Доповідь на ХІІ Міжнародній конференції «Пробачення чи забуття – що робити з болісним минулим» (пам’яті Сахарова) (Литва, 13-14 травня)
На українську землю, у наші оселі прийшов ворог. Він прийшов, щоб нас убивати артилерійським вогнем, ракетами, бомбами, кулеметними чергами, пострілами упритул у потилицю, катувати та ґвалтувати. Українців позбавляють життя лише за те, що вони є українцями і хочуть залишатися вільними на своїй землі. Це відбувається у ХХІ ст. – епоху Інтернету, нанотехнологій, генної інженерії, масової роботизації, дослідження інших планет.
24 лютого 2022 р. росія підло, без оголошення війни, розпочала масштабне вторгнення на територію суверенної держави Україна. На одній із головних ділянок наступу “російські стратеги” вирішили рухатися на Київ Чорнобильською зоною. Ця територія є планетарною зоною болю, страждання, смерті. Увійти до Чорнобильської зони важкою технікою, яка, здіймаючи радіоактивну куряву, створює смертельну небезпеку для усього навколишнього не наважився би ніхто, окрім рашистів. Підданих кремля призвичаювали століттями, що “государь” знає як краще діяти, а їм не варто думати. Отож, ніхто не відмовився рити собі окопи в “Рудому лісі” – місцевості із найвищим рівнем радіаційного забруднення у Чорнобильській зоні. Рашисти швидко забули слоган першого сезону російського серіалу “Чорнобиль. Зона відчуження” – “Ніхто не повернеться колишнім”…
Війна остаточно показала хто є хто: на яких базисних засадах будувалися Українська і російська держави, які моделі поведінки пропонували своїм громадянам лідери суспільної думки обох народів, які лідери у кінцевому підсумку опинилися на чолі держав, що воюють. Світ побачив, що між нами величезна прірва, і що Україна – не росія. Цивілізаційне провалля, яке відділяє українців від росіян, особливо помітне у світоглядних, культурних, самоврядних аспектах.
Після Бучанської різанини цивілізований світ побачив та жахнувся “справжнього російського народу”, “російської душі”, того, на що перетворило росіян тривале використання маніпулятивних технологій тотальної пропаганди та вкорінення спадкових імперських рецидивів у повсякденні практики. Патримональний характер “російської православної цивілізації” передбачає ієрархізоване суспільство, наявність монарха, вождя, президента, чисельний апарат примусу. Російська держава набула рис держав східно-деспотичниго типу, де тотальне одержавлення, індоктринацію свідомості використовують для вирішення завдань, що потребують мобілізації всіх суспільних сил (людське життя – не цінність для авторитарних, тоталітарних режимів).
Важливо зауважити, що від початку XV ст. Москва проголошувала, що її історичним призначенням є відродження Візантійської імперії та збереження особливого типу православної духовності, яка має урятувати цілий світ. Завдяки цьому Москва, буцімто, мала б стати Третім Римом – спадкоємницею Римської та Візантійських імперій, оплотом духовності у морі вселенського зла. На жаль, освічене Візантійське православ’я перетворилося на московії у соціально-культурний інститут юродивих. Після царя Грозного московська церква отримала розкол на старообрядництво, яке називало Грозного антихристом, і синодальне державне православ’я, очолюване де-факто монархічним керівництвом росії, та стійку токсичну мантру про богообраність “російського православного народу”.
Пересічним росіянам путінська пропаганда не втомлюється вторувати, що вони (воїни Третього Риму) мають захищати “Святую Русь” і “священную государственность”. Словосполучення-маркер “Святая Русь” використовували у росії для психологічної мобілізації ще у царські часи. Російська держава переконує своїх громадян, що вони духовно вищі від інших народів вже за самим фактом свого народження, а тому, буцімто, мають право вчити і карати усіх своїх сусідів. Російська політологиня Т. Грачева ще 2009 р. переконувала, що “історичний шлях російської державності – шлях імперський, шлях до Третього Риму як до імперії духу Нового Єрусалиму … В ідеї теократії, що об’єднує Третій Рим і Новий Єрусалим, сконцентрувалося те, що називають Святою Руссю” (Т. Грачева. Невидимая Хазария. Алгоритмы геополитики и стратегии тайных войн мировой закулисы. Рязань, 2009). Чергова реінкарнація ідеї Третього Риму у вигляді ідеологічної доктрини, що обґрунтовує “правомочність” путінської агресії проти України, відбувається на наших очах.
