змін у духовній, релігійній сферах, моральних цінностях, етичних пріоритетах, ментальності, психології. Нині питання моральності, людяності, духовності для багатьох наших одноплемінників відійшли на другий план. Чимало людей на тлі глобалізації світу, інформаційного вибуху, інтеграційних процесів, науково-технічного прогресу, під впливом кризи економіки, культури і суспільної моралі, матеріальних труднощів, безробіття, байдужості влади, безбожництва стали забувати про людську гідність, порядність, чесність, правдивість, справедливість, совісність, милосердя, любов до ближнього, повагу один до одного, що, своєю чергою, неминуче впливає на атмосферу в суспільстві, міжособистісні стосунки, психологічний стан родини, сім’ї, особистості. Нерідко відбувається знецінення життя людини як найвищого дару, зростає злочинність, насильство, збільшується кількість розлучень тощо. Сім’я перестає бути осередком миру, тепла, любові.
Виникає природне запитання: чому, за яких обставин і на якому історичному етапі відбулася зміна морально-психологічних засад суспільства? Поділяємо думку тих дослідників, які вважають, що серед причин цих негативних явищ стало тривале підневільне життя українців, відсутність власної держави, недостатній рівень історичної пам’яті, національної свідомості та ідентичності. Особливо глибокі рани на тілі українського суспільства залишив тоталітарний режим, насаджуваний ним культ насильства та безвір’я, здійснювані масові репресії, голод 1921–1922 рр. та 1946–1947 рр., а особливо – Голодомор-геноцид 1932–1933 рр., який мав на меті через фізичне знищення упокорення, знекровлення українського народу. Не випадково більшовицькі вожді та партійно-державний апарат, відчуваючи свою провину за голодну смерть мільйонів людей, упродовж десятиріч намагалися вилучити цю трагедію з пам’яті народу.
Розглядаючи Голодомор крізь призму його впливу на суспільну мораль, духовний світ особистості, психологію простежимо, як відбувалися деформація традиційного усталеного життя та поведінки селян. Нагадаємо, що комуністичний режим, починаючи з 1920-х років, настирливо й активно намагався змінювати традиційні засади людського буття загалом та українського зокрема. Українська людина – вільна, розумна, працьовита – ставала гвинтиком, слухняним інструментом ідеологічних маніпуляцій. Її намагалися «переформатувати», підкорити, знищити, і вдавалися до цього найбезжаліснішими способами – насиллям, таборами, тюрмами, депортаціями. За таких нелюдських умов змінювалася психіка, деформувалися поняття моралі, духовності, суспільство деморалізовувалось: «Одним з головних злочинів деспотичного режиму було створення отого «нового типу» людини, вихованого в атмосфері жорстокості, брехні, зрадництва, холопської відданості «вождю» [7, с. 22]. Люди знеособлювалися, втрачали свою індивідуальність, ставали «радянським народом». Життя людини цінувалося тільки у масі таких же безликих. Це були лише незначні елементи у великій суспільній машині, ім’я якій – більшовицький режим. Зміни торкнулися усіх сфер життя, та найболючішими були саме морально-психологічні зміни, які негативно вплинули на внутрішній світ людини.
Українська нація завжди славилася господарністю, хазяйновитістю, шанобливим ставленням до землі. Їй властиві інтровертність, кордоцентризм (перевага серця над головою, почуттів над розумом. – Л.С.), індивідуалізм. Як зазначає І. Краснодемська, «… для ментальності українця характерними є несупротив злу насиллям, романтичне сприйняття світу, мрійливість, оптимізм, бажання видавати бажане за здійснене, працелюбність, гостинність, потяг до освіти» [9, с. 69].
Добробут і благополуччя сім’ї також були важливими для українців. Досягалося це за рахунок щоденної копіткої праці, адже саме праця була джерелом достатку українських селян. Відпочивали тільки у святкові дні, яких дотримувалися і шанували. Для кожної пори року був характерний особливий вид сільськогосподарської діяльності. Дітей змалку привчали допомагати батькам по господарству. Це забезпечувало передачу від покоління до покоління досвіду та знань. Саме тому удар більшовицького режиму у 1930-х роках спрямовувався проти селян як основи української нації, яке у середині 20-х років ХХ ст. становило 84%, і саме воно «… було і виявило себе колискою української нації, держави, культури, мови та церкви» [8, с. 8].
