Поетична творчість Сергія Єсеніна – автобіографічна, романтична і лірична, пересипана символами і образами. Кожен його твір емоційно-барвиста сповідь, світоглядно-колоритний дискурс та оголений нерв самобутнього поета. У 1910 – 1917 рр. він перебуває у полоні мальовничої природи його рідного села Костянтиново Рязанської губернії. У неї черпав силу і натхнення, припадав до землі у хвилини смутку і розчарувань, нестерпного душевного болю і людської зневіри. Селянський парубок, який рано відчув божу іскру поетичного співу, заповзято шукав власний острів щастя у бурхливому океані літературних стилів і форм.
Вірші почав писати з дев’яти років, спілкуючись з чарівним світом сільських краєвидів, з їх голубим небом, синіми озерами, від яких берези ставали білосніжними і казковими. Аполітичний романтик, крім містично-релігійного і натуралістично-уявного світосприйняття, не приховував і власних соціально-історичних рефлексій. У 1914 р., коли чорні хмари Першої світової війни котилися на Схід, Єсенін згадав Тараса Шевченка («Сон»), його «Украйну дорогу», українські «білі хати» на узліссі, а «на горі стоять палати». Усвідомлення соціальної нерівності – органічна риса характеру селянського поета на зорі його творчості. Він співчуває полякам (вірш «Польща», 1915), від руйнування міст якої «плаче Вісла», але «твій Міцкевич заряджає пушки». У вірші «Молитва матері» (1914) потає син-герой, що захищає рідну домівку. У 1915 р. свої ранні твори показав маститому Олександру Блоку, який благословив його поетичні починання.
Поет не обрав професійний шлях агронома, хоч його дід прививав онукові любов до землі і селянської виснажливої праці. Книги, які почав читати з п’яти років, кликали юнака у незвідану далечінь. «Вільнослухач» Єсенін навчався на історично-філософському відділені Університету імені Шанявського у Москві. Однак дипломованим істориком не став, але потрапив на скрижалі історії. Соціальне походження і бунтарських дух селянина викликали у нього зневагу до «палаців», негативне ставлення до цариці Катерини II і кривавого реформатора Петра I, але глибоку повагу до польського політичного діяча Тадея Косцюшко. У поета не було почуття «національної гордості великороса», навіть у роки війни, які були помітні у Блока. Йому не довелося сидіти у мокрих від дощів і солдатської крові окопах. За сприяння поета Миколи Клюєва і Григорія Распутіна служив у санітарному потязі №142, яким опікувалася сама імператриця Марія Федорівна. Інколи читав для неї та її дітей вірші, які видались цариці сумними. Однак відмовився писати хвалебні агітки про Миколу II, відтак потрапив до «штрафбату».
Революційний вітер 1917 р. розтріпав золотисті кучери Єсеніна, частково полонив його соціальні почуття ідеологічним вихром. Жовтневий переворот перекреслив «лютневу революцію», здійняв холодний і лютий північний вітер, від якого, як влучно писав Олександр Блок, на «ногах не стоит человек» (поема «12»). Усталені норми соціально-політичного й економічного життя суспільства були знесені буревієм під салютний залп «Аврори». Він охопив увесь «божий світ», настав «чорний вечір» для інтелігенції, священиків, звичайних людей. Для них революція – це судний день, тому Блок словами очевидців бунту заявляє: «Ох, большевики загонять в гроб!».
Учень Блока і його літературний похресник Єсенін сприйняв революційні події без особливого ідейного та емоційного пафосу. Він покинув військо і «жив дезертиром, працював з есерами не як партійний, а поет» [4,с.181]. Ворожі вихри, якими марили червоногвардійці, революційні вітряні віруси – не інфікували молодого поета «вітрянкою», навіть вітряною віспою. Після розколу партії російських есерів на «лівих» і «правих» пристав до її лівого крила, але відмовився від карколомних політичних польотів кар’єриста, демагога-авантюриста, якими кишіли міста. Поета не приваблювали більшовики з їхніми облудними і декларативним гаслами, але звабила красуня Зінаїда Райх – акторка театру. Вони одружилися, мали у спільному шлюбі двох дітей – Тетяну і Костянтина (після розлучення у 1921 р. їх усиновив Всеволод Меєргольд, безмежно закоханий у З.Райх).
