Василь Марочко
провідний науковий співробітник
Інституту дослідження Голодомору
філіал Національного музею Голодомору-геноциду, д.і.н., професор
Головний статистик України років Голодомору: зізнання Асаткіна
Політична біографія Олександра Миколайовича Асаткіна сягає витоків становлення більшовицької партії задовго до захоплення нею влади у жовтні 1917 р. Засновник партійних осередків у м. Владимир під час першої російської революції 1905 – 1907 рр., делегат Лондонського з’їзду РСДРП у 1907 р., у роботі якого брали участь Ленін, Сталін та інші більшовики. Майбутній головний статистик України мав тоді псевдонім – Владимирський. За свою стрімку кар’єру довелося обіймати різні партійно-радянські посади: перший секретар ЦК КП(б) Білорусії, голова правління Всесоюзного сільськогосподарського банку (1928–1929), Далекосхідного крайвиконкому (1930 –1931), торговий представник СРСР у Японії (вересень 1931 – серпень 1932), тобто вірний слуга і посланець партії, її ветеран [5,с.20]. Призначення його торгпредом погодили особисто Сталін і Молотов, а 14 серпня 1932 р. Л.Каганович повідомив уряд про необхідність відкликання дипломата до Москви. Того ж самого дня Сталін і Молотов дали лаконічну відповідь: «Асаткіна можна відкликати» [8,с.278]. Швидкоплинна доля професійних революціонерів і більшовицьких функціонерів.
Відрядження етнічного росіянина Костромського повіту в Україні на посаду керівника політсектора Народного комісаріату землеробства УСРР – звичайне партійне завдання. Росіян було чимало серед 25-тисячників, які створювали колгоспи, очолювали політвідділи МТС. Асаткін теж не виняток: займався «чистками МТС», організацією хлібозаготівлі, їх кадровим та ідеологічним забезпеченням. Він не перший сталінський емісар, який ніколи не був і не працював в Україні. У роки ленінського людомору більшовиків України очолив В.Молотов.
Фраза «зізнання Асаткіна» – не публіцистичний вислів, а реальність його особистого життя і службової діяльності. Зазвичай поняття «зізнання» фігурує у кримінальних справах і слідчих процедурах. Йому не вдалося їх уникнути. Однак він, якщо простежити за його службовим листуванням, не один раз «зізнавався», тобто застережливо і відверто інформував уряд УСРР про загрозливі соціально-демографічні та економічні тенденції. Службове листування відбувалося таємно, але якимось дивним чином просочувалося крихтами на зовні. Зокрема, у грудні 1933 р. львівська газета «Діло» опублікувала статтю відомого ученого і громадського діяча О.Бочковського, яка стосувалася брехливих заяв мера Ліона Едуарда Ерріо про заперечення голоду в Україні. Автор статті нагадав про обставини інтерв’ю московського кореспондента «Assosiated Pres» Стенлі Річардсона з «головою Харківського політвідділу» Асаткіним 26 вересня 1933 р. [1]. Кореспондент зазначив, що Асаткін визнав голод і подав уряду статистику жертв, але «московська цензура» заблокувала її поширення. Вражає те, що обставини загадкового зізнання радянського чиновника припадають саме на 1933 р., тому що у наступні роки Асаткін кілька раз доповідатиме про катастрофічні наслідки Голодомору.
Не заперечуючи можливої зустрічі Річардсона і Асаткіна, хоч і доволі сумнівна історія, зазначу достовірність іншого факту: його обізнаності стосовно демографічної статистики. Працівники статистичних органів, не кажучи про члена ЦК КП(б)У і керівника політвідділів МТС, володіли інформацією про наслідки голоду. Архівні документи та особливо матеріали архівно-кримінальної справи, порушеної чекістами проти начальника УНГО УСРР (аналог ЦСУ) Асаткіна 4 липня 1937 р., лише підтверджують зазначені обставини.