Семен Глузман (дисидент, учасник опозиційного руху в СРСР, лікар-психіатр, сучасний лідер суспільної думки України), відбуваючи покарання у виправно-трудовій колонії ще в 70-х рр. ХХ ст. написав пророчу статтю про старця Филофея. Монах Филофей жив на рубежі ХV і ХVІ ст. та був творцем доктрини «Москва – третій Рим» (“Два Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не бывати”). Знаний лікар-психіатр у далеких 70-тих звернув увагу на небезпеку поширення ідей “Третього Риму”, концептуалізованих московитських інституцій: “оприччини”, “юродивих”; маркування пересічних росіян, як “людишек” і “собак”. Також варто зауважити, що російські бояри самі себе охоче називали “собаками” (самоприниження перед владою – це питома ознака московита). Важливо додати, що в ХІV–ХVІІІ ст. на значній частині українських земель функціонувало магдебурзьке (німецьке) право – містечка і великі села отримували самоврядування, право власності на землю, пільги щодо ремесел, торгівлі та ін. Польські королі та великі князі Литовські вступали зі своїми підданими у своєрідні договірні відносини – влада була не абсолютна, а результат пакту, домовленості: обидві сторони домовлялися, що дозволено, а що ні.
Російські пропагандисти також використовують ідею про “Новий Єрусалим” (прим. авт. Новий Єрусалим – Небесне Місто, яке явить Господь в кінці історії), що дозволяє якось пояснити злиденність існування пересічного росіянина, якому постійно обіцяють винагороду в майбутньому. Насправді Євангеліє зосереджує увагу християнства на Небесному Єрусалимі, як “Новому Єрусалимі”, що жодної прив’язки не має до будь-якої земної держави і розраховане на людей необізнаних із Святим Писанням. Замість Небесного Граду, який має принести благословення усім людям на Землі, у росіян виходить щось зовсім інше. У 1940-х рр. поблизу Москви вже існував один створений “Новий Єрусалим” – концентраційний табір системи ГУЛАГ, у якому відбували ув’язнення “вороги народу”.
Уся історія російської державності була одним великим списком війн, грабунків, мародерства, приниження, знущань, нівелювання прав та свобод окремої людини, нав’язування спотвореного сприйняття реальності. Сучасний росіянин, можливо й усвідомлює, що він і його держава чинять зло, але виправдовує себе тим, що є носієм “священной государственности” в глобальному царстві темряви. Тут у кожної притомної людини виникають паралелі із есхатологічними ідеями німецького історика культури та письменника Артура Меллера ван ден Брука про “Третій Райх”. У концепції ван ден Брука “Вічна Німецька держава”, яку німці ще тільки мали створити у майбутньому, розглядалася як духовний спадкоємець Священної Римської імперії німецької нації та Німецької імперії Гогенцоллернів. Книга про “Третій Райх” вийшла друком 1923 року, а вже через десять років її ідеї почав втілювати на практиці Адольф Гітлер.
Війною проти України путін пробує втілити російську ідею “Священної Русі”, але без українців, яких він вважає зрадниками; замкнену від зовнішніх впливів, статичну, агресивну, неосвічену, фундовану на середньовічних цінностях.
Варто зауважити, що російський народ ментально формувався у рамках російської “общини”. Колективізм, схильність “бути як усі”, належить до базових елементів російського народного світогляду. Росіяни-колективісти часто покірно, деінде радісно і завзято, сприймали всі ті пропагандистські маркери і штампи, які вкладалися у парадигму їх “общинного” мислення. Оратори-пропагандисти завжди використовували маркерні штампи, гучні висловлювання, перебільшення, багато повторювали, але мало доводили і не пояснювали. Російський логік, філософ О. Зінов’єв у другій половині ХХ ст. стверджував, що “комунізм мав успіх у Росії, певною мірою завдячуючи національному характеру російського народу – внаслідок його слабкої спроможності до самоорганізації і самодисципліни, схильності до колективізму, холуйській покірності перед вищою владою, спроможності легко піддаватися впливу різних демагогів, схильності дивитися на життєві блага як на дарунок долі або дарунок згори, а не як на результат власних зусиль, творчості, ініціативи, ризику”. Окремий індивід, його дії завжди будуть відрізнятися від індивіда у натовпі. Тому так завзято прислужники режиму скабєєви, соловйови, симоняни уніфіковували свідомість російських мас.