Письменник і «громадянин села» Єсенін не звеличував більшовиків, тому що його та багатьох колег «Октябрь суровый. Обманул их в своей пурге» [3, с.371]. Творчим стрижнем і непорушним принципом для нього лишалися самовіддане служіння поезії, її законам і моральним цінностям, які «я чту, как вольность удалую». У 1918 – 1921 рр. у поета було «бродяче життя, як в усіх росіян», розгойдане революційними змінами. У 1918 р. намагався створити секцію селянських поетів при Московському Пролеткульті, у 1919 р. підписав маніфест нової літературної течії – «імажиністів» (imago – образ з лат). Єсенін пристав до «Ордена імажиністів», який діяв у Москві. Прагнення до виразності, пошуку особливої і дзвінкої метафори, оригінального образу реальності – полонило розбурхане революційним вітром серце поета. Він був пасивним і випадковим «попутником» подій у ті роки, але торував власний шлях сільським стежками. 20 лютого 1920 р. його обрали головою «Асоціації вільнодумців» – чергового літературного гурту. Символічне і термінологічне відсторонення («Орден», «Асоціація», «імажиністи») від більшовицького Пролеткульту, де лунав гучний голос В.Маяковського. Ні серп, ні молот, крім їх прикладного застосування у селянському господарстві, не надихали поета. Він шукав іншої форми виразності, дивного образу, намагався у поетичному світосприйнятті білу троянду з чорною жабою «на земле повенчать». За «органічним образом» просочувалась правда про реальний світ. У поетичних творах й автобіографічних нарисах Єсенін щирий, відвертий, почасти ретроспективний. У жовтні 1925 р., тобто за кілька місяців до «самогубства», зазначив, ніби сподівався на індульгенцію від більшовиків, що у перші місяці революції був «цілком на боці Жовтня, проте сприймав усе по-своєму, з селянським ухилом» (4,с.189]. Поет не став ні фанатичним есером, ні послідовним більшовиком.
У травні-червні 1921 р., коли «Росію непівську» накрив ленінський людомор (закономірний наслідок окупації України більшовиками, ліквідації поміщицьких господарств, політики воєнного комунізму з її виснажливими продрозверсткою і нереальним продподатком, конфіскації майна за вироками революційних продтрибуналів, загороджувальних загонів довкола українських сіл, системи заручників, придушення повстанського руху, ігнорування Леніним факту масового голоду у південних губерніях УСРР, щоденного вивезення хліба до Москви і «голодуючого Поволжя» тощо), Єсенін вирушив до Середньої Азії (читав вірші у сонячному Ташкенті і хлібному Самарканді). Тоді від голоду потерпали українська (В.Сосюра, М.Хвильовий, А.Кримський, Г.Михайличенко) і російська інтелігенція (О.Блок, П.Сорокін, навіть В.Маяковський питав у сестри Олі «нет ли соли»).
«Бродяче життя» Єсеніна трансформувалося у реальні заокеанські мандри восени 1921 р. Він одружився з відомою танцівницею Айсідорою Дункан, яка запропонувала поетові і чоловікові подорож до Європи та Америки, а насправді доленосний вибір – реальну свободу творчості. У Нью-Йорку, перебуваючи у «політичному карантині», на запитання американських службовців про ідеологічні уподобання – назвав себе поетом, а не політиком. Пообіцяв не співати у публічних місцях «Інтернаціонал», не агітувати за більшовиків, але додав з іронією, що в СРСР – «народна влада».
Він їхав до країни Колумба з почуттям не «близьким до комуністів», але відкрив для себе новий світ, іншу цивілізацію. Його вразили безмежне море світла в американських індустріальних гігантах, реальне диво електрифікації, а не ленінське гасло «комунізм – це радянська влада плюс електрифікація». Поет і громадянин згадав про жалюгідний побут російських сіл, його рідного села, де у кожній хаті селяни ночують разом з худобою. Емоційно і світоглядно зізнається у «Залізному Миргороді» (1923), що з того «часу я розлюбив злиденну Росію» [4, с.123], без світла і доріг. Майстер образу і символу поділився враженнями від освітленого Бродвея: «Мы привыкли жить под светом луны, жечь свечи перед иконами, но отнюдь не перед человеком» [4]. Для поета, який поважав власну і творчу свободу, світло для людини – найвища цінність. Індустріалізація, здійснена в Америці «буржуазною владою», реально створила диво, відкрила світ «можливостей людини». Там реалізував себе єврей Мані-Лейб з Чернігівської губернії, який покинув її 20 років, став відомим поетом. Органічне неприйняття соціальної несправедливості, а не якесь ідеологічне уподобання, звернули увагу Єсеніна на трагічну долю індіанців Америки.