За роки радянського правління українці зазнали не лише колосальних людських втрат, від яких наша країна не може оговтатися й дотепер, але й непоправної шкоди було завдано морально-психологічному здоров’ю нації. Чимало українських сіл, заселених працьовитими й морально стійкими людьми, перетворилися у пустки, що призвело до занедбання сільського господарства. Відбулися деформація культури, свідомості, порушення психіки аж до людоїдства, трупоїдства. Виділимо лише деякі негативні явища, які накинув більшовицький режим на життя українського селянина, що призвело до змін у житті та поведінці людей.
Одним із таких негативних наслідків є руйнація сім’ї, адже щоб вижити селяни мусили мігрувати (допоки це було можливим) у пошуках їжі, змінювати домівку, втрачаючи при цьому роками нажите майно. Для них це було важким рішенням, адже українцям притаманний осілий спосіб життя, зазвичай вони дуже прив’язані до своєї родини, намагалися будувати міцні сім’ї, виховувати дітей, доглядати стареньких батьків, а мігрування призводило до розпаду, руйнації сім’ї. До таких наслідків призводили і депортації населення: «Мого сусіда, наприклад, розкуркулили, забрали в нього все-все, шо було: худобу, майно все забрали, а їх всю сім’ю вивезли. Вивезли їх на Соловки цілою сім’єю, і повернувся звідти тільки один чоловік, а ця решта сім’ї там залишилися, повмирали старші, а молодші – то так розійшлись, хто куди» [2, с. 117]. Таким чином, цінність та міцність родинних зв’язків була порушена.
Зазнавали селяни і морального знущання. Тим, хто не здавав норму хлібозаготівель, хто від голоду не мав сили працювати, навішували ярлики «саботажників», «контрреволюціонерів», «куркулів». Так, згадує Микола Хмельник, 1923 р.н.: «Ті посіпаки Сталіна дозволяли собі все. Хотів – вдарив, хотів – плюнув на тебе…» [2, с. 97]. Часто на воротах таких осіб з’являлися образливі написи. На людей навішували таблички з написами і водили селом, внаслідок чого деякі не витримували і накладали на себе руки, найчастіше через повішання.
Прихід до влади більшовиків у країні зумовив прихід до влади у селі «активістів». Найчастіше ними ставали люди, які хотіли легкого життя. Л. Коваленко зазначає, що «… до лав «експропріаторів» охоче приставали ті, хто досі не мав і не міг мати у односельців анінайменшого авторитету: ледарі, п’яниці, крадії. Хвиля державного насильства піднесла цю непривабливу категорію на самісінький гребінь подій» [5, с. 22]. Таким чином, більшовицька влада «розбудила» такі елементи, давши їм необмежені права. Вони й стали вибивати зі своїх односельчан усі їстівні припаси, поширюючи у селі антимораль, хуліганство, розбрат, бандитизм, хаос.
Активним методом, який використовувала більшовицька влада для упокорення населення, був страх. Людей залякували, пригнічували. Невпевненість у майбутньому, страх за власне життя і життя найрідніших людей, незрозумілість і непояснюваність дій та вчинків влади – все це породжувало німий страх перед владою, життям. Люди боялися говорити правду, йти наперекір владі, бо це загрожувало депортаціями, виселеннями, грабунками, тюрмами.
Почуття страху, своєю чергою, породило таке негативне явище у суспільстві, як доноси. Селяни змушені були доносити на сусідів, родичів, знайомих. Інколи такі доноси були безпідставними, але ніхто не був впевнений у тому, що завтра не донесуть на нього, тому робили це першими. Ще однією причиною доносів була частка від знайденого, яку віддавали тому, хто доніс, що свого роду було виживанням за рахунок інших: «Пеня Владімір був, одна нога в нього не розгиналась, отако була, він харашо жив. Но на нього донесли. Однажди вночі приїхав до двору, ну їх тогда так і звали – чорний воронок – забрали і по цей день не знають, де він дівся. Видно, доніс той, хто хотів з цього шось мати» [2, с. 110–111]. Отже, якщо раніше донос вважався ганебним явищем, то у 1920–30-ті роки більшовицька влада всіляко заохочувала його. Донос став актом громадянської зрілості, проявом патріотизму і вірності комуністично-більшовицькому режиму. Відомо, якого розголосу набула історія 14-річного Павлика Морозова, який «викрив» свого батька, перед тим голову сільради в селі Герасимівка. Після засудження батька Павлика вбила група селян, разом з його дядьком, після чого влада надала хлопцеві образ мученика. Такий аморальний вчинок вважався подвигом.
