(фрагмент книги: Марочко В. Йосип Сталін – фельдмаршал Голодомору /В. Марочко; Нац. музей Голодомору-геноциду, Ін-т дослідження Голодомору. – Київ : Видавець Мельник М. Ю., 2020. 104 с.)
Передмова: Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. 44,6% громадян Російської Федерації вважали, що Росії потрібен «другий Сталін», а 47,3% категорично не погоджувалися з подібними оцінками 1. У тих,які прагнуть повернення «батька народів», переважають мілітарні настрої і ментальні переживання від втраченої військової могутності СРСР. Притомні люди, а їх чимало серед російськоїінтелігенції, не марять кривавими вождями тоталітарної епохи. Однак, судячи з дивного рейтингового опитування 2008 р., Сталін опинивсясеред 12 відомих росіян 2. Якщо значна частинасуспільства здатна до морально-історичної реабілітації тирана, то постає питання стосовнорівня моралі та цивілізаційної зрілості.Історичне минуле, особливо трагічне, має узгоджуватися з критеріями християнської моралі. Повернення авторитарного ідола на святекапище нашої пам’яті є святотатством, наругою над мільйонами жертв Голодомору, політичнихрепресій і депортацій.Суспільство, яке довірилось революційнимватажкам і спокусливим ідеям соціальної рівності, неминуче стає заручником власної безвідповідальності. Революціонери швидко знімають мантію борців за волю і справедливість,визнають себе вождями нації, ледве не богами,набувають повноважень диктаторів через змовуполітичних еліт, здійснюють ідеологічний ритуалконсенсусного самоутвердження. Політичнийавторитет, якому передали необмежену владу,виявляє авторитарні риси управління країною,підпорядковує партію і державу, уярмлює народ,зазіхає на сусідів. Тиран нищить непокірних,тримає людей у перманентному страху, вдаючись до системних і профілактичних репресій,а переляканий соціум трансформується у слухняний натовп. Значна частина суспільства плаче,коли помирає тиран, сповідує його ідеї, рокамитужить за «сильною рукою».Шовіністична ідеологія більшовизму породила Сталіна, тобто наділила Йосипа Джугашвілілюдиноненависницькими рисами характеру,які і досі живлять прихильників сталінізму.Російський більшовизм успадкував ганебніознаки великодержавності, а «широка странамоя родная» поглибила їх масштабні прояви(комплекс старшого брата, русифікація, «поступки націоналам», єдиний радянський народ,«руський мир», захист «російськомовних» таінша маячня). Однак ідеї й ідеології визріваютьне лише у головах політичних діячів, які марятьвладою над людьми. Їх також підтримують маргінальні соціальні групи та інколи інтелектуальна еліта. На стадії ідеологічної інкубації, колиу партійних пробірках набуває руйнівної силинебезпечний вірус тоталітаризму, суспільствобайдуже споглядає і стає співучасником злочину.Мовчання, замовчування та байдуже ставленнядо появи зла – моральний злочин кожної притомної людини.Йосип Джугашвілі, який окреслив свою металеву душу псевдонімом Сталін, народився9 (21) грудня 1879 р. у Грузії. За східним календарем цей день пов’язують із появою носіїв зла.Дослідники його біографії висловлюють різніоцінки цієї непересічної політичної особистості:«ґвалтівник», «грабіжник банків», «видатнийдержавний діяч», «агент царської охранки»,«недовершений семінарист», «видатна посередність», «тиран», «східний деспот», «батьконародів». Зазначений перелік оцінок, які можнавважати суб’єктивними й упередженими, не єповним. Майже тридцять років перебуванняСталіна на посаді формального генсека і повноправного лідера ВКП(б) позначені політичнимиінтригами, цинічною розправою над «ленінськоюгвардією», масовим терором, голодоморами,депортаціями.Упродовж 15 років революційної діяльностійого арештовували шість разів, і стільки ж разівСталін утікав із заслання: перший арешт стався5 квітня 1902 р., а останній – у червні 1913 р.(перебував у засланні до січня 1917 р.). Уникнути призову до царського війська йому вдалосячерез хвору руку, але він і не думав воювати зазбереження старої Росії. У 1918 р. Сталін очоливпродзагони для стягнення продрозверстки наПоволжі, а згодом демонстративно заявляв проособисту роль у завоюванні міста Царицина.Лаври організатора жовтневого перевороту дісталися Леніну, а Сталіну – лише роль їїактивного учасника. У 1917 р. з Америки повернувся Л. Троцький – політичний конкурент Сталіна. Останньому довелося виявлятиактивність. Заслуги Сталіна «перед революцією» помітили, тому обрали членом політбюроЦК РКП(б) у 1919 р., а з квітня 1922 р. навіть генеральним секретарем з повноваженнями технічного керівника центрального апарату партії. Вінзнав кожного партійного посадовця, із заздрістюспостерігав за владним утвердженням Л. Троцького, демагогічною риторикою теоретика і ленінського «улюбленця» М. Бухаріна, недолюблювавобох, терпляче чекав свого часу. Перекладатипапірці, займатись організаційними питаннями з підготовки партійних з’їздів та пленумівЦК партії було для Сталіна марудною справою.Він почав перебирати на себе функції першої особи, зосереджувати реальну партійну владу у своїх руках, дозволяв собі зневажливе ставлення додружини Леніна – Надії Крупської. Не випадковоЛенін апелював до членів політбюро ЦК партіїз приводу «необмеженої влади» Сталіна. Віннавчився швидко адаптуватися до нових умов,маскуватися за революційною фразеологією.