У 1923 р. він повернувся до своєї «селянської Русі», не діставав паспорта з «широких штанин», тому що сумував за своєю «краткой родиной» (природою, селом, дитинством, синім небом, березами-сестричками, кленом, що осипався під снігом і морозами). Саме до неї «я любов берегу», а не до радянської Росії, бо сільська «Русь» становилa його духовну і ментальну сутність. Критично оцінюючи творчість радянських письменників у 1924 р., Єсенін використав визначення «європейська Росія» та «азіатська», які зіткнулися на Уралі [4,с.168]. У поета стався світоглядний і ментальний злам, але не по Уралу, не за географічною ознакою («широка страна моя родная»), а за наявністю або відсутністю справжніх цивілізаційних цінностей.
У вірші «Возвращение на Родину» (1924) Єсенін відчуває себе осиротілим, чужим, іншим у його рідному селі. Його 90-річний дід, як символ й оберіг минулого побуту, влаштував онукові політичний іспит:
Да!..Время!.. Вчера иконы выбросили с полки,
Ты не коммунист? На церкви комиссар снял крест
«Нет!..» Теперь и богу негде помолиться
«А сестры стали комсомолки. Уж я хочу украдкой нынче в лес
Такая гадость! Просто удавись! Молюсь осинам…
Может пригодится…
Загадковий символ «осинового кілка», яким зазвичай умертвляють вампірів у містичних фільмах. Обурений діями влади дід був готовий застосувати його проти більшовицьких антихристів, які зруйнували церкву, занапастили віру, спокушали молодь комуністичним раєм. На стіні у кімнаті сестер «календарний Ленін», але для їхнього брата-поета «и Ленин не икона». Перед ним він не схиляв коліна, а припадав душею до батьків і рідного села. Сестри, ніби Біблію, демонстрували йому «пузатий Капітал», а брат лиш усміхнувся: «Ни при какой погоде. Я этих книг, конечно, не читал». Для «штабс-маляра» Маяковського, як називав його Єсенін, лідер більшовиків і його партія – «близнюки і брати», а для селянського поета з європейським мисленням – лише календарний відбиток, не ідеологічна ікона. Пролетарський поет пишався радянським громадянством, а рязанський «селюк» вважав себе «зведеним сином» у «великих штатах СРСР», простим «громадянином села». Таким він постає у вірші «Станси» (1924). Рідний дід Єсеніна був старообрядцем, любив зайву чарку перекинути, але привчив онука до святого письма, навчив його рано читати. У молодого і зрілого поета спостерігався внутрішній духовний конфлікт між вихованими цінностями старої віри й офіційної православної церкви, тому і напускав на себе атеїстичного лоску. Він був віруючої людиною, але й грішив у побуті.
Цикл його віршів «Русь советская», «Русь бесприютная» та «Русь уходящая» (1924) – своєрідний реквієм по минулому, сповідь і спокута, але без глибокого каяття. Вулицями його рідного села снує «селянський комсомол», співає «агітки Бедного Демьяна» (справжнє прізвище Придворов, сталінський слуга, кремлівський придворний поет). Вірші поета Єсеніна тут «більше не нужны», але і сам «я тоже здесь не нужен». Його втішає думка, що він співав тоді, «когда был край мой болен», але більшовицька зараза соціально-класового шовінізму активно охоплювала суспільство. Поет змирився з щасливою долею, що у звичайному селі проста селянка народила світові «скандального поета».
Від масового голоду помирали батьки, а їхні діти поповнювали армію безпритульних пуп’янків соціалізму. З болем і соромом спостерігав Єсенін за ватагами бездоглядних дітлахів, які снували «сердь штатов без призора», своїми виснаженими тілами демонстрували «знак тяжолого укора». Його сумні пісні сприймала молодь, а поет не переставав співати, викриваючи соціальні аномалії радянського повсякдення:
Я только им пою,
Ночующим в котлах
Пою для них,
Кто спит порой в сартире. («Русь бесприютная», 1924)
На той час Єсенін мав четверо власних дітей, але від різних дружин, яких дуже любив. 12 травня 1924 р. поетеса і перекладач Надія Вольпін подарувала йому сина Олександра (О.Єсенін-Вольпін, математик, дисидент, помер у США 15 березня 2016 р.). Від свого першого шлюбу з Ганною Ізрядновою мав сина Юрія (репресований у 1937 р., реабілітований у 1956 р.). Рідні діти поета від З.Райх стали свідками жорстокого вбивства їхньої мами у власній московській квартирі, яке вчинили безжалісні сатрапи Берії. Поет уболівав за рідних і знедолених дітей, сподіваючись на вдячність, що є за них «обиженные в мире».