Також відомі історії 13-річного Проні Колибіна, який доніс на свою матір за крадіжку зерна, і його вчинок було розхвалено. Піонер Сорокін на Північному Кавказі зловив свого батька, коли той наповнював кишені зерном, і добився його арешту. Подібне вчинили Коля Мяготін, Коля Яковлєв, Кичан Джакилов та інші, імена яких мусило шанувати не одне покоління. Вони довгий час були зразком для наслідування.
Саме за часів правління більшовиків у населення формується нетрадиційне ставлення до державного майна, чужої власності, що сприймаються як «речі нічиї, загальні, спільні», тому кожен має право взяти свою частину. Внаслідок цього виникали крадіжки колгоспного зерна, яке лежало під відкритим небом і охоронялося, через що відбувалися ще й вбивства та розстріли тих, хто намагався його здобути. Так, П. Войтюк, 1921 р.н., згадує сільського коваля, який на полі для своїх шістьох дітей узяв жменю колосків: «… його начали страшно бити, катувати за це, і за цього йому голову скрутили, повністю задом наперед, голову викрутили і з ступеньок так вниз толкнули» [2, с. 96].
Масового поширення набули крадіжки один в одного. Селяни, у яких держава забрала все до останньої крихти, змушені були шукати будь-яких засобів до виживання. Таким чином, люди порушували одну із християнських заповідей: «Не вкради». «Було чоловік вкрав коня у сусіда, порубав його, склав у горшки і закопав […]. Крали курей, свиней» [2, с. 88].
Намагання вижити будь-якою ціною призводили до святотатства – мародерства. Люди не зупинялися ні перед чим: знімали з трупів одяг, прикраси, якщо вони були, щоб виміняти у торгсинах на хліб чи іншу їжу. Р. Конквест зазначає: «У 1932–1933 рр. селяни потайки відкривали могили і за коштовності, здобуті там, купляли їжу в торгсинах …» [6, с. 269].
У селах озброєні продзагони активно вчиняли розправи та самосуди над селянськими сім’ями, застосовуючи тортури, катування та фізичне знущання, що було демонстрацією безмежної влади над людиною, та проявом жорстокості. Закони втрачали свою силу в тих умовах, які в українському селі створила радянська влада, звертатися у будь-які керівні органи було марним, внаслідок чого відбулося ще й порушення правосвідомості народу. Селяни перестали вірити у те, що їх спроможна захистити влада, бо вона ж і вчиняла грабунки та репресії.
На відміну від самосудів «активістів» у селі відбувається поширення такого явища як громадський суд. Селяни, не довіряючи владі та її представникам, самі карали тих, кого вважали винним у скоєнні злочину.
Морально-психологічний стан населення у 1932–1933 рр. призвів до масових самогубств. Люди просто не бачили виходу, потерпаючи від голоду, дивлячись на страждання своїх дітей, тому вбачали у самогубстві єдиний порятунок. Траплялися випадки, коли батьки свідомо вчиняли суїцид, пропонуючи дітям з’їсти себе після смерті, тільки щоб вони вижили.
Селяни, аби врятуватися від голодної смерті, їли не тільки мертвих тварин, а й виривали «свіжі» людські трупи з могил. Так, у львівській газеті «Діло» від 23 серпня 1933 р. вміщено статтю «Статистика голодової смерти» з моторошною інформацією: «… Мерців влада не дозволяла хоронити так довго, поки трупи зовсім не почнуть розкладатися, а це тому, що поки хоронять свіжі тіла, негайно ніччю населення відкопує могили і вживає трупи» [14, с. 120].
У роки Голодомору-геноциду звичним явищем став канібалізм. На базарі торгували людським м’ясом, ковбасами, начиненими ним. Згадує О. Бірюк, 1924 р.н.: «… на перерві до нас в школу прийшли люди й кажуть: «Павліка зарізали!». А Павлік – то був такий гарний хлопчик, вісімнадцять років йому було» [2, с. 119]. Або згадує Л. Венжик: «… Дашина мама зарізала Дмитрика (братик Даші. – Л.С.), наварила, сама їла і Дашу нагодувала. А голівку посолила і підвісила до бантини» [2, с. 139]. Про факти масового людоїдства в селах України є довідки обласних відділів ДПУ і кримінальні справи канібалів. Хоча факти виявлення людоїдства карали тюремним вироком, голод робив своє.