Ментально зрусифікований грузин вважав себечастиною російського інтелектуального простору, одним із засновників більшовицької партії.Після смерті Леніна жадоба одноосібної владистала нав’язливою ідеєю для Сталіна. Вона переросла у манію власної величі і месіанськогопокликання. 27 липня 1924 р., тобто за піврокупісля смерті більшовицького лідера, Сталін у листі до кремлівського придворного поета Д. Бєдного зазначив, що «диктатура партії є насправдідиктатурою вождів» 3. Логіка генсека більшовицької партії була проста: диктатура пролетаріатузабезпечує зміцнення диктатури партії, а вонаформує партійного вождя і диктатора авторитарного типу.Внутрішня партійна боротьба, яка спалахнулаодразу після смерті Леніна, виявилася жорсткимзмаганням більшовицьких лідерів за політичний трон у Кремлі. Перемогу здобув Сталінза підтримки своїх поплічників: Л. Кагановича, В. Молотова, К. Ворошилова, усунувши явнихконкурентів: Л. Троцького, Л. Каменєва, Г. Зінов’єва, М. Бухаріна. Вигадуючи різні ідеологічні ухили в партії, він очистив собі шлях доутвердження диктаторського режиму з бутафорним колегіальним додатком – політбюроЦК ВКП(б), яке особисто контролював таперіодично «очищав» від «ворожих елементів»із партійними квитками.Диктатори, які у європейських країнах скористалися демократичними процедурами і свободами, вдавалися до політичних репресій, етнічних та соціальних чисток, але не морили голодомвласний народ. В Італії і Німеччині, у яких правили Б. Муссоліні й А. Гітлер, спостерігалося економічне зростання і поліпшення матеріальних умовжиття населення. А сталінсько-більшовицькийрежим позбавив селян землі, реманенту, майна,хліба, продовольства, виморив упродовж кількохроків понад 8 млн українських селян штучноорганізованим голодом. За таких обставин Сталін постає фельдмаршалом Голодомору, позаякзасіяв українські чорноземи мільйонами трупів,перетворив квітучі села на соціальні резервації,унеможливив будь-який порятунок людей віджахливої голодної смерті. Десятки постановпідпорядкованого йому політбюро ЦК ВКП(б)та особисті розпорядження вождя засвідчуютьйого співучасть у злочині.У 1933 р. Ліга Націй, незважаючи на зверненняукраїнських громадських діячів і головуючого наїї засіданні норвезького прем’єр-міністра Й. Мовінкеля, знехтувала жертвами Голодоморув Україні. Лідери Франції, Великобританії й іншихкраїн Європи та США «сюсюкалися» зі Сталіним,гуртувались проти Гітлера і реваншистськихзазіхань нацистської Німеччини. Одному диктаторові догоджали «антигітлерівською коаліцією»,іншого називали фашистом, але сором’язливовіталися на спільних військових парадах, привітно спілкувались у коридорах дипломатичнихмісій і затишних кремлівських кабінетах. На брудершафт Сталін з Гітлером розчленували Польщу у вересні 1939 р.: один диктатор «захищав»німецькомовне населення, інший визволитель«рятував» українців від експлуатації «польськихпанів». Змова двох диктаторів обернулася мільйонами жертв, масовими розстрілами цивільного населення, депортаціями, таборами.Поодинокі голоси правди, що долинализ журналістських розслідувань західної преси,губилися у бурхливому морі цинічної брехніі байдужості європейських політиків. Вони непочули валлійського журналіста Гарета Джонса,який першим написав правду про голод в Україні, не реагували на повідомлення власних дипломатів і зізнання очевидців. У 1934 р. британський письменник Дж. Орвелл, рецензуючикнигу «Майн кампф», розмістив Сталіна порядз Гітлером. Брудершафт двох диктаторів не викликав жодного сумніву, позаяк ненависть дотиранії була внутрішнім переконанням письменника, який воював в Іспанії 1936 р., захищавїї народ від фашизму. Після тяжкого пораненняі через хворобу Дж. Орвелл усамітнився, але несклав своєї зброї – художнього і публіцистичногослова. У виразному антисталінському романі«Колгосп тварин», написаному ним у 1944 р. таопублікованому в 1945 р., постає образ головиколгоспу – «нашого Вождя, товариша Наполеона». Політично-сатиричний твір у формі алегоріїрозкриває усі титули великого кормчого: «БатькоУсіх Тварин», «Пострах Людства», «Опікун Кошари», «Друг Качат» тощо. У колгоспі, який поставна руїнах селянських хуторів і панських маєтків,одноосібно правив кнур Наполеон, «твариниїли лише полову та кормові буряки», а «голодпочинав заглядати їм у вічі», навіть «дійшло допоїдання одноплемінників та власних дітей».Люди в особі заможного хуторянина Джонсаговорили правду про голод, але Наполеон, тобтоісторичний Сталін, наказав слухняному і добревгодованому Скавутишину (його прообразомбув відомий журналіст В. Дюранті) перевірити комори і повідати «зовнішньому світові, щов колгоспі тварин немає харчової скрути».Опецькуватий кнур Наполеон з люлькою,який заклав «основи тваринізму», – це відтворений письменником образ Сталіна, злочиннадіяльність якого призвела до голодної смертісвійських і «диких тварин», тобто колгоспниківі селян-одноосібників в Україні. В роки Голодомору вони зверталися зі скаргами і проханнямипро допомогу, а натомість отримували репресії,придушення опору, системний і кривавий терор.
- Кип Дж. Эпоха Иосифа Сталина в России. Современнаяисториография / Дж. Кип, А. Литвин. М.: РОССПЭН, 2009.С. 5.
- См.: Известия. 2008. 25 августа.
- Российский государственный архив социальнополитической истории (РГАСПИ). Ф. 558. Оп. 11. Д. 710. Л. 17.