Єсенівська епічна і реальна «Русь», тобто традиційна селянська культура з її самобутнім сімейно-трудовим укладом життя, знемагала під жагучими промінням кривавої зірки. Його «Русь уходящая» (1924) – не просто оптимістична трагедія, а символічний реквієм. Поет безсилий був зупинити її зникаючу ходу, не прагнув – «задрав штаны, бежать за комсомолом». Чимало поетів пристали до нової влади, оспівували її у віршах і поемах. Єсенін з іронією пише про них, які лиш «отрубь в решете, средь непонятных им событий». Дісталося від поета і примиреним «попам та дияконам», які призвичаїлись до радянського режиму і молились за «членов Совнаркома». Ошукані більшовиками селяни, проковтнувши «водки штоф», говорили про Маркса, «пуская Ленину в глаза табачный дым». Інколи поет ототожнював селян з вождем більшовиків, які запитували: хто він? Відповідь була образною, а можливо й образливою: «Ленін – це Ви!». Якщо повірили блазневі, довірили йому свою душу, відтак стали заручниками його підступної омани.
Зневажливе ставлення Єсеніна до більшовицького режиму було очевидним. У його віршах є згадки про Леніна, але гротескні, абстрактні, інколи конкретні («суворий геній», «сором’язливий, простий і симпатичний» («Ленін», фрагмент з поеми «Гуляй-поле», 1924). Поет не героїзував злих демонів революції, не звеличував соціалізм і не марив комунізмом, тому що вони перебували поза його системою морально-етичних і духовних координат. Політичні цензори, партійні боси, чекісти ненавиділи селянського поета. Його 14 разів арештовували і затримували співробітники ГПУ і міліціонери. Більшовицькі ідеологи і пропагандисти формували імідж поета-хулігана, п’яниці, аморальної особи. Доводилося маскуватись за алегоричними образами, а також фізично переховуватись. У вірші «На Кавказе» (1924) опальний поет згадав про драматичну долю Пушкіна, Лермонтова, Грибоєдова, які шукали духовного і фізичного порятунку «за хребтом Кавказа». Туди подався думками його улюблений Пушкін з «душой своей опальной», молодий Лермонтов, ховаючись від «голубих мундирів» російської таємної поліції. Єсенін зізнається, що настала і його черга: «не ведая причины» оплакувати «свой час кончины». До волелюбного і гордого Кавказу думками линув і наш Тарас Шевченко (поем «Кавказ», 1845). До Тифлісу і Баку, «але «от тех же зол и бед», виїхав і Єсенін.
Агенти ГПУ і партійні цензори не заспокоїлись, навіть після написання Єсеніним «Поеми про 36» (розстріл 26 бакинських комісарів у 1918 р.). Творче бунтарство поета віддзеркалювало його внутрішнє пізнання свободи, яку він оберігав і шанував понад усе. Він нікому і ніколи не продавав власної музи. На початку 20-х рр., коли повстанський рух охопив Україну у боротьбі з червоними окупантами, поет виношує ідею «Пугачова». Пушкінський образ Омеляна Пугачова («Капитанская дочь») не сподобався Єсеніну, який прагнув справжнього селянського ватажка. Монолог Хлопуши в авторському виконанні слухав сам Максим Горький, який був вражений «характером читання. Єсенін з надривно-хриплим голосом закликав селянського ватажка: «Я хочу видеть этого человека!». Історія повстанського руху постає у перших нарисах поеми «Гуляй-поле». Вони боронили рідний край від незваних гостей, які фактично окупували українські землі:
Здесь в схватках, зверски оголтелых За провиантовый грабеж
Рубили красных, били белых. За то, чтоб не топтали рожь.
Селяни не прагнули війни, позаяк народ «невинный, добродушный», але в усі часи «он всякой власти непослушный». Поет засуджує «провиантовый грабеж», тобто реквізицію хліба, фуражу, продовольства окупаційними військами – білими і червоними. З вичерпною образністю відтворено соціально-психологічний мотив повстанського руху: щоб «не топтали рожь». Жито – символ життя, добробуту селянської родини, одвічності роду, його самобутньої історії.