Факти канібалізму змінювали психіку людини, морально-етичні цінності, люди починали миритися з такими вчинками, які ще донедавна здавалися неприпустимими, аморальними. А. Маслюк зазначає: «Випадки людоїдства у лімінальних станах стали піковою точкою у трансформації свідомості. Страшною наругою над людським єством. Переламним моментом людського буття. Поза межами людського» [10, с. 117]. І таких випадків були тисячі.
Під час Голодомору 1932–1933 рр. відбулося порушення культури харчування. Зокрема, у їжу селяни вживали м’ясо котів, собак, мишей, ховрахів, їжаків, дрібних пташок, бур’яни, кору з дерев, бруньки, листя, гнилу примерзлу картоплю, буряки, трупи свійської худоби.
Одним із найбільш негативних наслідків вчиненого Голодомору стала зміна генофонду української нації. Терени етнічних українців почали заселяти росіяни, білоруси, чисельність яких невпинно зростала: «… кількість українців в Україні в 1926–1937 рр. значно зменшилася, а чисельність росіян, білорусів, інших національностей збільшилася. Так, у вказаний період кількість українців зменшилася на 4,3%, а росіян збільшилася на 20,3%, білорусів – на 39,4%, інших національностей – 40,8%» [11, с. 127]. Зокрема, активне заселення росіян відбувалося у Дніпропетровській, Запорізькій, Полтавській областях. Таким чином, змінився етнічний склад населення. Тогочасний італійський консул у Харкові С. Граденіго писав: «… наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а отже і про українську проблему, бо Україна стане dе fасtо територією з переважно російським населенням» [15, с. 16]. Та Р. Конквест зазначав, що дехто не витримував запах смерті у будинках та селі і повертався додому.
Нищівних руйнувань у ході колективізації зазнала й релігійна сфера. Більшовики вели активну пропагандистську діяльність щодо викорінення християнства, релігійності. Мала прийти нова віра – у партію та її керівників. Марксизм став новою релігією, Ленін – пророком нового віровчення, яке сприймалося за догму і мало сповідуватися безвідмовно. Мораль, що базувалася на релігійному ґрунті, була скасована, натомість прийшла новостворена комуністична мораль, з іншими життєвими цінностями. Християнство трактувалося як релігійна обмеженість, забобонність, які терміново потрібно позбуватися. Духовенство підлягало розстрілу, церкви – закриттю. Р. Конквест зазначає, що великий наступ на церкви було розпочато наприкінці 1929 р., і вже до кінця 1930 р. 80% сільських церков країни було закрито [6, с. 231, 236]. Масове закриття церков та храмів супроводжувалося руйнуванням святинь, нищенням ікон, зняттям дзвонів, нещадним грабунком церковного майна, що мотивувалося потребами індустріалізації.
Радянська влада невідступно вела боротьбу з Богом, церквою, створюючи новий світ – рай для людей на землі – соціалізм. Змінювалися назви міст, вулиць. На догоду партії люди почали називати своїх дітей новими іменами: П’ятирічка, Леніна, Сталіна, Октябрина, Барикада, Ревком, Трактор, Вілен (Володимир Ілліч Ленін), Троленбузина (Троцький – Ленін – Бухарін – Зинов’єв), Даздраперма (Да здравствует Первое мая) [12].
У кожній хаті розміщувалися портрети Леніна і Сталіна, таким чином, відбувалося їхнє «обожнювання». Люди зрікалися своїх рідних через їхні релігійні переконання, адже це загрожувало концентраційними таборами, ув’язненнями, депортаціями.
Християнські свята замінювали на радянські обряди: зорини (октябрини), «червоне весілля», «червоний похорон», комсомольське різдво, комсомольська пасха. Вони мали заповнити нішу релігійної обрядовості, яку комуністи намагалися швидко витіснити. Замість традиційних свят нав’язували відзначати міжнародні свята, такі як 8 Березня, 1 Травня, 7 листопада та ін. Таким чином, відбулося руйнування селянської культури.
Непоправної шкоди комуністично-більшовицька влада завдала сімейній обрядовості [14]. Відбулися порушення, деформація традицій родин, хрестин, весіль, поховань. Їх або зовсім не дотримувалися, або дуже спрощували. Відзначення родин, хрещення дітей не відбувалися через заборону такої діяльності радянською владою. Церкви не діяли, а священнослужителі підлягали депортаціям та розстрілам. Та й під час Голодомору 1932–1933 рр. більшість дітей просто не виживали, особливо новонароджені та старші за віком, яких вбивали, щоб з’їсти. На підтвердження цього наведемо «Витяг з відомостей Гавришівської, Сосонської та Якутинецької сільрад Вінницького району про смертність і факти канібалізму на ґрунті голоду». Запис акту про смерть: Р. Тодоска, 6 років, встановлено сільрадою та міліцією, що батько зарізав і з’їв. Р. Ганна 3 роки – зарізав батько для їжі. Захаревич Григорій Тимкович 7 років – зарізаний людоїдом» [4, с. 711].