На початку березня 1935 р. Асаткін очолив УНГО УСРР, відтак мав вичерпну статистику про соціально-економічні і демографічні процеси в Україні. 22 квітня 1935 р. він надіслав доповідну записку партійному керівництву УСРР, підкресливши, що саме «…1933 р. показує не лише відсутність природного руху, але надзвичайне скорочення населення» [13, арк.17]. Він констатував повний безлад з обліком народжуваності і смертності органами загсів, визнаючи сумнівність у вичерпності демографічної статистики, тому обмежився цифрою померлих близько 2 млн осіб, тобто зареєстрованих, а не фактично загиблих. Отже, головний статистик України добре знав про катастрофічні наслідки голоду у 1933 р. Матеріалами демографічної статистики «для службового користування» або «цілком таємно» користувалися «відповідальні працівники» центрального апарату УНГО та обласних статбюро. За таких обставин вона цілком могла стати надбанням західних репортерів та політиків.
Демографічна статистика, незважаючи на всеохоплюючий контроль і цензуру, просочувалася до іноземних дипломатів, які повідомляли посольства про кількість жертв. Опубліковані рапорти консулів Італії, Німеччини, Великої Британії, Польщі, які працювали тоді в Україні. У них названо різні цифри демографічних втрат – від 2,5 до 15 млн осіб [9,с.46]. Повертаючись до можливої розмови американського кореспондента з Асаткіним, варто звернутися до матеріалів архівно-кримінальних справ, які збереглися у ГДА СБУ. У протоколах допиту зафіксовано джерела витоку «таємної інформації» про народжуваність і смертність в УСРР, про втрати від голоду. «Зізнання» Асаткіна і демографа Арсена Хоменка можна піддати сумніву, адже їх «вибивали» під жахливим тортурами. Однак, вражає фантазія слідчих, які формували загадкову легенду про витік «таємної» інформації про наслідки голоду. 27 серпня 1937 р. допитали у справі Асаткіна радянського дипломата, журналіста, який вільно володів французькою мовою, супроводжував візит Е.Ерріо в Україні, голову Українського товариства культурних зв’язків із закордоном Льва Величка. Виявилося, що саме він «завербував» у грудні 1936 р. начальника УНГО Асаткіна, відтак передавав цінну статистичну інформацію польському консулу Каршо-Седлевському і співробітнику німецького консульства у Києві Бауну [2,арк.103]. У спогадах німецького консула у Києві Андоре Хенке згадуються дні офіційних прийомів радянських чиновників, розмови за келехом вина, учасниками яких були учені, працівники облвиконкому [9]. На допиті демографа А.Хоменка у червні 1938 р. фігурує професор медицини Сергій Томилін, який мав безпосередній доступ до санітарно-епідеміологічної і демографічної статистики, яку, за оперативними даними слідчого НКВС, він передав представникам Ліги Націй. Директор Демографічного інституту Михайло Птуха, перебуваючи в Італії, «зливав» інформацію зацікавленим особам на Заході [13,арк.112].
Статистична звітність була доступна співробітникам структурних підрозділів УНГО, які займалися галузевою і демографічною статистикою. Колишній співробітник Київського облстатбюро В.К.Руденський особисто бачив типографічне видання «Підсумки репродукції населення в Україні у 1926 –1931 рр.», яке мало гриф «таємно». Під час окупації Києва фашистами він працював в Оперативному штабі Розенберга для східних територій, написав у 1943 р. аналітичну довідку «Динаміка чисельності і природний рух населення в СРСР 1924 –1941» [10,арк.7]. Використовуючи доступні йому статистичні матеріали, опираючись на усталені методики демографічної науки тих років, київський професор і статистик-практик, дійшов висновку про зменшення загальної чисельності населення в СРСР на 10,7 млн станом на 1934 р. [10]. Однак, привертає увагу не цифра, а існування статистичних довідників для внутрішнього службового користування, які він називає. Існувало і відповідне службове листування, тому Асаткін володів «таємною» інформацією, а відтак цілком міг поділитися нею з колегами.