У 1924 р., коли реальний спротив селян було придушено голодом і зброєю, Єсенін повертається до свого творчого задуму. Він вагається з назвами поеми: «Гуляй-поле», «Номах» (Махно), «Страна негодяев». Йому подобалась назва «Номах», але редактор схилив до іншої – «Страна негодяев». Дійовими особами постають чекісти, співчуваючі комуністам добровольці, комісари золотих копалин, червоноармійці, міліціонери, які виявляють класово-шовіністичну жорстокість до повстанців. Співчуваючий більшовикам Замарашкін у розмові з комісаром охорони залізниці Чекістовим натякає йому на його єврейське походження:
Я знаю, что ты еврей
Фамилия твоя Лейбман
Серед переслідувачів Єсеніна були подібні чекісти, які стежили за ним. На репліку колишнього інтелігента Замарашкіна, який занапастив себе співпрацею з більшовиками, Чекістов відповідає агресивно і цинічно:
И приехал сюда не как еврей,
А как обладающий даром
Укрощать дураков и зверей.
Він приїхав з іншої країни у «службове відрядження», щоб «ловити мерзавца Номаха» і всю «банду повстанців». Його руйнівна місія в Україні, адже події відбувалися довкола Гуляй-поля і Запоріжжя, не обмежувалася лише червоним терором, але й ліквідацією духовності: ламати «храмы божие» і перетворювати їх «в места отхожие». Проти його злодіянь виступає Номах (Махно) – людина відчайдушна, смілива, анархічно вільна – «гражданин вселенной». Фактично поет ототожнює себе з ним, адже свобода і воля для нього – понад усе. Він глузує над більшовицькими гаслами про соціальну рівність: «Ваше равенство – обман и ложь» [4,с.250]. Повстанці намагалися викрасти золото із потяга, але не для власних потреб і розваг. Автор вкладає в уста Номаха соціальний мотив «пограбування» потяга: «Все, что возьму, Я все отдам другим». Ватажок повстанців прагнув влаштувати «для бедных – праздник». Золото – це реквізований у селян хліб.
Ментальне і світоглядне сприйняття хороброго селянського ватажка переростає в героїзацію історичної постаті Нестора Махна, який набув великої популярності серед селян. Єсенін пояснює обставини народної поваги до їхнього батьки словами комісара Чаріна:
И крестьянство так любит Махно?
Потому что мы очень строги,
А на строгость ту зол народ,
У нас портят железные дороги,
Гибнут озими, падает скот.
Люди с голоду бросились в бегство,
Кто в Сибирь, а кто в Туркистан
И оскалилось людоедство
На сплошной недород у крестьян.
Их озлобили наши поборы,
И, считая весь мир за бедлам
Они думают, что мы воры
Иль поблажку даем ворам.
Потому им и любы бандиты,
Что всосали в себя их гнев
Поема «Страна негодяев» – не історичне дослідження, не політичний памфлет, хоч місцями має його виразні ознаки, а доволі вичерпне й об’єктивне відтворення причин повстанського руху на чолі з Н.Махно. Вони відверто постають у поемі: готовність Чекістова вбивати людей, нестерпні побори (продрозверстка), падіж худоби, недорід. За такої соціальної політики радянська влада в очах селян – «блеф». Єсенін не приховує справжнього імені свого історичного героя – Махно, а також його походження. Один з комісарів вихваляється, що добре знає повстанського ватажка:
Я знаю этого парня,
Что орудует в этих краях.
Он, кажется, родом с Украйны
И кличку носит Номах
З викраденим золотом повстанці виїхали до Польщі через Київ, щоб згодом повернутися з військом і завданням «о российском перевороте». Махно залишив Україну, але замість нього прийде інший, тому що селянин дуже розгнівався на владу і «завтра придет с ножом». Для Єсеніна «бандитизм» Номаха» – не банальна професія американського грабіжника у диких преріях, а поєднання розуму, гніву і соціального месіанства. Поет на стороні Махна, тому що втратив віру в ідеали соціальної справедливості і рівності, спотворені більшовиками, але особисто вдається до пасивного спротиву – лише «озорничать и хулиганить». Хто вони «закостенелые бандиты»?, – запитує у самого себе поет. Відповідь щира і смілива: «Это все такие же, Разуверившиеся, как я». Заключний акорд поеми зрозумілий і близький її сміливому автору.