Одруження – важливий етап у житті молодої людини. Це процес цікавий, наповнений багатьма ритуалами, прикметами, іграми, веселощами, звичаями, етикетом. Традиційний весільний обряд українців включає в себе «перед весільний (сватання, оглядини, заручини) весільний і після весільний етапи» і все це тривало майже тиждень, а після Голодомору – лише 1–3 дні [14, с. 112]. Весільні обряди знівелювалися. О. Стасюк зазначає, що люди почали просто «сходитися», або, як тоді говорили, «складали людей докупи». Весілля перестали справляти через відсутність продуктів харчування, а вінчання – через заборону та значного зменшення священиків, попів, через що серед селян такі весілля не вважалися справжніми. Молодь просто розписувалася.
Обряд поховання померлих теж був майже знівельований. Якщо раніше небіжчика обмивали, одягали, клали у труну, відспівували на кладовищі, оплакували та поминали обідом [14, с. 115], то під час Голодомору 1932–1933 рр. покійників ховали навіть без труни, просто прикидали землею. Фізично виснажені голодом люди не мали сил, щоб викопати яму і спорядити небіжчика в останню путь. Люди масово вмирали на вулицях, попід тинами, посеред дороги. Їх зачіплювали залізними гаками і закидали на віз, потім везли за село і скидали усіх разом у великі ями. Частими були випадки, коли засипали землею ще живих людей. Так, Г. Тимощук, 1925 р.н., згадує: «Велику яму копали і закидали, даже живих кидали. Там одна бабка каже: «Я ще не вмерла», а він каже: «Шо я за тобою приїду ше раз?». Посадив і всьо, і в яму» [2, с. 85].
Отже, політика Голодомору 1932–1933 рр. супроводжувалася активним войовничим атеїзмом та викоріненням християнських цінностей, обрядів, свят і заміною їх на нові радянські, знищенням селянської культури та сімейної обрядовості.
Український селянин, який завжди був самодостатнім, психологічно стійким, підпав під моральний, психологічний гніт людиноненависницького режиму, що «робив» із людей-особистостей «ґвинтики» до своєї великої могутньої імперії.
Можна солідаризуватися з тими дослідниками, які вважають, що одним із найжахливіших наслідків Голодомору було моральне, духовне, фізичне каліцтво підростаючого покоління. Діти, яких батьки залишали у містах, на привокзальних станціях з надією, що вони зможуть вижити, їх хтось пожаліє, не по роках ставали дорослими. Часто таких безхатченків забирали до притулків, де їхнє становище було не кращим. Їх привчали до німої покори, відчужували від рідної мови, віри, культури, батьків. З них комуністи виховали «відданих партії Леніна–Сталіна большевиків» [13, с. 95]. У дитячій психіці утверджувались зневіра, збайдужіння до всього, подвійна мораль. А згодом: «Коли проблема безпритульності стала завеликою для місцевих урядовців, безпритульних почали розстрілювати у великих кількостях» [6, с. 327].
Жахлива повсякденність, величезна кількість смертей, насильство стало звичним для дітей. Ті, хто вижив пішли з цим у подальше життя, ці жахи та страждання назавжди залишилися у їхній свідомості і на генетичному рівні передалися нащадкам. З того часу багатьом молодим людям бракує сили духу в боротьбі за свої права і досягнення благородної мети.
Р. Конквест підкреслював, що «справжній моральний парадокс … полягав у тому, що дітей, чиїх батьків знищив режим, виховували за допомогою методів, які розбудили в них найзвірячіші інстинкти, внаслідок чого вони стали найогиднішими прислужниками цього ж режиму … Прищеплюючи молоді перекручення сприймання дійсності, влада калічила її духовно, а це було, мабуть, жахливіше, ніж фізичне знищення» [6, с. 325]. Бо той, хто з таких дітей залишився, росли і йшли у життя зі зміненим світосприйняттям, з пошкодженою психікою.