Заступники голови УНГО УСРР, керівники його структурних підрозділів і начальники облстатбюро, навіть інспектори, як професійні статистики й обліковці, знали про демографічну катастрофу в Україні, спричинену голодом. Вони провели попередній облік населення, яким було охоплено 2% людності в УСРР, тому знали про реальні, а не лише гіпотетичні тенденції «природного руху». Заступник начальника УНГО Євген Кустолян, якого допитували 11 червня 1937 р., «зізнався», що керівник сектору обліку населення І.Вейцбліт доповідав у ЦК КП(б)У про найімовірнішу цифру загальної кількості населення – «не більше 29,5 млн осіб, виходячи із підвищення смертності населення УСРР у 1933 році» [10,арк.112]. У грудні 1936 р. Є.Кустолян, виконуючи «доручення» Асаткіна, мав поінформувати І.Краваля про те, що «перепис населення на Україні внаслідок голодовки 1933 року та вимирання населення не досягне більше 28-29 мільйонів осіб». Їх колега Максим Варфоломеєв, якого арештували і допитували 27 липня 1937 р., сказав слідчому, що «задовго до початку перепису населення» йому неодноразово говорив Кустолян про «втрати населення», які «далеко перевищують природний приріст» [2,арк.29]. Реальну статистику втрат знала і середня ланка, які згодом писали у мемуарах та аналітичних дослідженнях (С.Сосновий, Д.Соловей).
Історики, досліджуючи матеріали архівно-кримінальних справ репресованих осіб, з певною недовірою сприймають записи у протоколах, заяви, зізнання. Службове листування Асаткіна перевірене часом, адже почав інформувати ЦК КП(б)У «заздалегідь» і «задовго» до попередніх підсумків перепису населення 6 січня 1937 р. У квітні 1935 р. він перебував у Москві із «спеціальною доповіддю» про підсумки перепису худоби, яку передав керівнику ЦУНГО СРСР І.А.Кравалю [2]. «Облік» поголів’я худоби провели у червні 1935 р., а його підсумки обговорювали на нараді в УНГО, яку скликав Асаткін. Кількість худоби в Україні 1928 –1934 рр. зменшилося у 2,2 р., а в одноосібному секторі у 12,6 рази [11,арк.12,66]. Отже, спочатку провели перепис худоби у січні і червні 1935 р., навіть у кожному районі з поділом на соціально-економічні сектори – колгоспи, колгоспники, одноосібники, радгоспи.
Чергове зізнання головного статистика України відбулося 15 січня 1937 р., яке нагадувало «явку з повинною». Доповідну записку «Про попередні підсумки перепису населення» начальник УНГО УСРР Асаткін надіслав до ЦК КП(б)У. Загальна кількість населення на 6 січня становила 28,2 млн осіб, а обласні статбюро подали 27,9 млн осіб [12,арк.14]. Отже, застереження працівників апарату УНГО, які лунали «задовго» до перепису, підтвердили попередні підсумки всесоюзного перепису населення в Україні. Вони не помилялися, коли пошепки зізнавалися один одному: Є.Кустолян, І.Вейцбліт, М.Варфоломеєв. Безумовно, знав і їх керівник – Асаткін. Не виправдалися очікувані гіпотетичні прогнози українських демографів 30-х років (А.Хоменка, К.Воблого, М.Птухи), які прогнозували 35 з лишком мільйонів загальної «людності». Причина «демографічних втрат» – Голодомор.
Політкомісар Асаткін, хоч і мав суто прикладну посаду, намагався пояснити обставини явної катастрофи. Він дещо категорично зазначив: «причини цього явища варто шукати у міграції населення». Заповнити «прогалину», тобто різницю між прогнозом і реальністю, він намагався теж реальними цифрами міграції населення, але справедливо визнав – механічний рух сільського населення «не враховувався зовсім». Безпаспортний селянин не мав змоги офіційно «виписатися» з місця постійного проживання і «прописатися» за місцем призначення. Не кращим був і облік міського населення. Цифри «механічного руху», якими оперував керівник УНГО УСРР, доволі абстрактні і дещо сумнівні. Можна пристати до цифри мігрантів з числа нацменшин (поляки, німці, євреї) – 200 тис. осіб, які «переїхали у плановому порядку», тобто були депортовані. Серед них були і біженці голоду. Не викликає заперечення і кількість населення в РСЧА (військо) – 600 тис. осіб.