Поет не став придворним поетом подібно кремлівському мешканцю Дем’яну Бедному, гучномовцем революції і «штабс-маляром» соціалізму, яким був невгамовний Маяковський. Він викриває злочинну сутність нової влади по відношенню до селян, вказує на вакханалію червоного терору більшовиків, які пролили ріки людської крові:
Веселись душа Офицерики,
Молодецкая. До голубчика
Нынче наша власть Прикокошили
Власть советская Вчера в губчека
(«Песнь о великом походе», 1924)
Чим не герой «Собачого серця» Чугункін, який був готовий душити і душити собі протилежних, чужих, інших. У передсмертній поемі «Анна Снегина» (1925) поет згадує не лише про втрачене минуле, але й події 1917 р. у рідному селі. Ретроспективно він повертається у чарівну юність, коли був до нестями закоханий у свою героїню – поміщицьку доньку. Вона стала прототипом його твору. Більшовики позбавили її землі, маєтку, майна, а її чоловік захищав країну від іноземних загарбників. Відчувається внутрішнє каяття юнака і зрілої людини. Не він позбавив Анну Снєгіну маєтку і землі, а більшовики: «В России теперь Советы, И Ленин – старщой комиссар». Поему в авторському виконанні слухав з нестримним хвилюванням Дмитро Фурманов (майбутній автор «Чапаєва»).
Передчуття насильницької смерті не полишали поета Єсеніна. Вона не була містичною, а цілком реальною. Рязанського жайворонка не помісили до клітки, як М.Булгакова, О.Блока, не випускаючи з СРСР. Його зухвало вбили. 27 грудня 1925 р. Єсенін написав прощального вірша («До свиданья, друг, мой до свиданья») у ленінградському готелі «Аглетер», а 28 грудня ранком його знайшли у шибениці з валізної мотузки. Оглянув труп і склав протокол місцевий міліціонер М.М.Горбов (арештований у 1929 р., зник безслідно). На тілі поета були виявлені подряпини, синець під оком, зламаний ніс, обпалене обличчя. Доволі дивний культ самогубства. На шиї не було видно звичного для повішених странгуляціонного сліду. На ці обставини звернув увагу полковник юстиції, професійний слідчий, син репресованого та інвалід Чорнобиля Едуард Хлисталов (1932 – 2003) ще у 1991 р. говорив про вбивство Єсеніна чекістами. Поет В.Князяев, який забирав речі Єсеніна у морзі, написав тоді: «Полоса на шее не видна, Только кровь чернеет на рубахе». Загадкова смерть поета здивувала Маяковського, який дещо іронічно зауважив: аби були чорнила в «Англетере» – «вены резать не было б причины». Відомо, хоч і надто символічно, що останній вірш поет написав кров’ю, яку черпав з подертого ліктя.
За тиждень до смерті Єсенін знаходився у психоневрологічній лікарні Московського університету, куди його поклали рідні і друзі, щоб уникнути переслідувань ГПУ. Караючий меч революції уже сфабрикував судово-показовий процес у справі так званого «Ордена русских фашистов», до якого записали і С.Єсеніна. На початку грудня він телеграфував другові Вольфу Єрліху в Ленінград з проханням «негайно знайти дві-три кімнати», бо планував переїхати жити до північної столиці у 20-х числах грудня [т.4,с.301]. 13 грудня Єсенін відповів на лист поета-початківця Якова Цейтліна, зазначивши місце свого перебування – санаторій, у якому «поправляю своє розхитане здоров’я». Він висловив дружні поради молодому поетові, не забувати почуттів, дотримуватись правильних наголосів і порядку слів, уникати сталих виразів. Дивна поспішність і логічна послідовність з новим влаштуванням житла, віртуозність літературного критика. Вони не дуже пасували для пацієнта психоневрологічної лікарні. Чекісти довідались про його перебування, але професори клініки охороняли поета від запопадливих агентів. 21 грудня 1925 р. поет таємно покинув клініку, а 22–23 грудня зустрівся з Г.Ізрядновою, З.Райх і дітьми, ніби назавжди прощався з ними. 24 грудня Єсенін приїхав до Ленінграда, але квартиру йому не знайшли, тому поселився у готелі. Кімнат №5 стала останньою у його житті… Поховали поета у Москві на Ваганківському кладовищі 30 грудня 1925 р. Біля труни стояли друзі, сестри, рідна мама, З.Райх і В.Меєрхольд, остання дружина Софія Толстая (онука Л.Толстого), чатували, певно, й чекісти. Того ж самого дня ГПУ скасувало ордер на арешт поета.