Отже, висока смертність дітей в умовах Голодомору, моральні деформації молодого покоління, звичайно, негативно позначилися на долі українського етносу. А та частина дітей, якій вдалося вижити «через систему виховання у притулках, зазнали потужної денаціоналізації. Їх не виховувала родина у пошані до рідної мови, старших родичів, традицій» [1, с. 265]. Відтак зустрічаємо й сьогодні немало нащадків манкуртів, маргіналів, які не мають пошани до материнської мови, поваги до традицій українського народу, а намагаються будь-що нав’язати свій стиль та спосіб життя у суспільстві, бути господарями у державі.
Отже, від покоління до покоління, від батька до сина, від матері до доньки передавалися досвід, сімейні традиції, звичаї та свята. Звичними для українців були такі моральні цінності, як любов до Вітчизни, мови свого народу, товариськість, взаємодопомога, святість материнства та батьківства, довіра, милосердя та саме Голодомор 1932–1933 рр. їх знівелював, знищив. Обряди народження та хрещення дитини, весілля, похорон деформувалися, спростилися. Частину було замінено або й взагалі знищено.
Також негативні морально-психологічні зміни відбулися у психіці, характері, моралі і ментальності людей, зокрема через деморалізацію, репресії, залякування, факти людоїдства, самогубства; у суспільстві запанували жорстокість, страх, німа покора, невпевненість у майбутньому. Переселення у спустілі хати, села людей інших національностей негативно позначилося на етнічному складі населення, що й нині відображається у питаннях національної політики та в усвідомленні українців себе як єдиної нації – української. Внаслідок вимирання селян у 1930-ті роки різко погіршився стан сільського господарства, обробіток землі, зменшилася кількість худоби. З лиця землі зникли сотні сіл з їхніми мешканцями.
Таким чином, під час Голодомору 1932–1933 рр. відбулася зміна традиційного життя українців. Негативні зміни торкнулися усіх сфер їхнього життя. Одними із найстрашніших наслідків, крім демографічних, культурно-духовних, ментальних тощо, є морально-психологічні, які проявляються і у нинішній поведінці суспільства.
Список використаної літератури
- Борисенко В. Доля українського етносу в роки Голодомору (1932–1933) / Валентина Борисенко // Українознавство. – 2008. – №4. – С. 262–265.
- Борисенко В. Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках / Валентина Борисенко. – К.: ВД «Стилос», 2007. – 288 с.
- Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та СD) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2009. – 1736 с.: іл.
- Голодомор 1932–1933 років в Україні: Документи і матеріали / Упоряд. Р. Пиріг; голова редколегії В.А. Смолій; НАН України, Інститут історії України, Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000». – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 1128: фото (Том 2).
- Коваленко Л. Духовна руїна / Лідія Коваленко // 33-й голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л.Б. Коваленко, В.А. Маняк. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 15–24.
- Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор: Перекл. з англ. / Роберт Конквест. – К.: Либідь, 1993. – 283 с.
- Кононенко П. «Свою Україну любіть…» / Петро Кононенко. – К.: «Твім інтер», 1996. – 224 с.
- Кононенко П., Кононенко Т. Це потрібно не мертвим – це потрібно живим! / Петро Кононенко, Тарас Кононенко // Українознавство. – 2008. – №3. – С. 8.
- Краснодемська І. Ментальність // Науковий інструментарій українознавця: Довідник / Ірина Краснодемська // Кер. авт. кол., наук. ред. Л. Токар. – К.: ННДІУВІ, 2012. – 376 с.
- Маслюк А. Проблема самосвідомості у лімінальному стані (на матеріалах самозвітів жертв голодомору) / А. Маслюк // Голодомор 1932–1933 років в Україні: каральні органи більшовицького режиму: Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції (Київ, МАУП, 24 листопада 2006 р.). – К.: МАУП, 2007. – С. 114–119.
- Мороз О., Злупко С. Українське селянство у першій половині ХХ століття (Трагедія і героїзм) / О. Мороз, С. Злупко. – Львів: Універсум, 1997. – 165 с.
- Серафима (ігуменя). Піст від диявола / Серафима. – К.: Мистецтво, 2003. – 112 с.: іл.
- Соловей Д. Сказати правду. Три праці про Голодомор 1932–1933 років / Дмитро Соловей / За заг. ред. Ю. Шаповалова і О. Юренка. – Київ – Полтава, 2005. – 300 с.; 29 іл.
- Стасюк О. Геноцид українців: деформація народної культури / Олеся Стасюк. – К.: Видавничий дім «Стилос», 2008. – 224 с.
- Ярещенко О. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні (На матеріалах Півдня Укрїни) / Олександр Ярещенко. – Одеса: Астропринт, 2008. – С. 96.