Виселення за межі УСРР 285 тис. селянських дворів («куркулів»), у яких нараховувалося біля 1 млн осіб – виглядаю доволі категоричним. Напередодні масової колективізації так звані «куркульські господарства» в Україні не перевищували 4,1%, тобто трохи більше 200 тисяч. Тоді в українських селах мешкало 3,4% господарств з однією особою на двір, а малосімейних (2-3 особи) 28,4%, понад 10 душ на двір – 2,7% [4,с.41]. Виселяли не усю родину, а переважно працездатних її членів та за віковими обмеженнями. 20 травня 1931 р. Генріх Ягода надіслав інструкцію голові ДПУ Білоруської СРР С.Реденсу (у роки Голодомору голова ДПУ УСРР), яка дозволяла дітей депортованих куркулів віком до 10 років і похилих від 65 років залишати «рідним і знайомим». Грізний нарком був категоричним: «Родини куркулі, що не мають працездатних чоловіків, виселенню не підлягають» [6,с.29]. Звичайно, упродовж 1929 –1930 рр., тобто до появи директиви Ягоди, виселення «куркулів» було масовим. Російський історик В.Земсков, володіючи «табірною статистикою» про «спецпереселенців», називаю загальну цифру депортованих у 1930 –1931 рр. по СРСР – 381 тис. родин із населенням 1 802 392 особи, з яких «українська доля» становила 63817 родин. Отже, пересічно на один двір припадало 4,7 особи, відтак з України виселили 300 тис. осіб. У роки Голодомору інтенсивність розкуркулення значно зменшилася через жахливо катастрофу і недооблік «куркулів». Спад розкуркулення спостерігався також у 1934 –1936 рр., адже сталінська Конституція СРСР (текст М.Бухаріна) зафіксувала перемогу колгоспного ладу і соціалізму на селі.
Вікова структура селянської родини суттєво змінилася за роки колективізації, політики розкуркулення і Голодомору, тому її не можна порівнювати з роками Непу. Однак, у 1926 р. діти віком до 4-х років становили 16%, понад 50 років 12,4%, а загалом дітей до 14 років 38,3% [7,с.85]. Відомо, що А.Хоменко звертав увагу на високу смертність дітей у районах масової колективізації, але це предмет для іншого дослідження.
Службове «зізнання» Асаткіна 15 січня 1937 р. вирізняється від «зізнання» 22 квітня 1935 р. Він не згадав про вплив голоду, але виокремив хронологічні рамки 1932 –1933 рр., упродовж яких спостерігався «посилений виїзд» (але не селян), а також значне зменшення населення У Київській, Вінницькій, Харківській та Одеській областях. Зростання, крім Старобільської округи, відбувалося на Донбасі і «незначний приріст» у промислових районах Дніпропетровської області. Колишній голова Сільгоспбанку знався на цифрах, подаючи їх за простою арифметичною формулою, яка фіксувала деградацію соціально-демографічних процесів. З усіх 525 районів УСРР лише у 85 населення перевищувало підсумки перепису 1926 р., але це не означало, що згадані райони не втрачали у 1932 –1936 рр. У 93 районах населення зменшилося «на 30 і більше відсотків», але головний статистик не порівнював динамічні процеси у районах за 1932 –1936 рр. В окремих областях не було жодного району з приростом населення, а зменшення загальної кількості населення сягало позначки 70%.
Стратегічна помилка Асаткіна та його колег, які займалися організацією і проведенням перепису, полягала у визнанні його попередніх підсумків. Дивно, але ветеран більшовицької партії, усвідомлюючи ідеологічні і політичні чинники, визнав: «Матеріали і підсумки перепису цілком достовірні, що підтверджують дані контрольних обходів, звірення підсумків перепису з книгами сільрадівського обліку і спеціальної перевірки, проведеної працівниками ЦУНГО Держплану СРСР» [12,арк.14-20]. Отже, «цілком достовірні», а не фальсифіковані і ідеологічно блюзнірські, щоб догодити Сталіну, який очікував щорічного приросту у розмірі населення цілої Фінляндії.