Першим з партійних посадовців відгукнувся Лев Троцький, у якого Єсенін у 1923 р. просив дозволу і фінансової підтримки на відкриття літературного часопису. Кривавий демон революції написав статтю «Памяти Сергея Есенина», яку 19 і 20 січня 1926 р. опублікували «Правда» та «Известия». Він назвав поета «назихищеним дитям». Від кого незахищеним? Міжусобна війна «питомцев Ленина», про яку не раз нагадував Єсенін, тоді набирала політичних обертів. Ленінський «любимчик» Микола Бухарін, названий вождем освіченим «теоретиком партії», згадав про поета «злим» і дуже гучним пасквілем. 12 січня 1927 р. газета «Правда» помістила його статтю «Злые заметки», яка того ж року була видана окремою брошурою [1]. Навіщо було паплюжити померлого поета. Визнаючи його самобутній поетичний талант, Бухарін гнув свою ідеологічну лінію: «єсенінщина – це мерзенна напудрена і нахабно розфарбована російська лайка, щедро змочена п’яними сльозами і від того ще більш огидна» [1,c.8]. Він щедро навішував ярлики, вигадував декоративні епітети про творчість російського поета: суміш з «кобелів», ікон, «грудастих баб», «палаючих свічок», щедрих запоїв, господа бога, некрофілії, «трагічно п’яного ікання», релігії і хуліганства, любові до тварин і варварського ставлення до людини, особливо до жінки тощо. Теоретик більшовицької партії виявив у творчості поета ознаки «народного націоналізму – ось що таке єсенінщина». Бухарін знав усі обставини смерті Єсеніна, але виклав причину так званого самогубства: «Він навіть міг почепитися на горищі від внутрішньої душевної пустоти» [1,c.9]. Гріховним у поезії Єсеніна цей екзальтований ідеолог більшовизму визнав риси «національного характеру» селян, їхні вольності, відсутність радянських уподобань, заспів «рабського минулого». Він пропонував спрямувати проти «єсенінщини» потужний і «гарненький залп». А можливо то була уже канонада після його виконання…
Серія загадкових самогубств (Єсенін, Маяковський), а скільки їх сталося у роки сталінських репресій (М.Хвильовий). Поета Єсеніна поховали, але непохованою лишалася пам’ять про нього, а також обставини смерті. 29 квітня 1937 р. до Сталіна з листом-проханням несподівано звернулася З.Райх. Вона, крім загальних роздумів про перспективи театрального мистецтва, мала до головного кремлівського режисера і судді дві невідкладні справи: перша – «це всю правду на поверхню про смерть Єсеніна і Маяковського. Це вимагає багато часу (вивчення всіх матеріалів), але я Вам все, все розповім і покажу усі шляхи. Вони, – для мене це стало ясно лише днями, – «троцькістські»…Смерть Єсеніна – також справа рук троцькістів, – цього я не відчувала, – була сліпа (багатьом були запудрені очі і почуття). Тепер і це мені зрозуміло, але це вимагає такого великого такту й обережності; у мене цього не має, – я хочу, щоб «розкрутили» це Ви, позаяк я одна безсила» [2,c.366]. Вона хотіла, що могила її колишнього чоловіка і батька двох дітей була не «святою могилкою з паломництвом», щоб на ній не стояв хрест, «поставлений його мамою», а був «хороший радянський пам’ятник». Сміливе звернення з вимогою меморіальної реабілітації Єсеніна, його духовного повернення до літературно-мистецького простору. Вона вимагала від Сталіна, як основного диригента кривавих репресій, справедливої помсти, щоб «дурнувата помилка Бухаріна» з його «злими замітками» була виправлена, а «співчуття» Троцького про «незахищене дитя» було позбавлене гриму, як не справжня «людяність», а «людяність політична»[2]. Фактично З.Райх просила знайти і покарати убивць геніального поета.