Попередні підсумки перепису населення 6 січня 1937 р. стали вироком для Асаткіна і його підлеглих. Слідчі четвертого відділу УДБ НКВС УСРР звинуватили їх у фальсифікації статистичних матеріалів, щоб «дискредитувати політику партії і радянську владу в усіх ділянках народного господарства України» [2,арк.19]. Два місяці (липень-серпень) тривало «слідство», упродовж яких він постійно «зізнавався». Але у його зізнаннях постає загадкова цифра, про яку він не згадує у доповідній записці. «Найбільшим моїм злочином є по шкідницькому організований і поведений перепис населення на Україні. До початку перепису, мною були надані ЦК КП(б)У навмисно неправдиві, роздуті орієнтовні дані про чисельність населення на Україні. Мова йшла про надану мною цифру у 35 мільйонів. Цю цифру я подав, знаючи що підсумки перепису дадуть зовсім іншу картину різкого зниження чисельності населення, чим це насправді було у дійсності» [2]. У протоколах його допиту цифра 35 млн згадується кілька разів. 25 серпня, тобто за тиждень до розстрілу, Асаткін зізнався, що в Україні виявилося не 35 млн осіб, а 29,2 млн згідно перепису. Зазначена підсумкова цифра відсутня у його доповідній записці від 15 січня 1937 р., адже там він назвав дещо інші – 28,2 млн (без кадрів РСЧА і НКВС). Вони не помирали від голоду, тому за «телефонними зведеннями» від обласних структур УНГО виявилося 27,9 млн, а без червоноармійців і НКВС 28,2 млн осіб.
2 вересня 1937 р. О.М.Асаткіна розстріляли у Києві (можливо за «зеленим парканом» у Биківні), але лишилася його архівно-кримінальна справа. Вона зафіксувала реальні обставини його страти, а також решти статистиків і демографів, які причетні були до організації і проведення перепису. Цілком достовірні підсумки матеріалів перепису населення засвідчують об’єктивність і достовірність невідповідності між сподіванням на 35 млн загальної кількості населення в УСРР та реальним станом, зафіксованим усією системою УНГО УСРР – від 27,9 до 28,2 млн осіб. Проста арифметика (35 відняти 27,9 дорівнює 7,1 млн осіб, а за іншої пропорції 6,8 млн). Трагічна «формула Асаткіна», яка коштувала йому життя, але зафіксувала «цілком достовірну» кількість жертв Голодомору, хоч у далеку від вичерпності. Бригада ЦК ВКП(б), яка займалася перевіркою матеріалів перепису, виявила понад 3% недооблікованого населення України, а в Одеській області навіть 6%. Їх, напевно, не врахували, але яким був цей контингент недооблікованих (975 тис., якщо брати показники 1932 р., а можливо з фізично присутнього на час перепису (тоді значно менше). Вони були живими чи «мертвими душами», реальними мешканцями сіл чи абстрактними цифрами у таблицях загсів, облікових книгах сільських рад.
Список використаних джерел
- Бочковський О.І. Пан Ерріо, совіти та голод на Україні // Діло. – 1933. – 13 грудня.
- Галузевий державний архів СБУ (ГДА СБУ), Д.43187, оп.1. Т.1.
- ГДА СБУ, Д.024212, Оп.1. Т.2.
- Гуревич М.Б. Питання сучасного селянського господарства України / З передмовою М.М.Вольфа. – Харків: ЦСУ УСРР, 1927. – 182 с.
- Енциклопедія Голодомору 1932 –1933 років в Україні / Вступ. слово Євгена Нищука; Передмова, авторський текст Василя Марочка. – Дрогобич: «Коло», 2018. – 576 с.
- Земсков В.Н. Спецпоселенцы в СССР. 1930 –1960. – М.: Наука, 2005. – 306 с.
- Калініченко В.В. Селянське господарство України в період непу. Історично-економічне дослідження. – Харків: Основа, 1997. – 400 с.
- Сталин и Каганович. Переписка. 1931 – 1936 гг. /Состав.: О.В.Хлевнюк и др. – М.: РОССПЭН, 2001. – 798 с., ил.
- Hencke Andor. Errinerungen als deutscher Konsul in Kiew in den Jahren 1933–1936 / Mit einer Vorbemerkung von Georg Stadtmüller. – München, 1979. – 82 s.
- Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО України). – Ф.3676. – Оп.1. – Справа 197.
- ЦДАВО України. – Ф.318. – Оп.1. – Справа 281.
- Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України). – Ф.1. – Оп.20. – Спр.7163.
- ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр. 6762.