Очевидно Сталіна обурила форма звернення і зміст листа актриси, яка призначала йому особисте побачення для надання документальних доказів причетності «троцькістів» до розправи над її колишнім чоловіком. А можливо «челобитную» до новоявленого царя перехопили вірні «стрельцы» Лаврентія Берії. Їх класовий гнів одразу відчула творча пара Райх-Меєргольд: 17 грудня 1937 р. «Правда» опублікувала статтю «Чужой театр», а 7 січня 1938 р. митці отримали сталінський різдвяний подарунок – ліквідацію Державного театру імені Всеволода Меєргольда. Обрусілий німець, більшовик з 1918 р., засновник ГИТИСа і театру власного імені – враз став «чужим радянському мистецтву». Опального режисера театру прихистив К.Станіславський, але 7 серпня цей аксакал театрального жанру помер. Весною 1939 р. за справу взялася невгамовна З.Райх. Не порадившись з чоловіком, вона написала чергового листа Сталіну, у якому не стримувала емоцій, навіть перед самим батьком народів. Реакція була миттєвою: 20 червня 1939 р. Меєргольда арештували у Ленінграді, привезли до Москви у каземати Луб’янки. Уночі з 14 на 15 липня 1939 р. чекісти по звірячому убили його дружину і матір дітей Єсеніна, позбавили їх квартири. Символічна розправа, яка у грудні 1925 р. спіткала її колишнього чоловіка. До звільненої у такий спосіб квартири митців поселили водія і секретарку Берії [7]. Шекспірівська трагедійно-драматична розв’язка, але вона мала класичне для сталінських політичних репресій продовження. Над Меєргольдом знущалися більше півроку: ламали пальці лівої руки, били гумовими кийками по кінцівках ніг, спині. Праву руку лишали для підпису наклепу-зізнання про причетність до злочинної «троцькістської групи» у складі: В.Катаєва, Вс.Іванова, І.Еренбурга, С.Ейзенштейна, Д.Шостаковича, М.Охлопкова, Л.Утьосова, Г.Александрова, Л.Пастернака та інших. Митець відмовився підписувати вирок колегам, а згодом і від самозвинувачення самого себе. Виснажений катуваннями митець, якому тоді виповнилося 66 років, написав 13 січня 1940 р. листа-скаргу В.Молотову, сподіваючись на порятунок і даровану йому свободу. Сталінський «молотобоєць» державного терору не відреагував. 2 лютого 1940 р. В.Меєргольда розстріляли. Його реабілітації домагалася Тетяна Єсеніна, а слідчому Б.Ряжському давали позитивні відгуки про творчість видатного митця його «боржники»: М.Охлопков, І.Еренбург, Д.Шостакович, К.Ромм та інші.
До обставин трагічної смерті Єсеніна органи держбезпеки повернулися 20 липня 1944 р. У «профілактичній бесіді» співробітника Ленінградського управління НКГБ СРСР з письменником М.Зощенком постали прізвища поетів революційної хвилі. Соціальний сатирик, творчість якого дуже шанував Єсенін, зазначив тоді, що саме поети виявилися менш стійкими до карколомних подій порівняно з прозаїками. Саме «серед поетів багато трагічних смертей: Маяковський, Єсенін, Цветаєва – покінчили самогубством» [2,с.515]. Гірка доля спіткала Клюєва і Мандельштама, які померли у засланні, трагічно загинули Хлєбніков і Блок (відмовився від вживання ліків у час смертельної хвороби). До них можна було б додати талановиту плеяду українських письменників, які склали голови у сталінських таборах. Їх просто знищили, а не тому, що вони «не зжились з часом». Органи держбезпеки цікавили обставини і «причини смерті Маяковського», який застрелився дарчим пістолетом чекіста Агранова. Письменник М.Зощенко припускав наявність «провокаційно підготовленого самогубства Маяковського», адже «справа не у жінках». До самогубства підштовхували і С.Єсеніна, обклавши його червоними прапорцями з усіх боків, а коли він намагався проскочити крізь них – цинічно вбили. Спрацювало більшовицьке застереження: той, хто не з нами, той проти нас.
Джерела
- Бухарин Н.И. Злые заметки. – М.;Л.: Гос. изд-во, 1927. – 19 с.
- Власть и художественная интеллигенция. Документы ЦК РКП(б)-ВКП(б), ВЧК-ОГПУ-НКВД о культурной политике 1917 – 1953 гг. /Под ред. акад. А.Н.Яковлева; состав. Андрей Артизов и Олег Наумов. – М.: МФД, 2002. – 872 с.
- Сергей Есенин. Собрание сочинений в трех томах. Т.2 / Под общ. ред. Е.А.Есениной, А.А.Есениной и др. – М.: Библиотека «Огонек». Изд.-во «Правда», 1970. – 446 с.
- Сергей Есенин. Собрание починений в трех томах. Т.3 – 382 с.
- Смерть Сергея Есенина. Документы. Факты. Версии. Материалы Комиссии Всероссийского писательского Есенинского комитета по выяснению обстоятельств смерти поэта. – М.: ИМЛИ РАН, 2003. – 416 с.
- https: // ru.wikipedia.oeg/wiki/Есенин_Сергей Александрович
- https://vikent.ru/ene/5786
- https: //www.svoboda.org/e/27386457.html