У часи існування СРСР активна асиміляція та масова русифікація вже посприяли створенню нової історичної спільноти – “радянського народу”, зі специфічною психологією – задовольнятися малим. Тими ж самими методами росія, як правонаступниця СРСР, сформувала “рашистів”. Путінський режим, як і тоталітарний комуністичний, культивує бідність як чесноту. Пересічні росіяни призвичаїлися до поганого побуту, бездоріжжя, секондгендівського одягу, частина з них ніколи не бачила цивілізованої вбиральні. Агресивна та безапеляційна пропаганда, контрольовані владою засоби масової інформації, маніпуляції у соціальних мережах остаточно перемішали все у головах росіян. Народ перетворився на натовп, що постійно оглядається в минуле та живе з “широко заплющеними очима”. Путін та його поплічники ліпили “новий російський натовп”, який консервувала ідея “відновлення СРСР”, далі – знищення “українців-бандерівців”, “визволення російськомовних від бандерівців” і насамкінець “денацифікація”.
Формування людиноненависницького світогляду путіністської росії відбувалося в атмосфері тотальної брехні. Очільники тоталітарних, авторитарних режимів завжди отримують від своїх підлеглих спотворену інформацію: поплічники бояться своїх диктаторів й намагаються інформаційно “задобрювати” їх. Вигадавши “український нацизм”, путін потрапив у замкнене коло фальшивих ідей. Президент росії проголошував на весь світ антинаукові тези про Україну й українців, його поплічники плескали у долоні. Невдовзі путін й сам повірив, що всі навколо поділяють його погляди щодо українців, яких, нібито, не існує. У кінцевому підсумку зубожілі (як розумово, так і матеріально) росіяни пішли на війну. Путінська пропаганди остаточно “вимкнула” російським масам функцію критичного мислення. Отруєні оповідями про “українських нацистів” російські військові готові нас вбивати, катувати, ґвалтувати, тортурувати, грабувати. Будь-яка цивілізована людина відчуває зніяковіння, огиду, коли дізнається про те, що окупанти телефонують на росію, повідомляють про кількість вкраденого, розповідають, як вони знущаються над українцями, руйнують їхні оселі і життя, а у відповідь чують схвальні слова від російських матерів і дружин, перемішані з брудною лайкою та матюками і новим замовлення на мародерство.
Варто ще раз наголосити, що Україна не росія! Домінування в українців приватної форми господарювання століттями поглиблювало різницю у культурі ведення господарства українцями та росіянами. Неважко помітити колосальну ментальну, цивілізаційну різницю, яка відмежовує українців від росіян у питаннях землеволодіння, землекористування, самоврядування та ін. Зокрема, варто закцентувати на традиційній майновій безправності росіян (цар, бояри, поліція, спецслужби можуть все і в кожного росіянина забрати, а в українців – ні). У ХХІ ст. путін, наказавши убивати українців, дозволив грабувати все в Україні та збагачуватися, але не за рахунок власної праці та розуму. Це українців, представників аграрної цивілізації з тисячолітньою історією та культурою, історично називали орачами, хлібодарами, землеробами тощо. Це у нас базовою цінністю є створене власною працею. Особливостями національного характеру українців є: волелюбність, сміливість, працелюбність, рівність, демократичність, а козацтво – хребет української нації. Українське суспільство, українські громади пройшли еволюцію від господарської, адміністративно-територіальної одиниці часів Русі, функціональних магдебургій (німецьке право), Литовських статутів, парагромадянського селянського суспільства початку ХХ ст. до функціональних ОТГ у ХХІ ст. На жаль, комуністичний тоталітарний режим у ХХ ст. завадив трансформації українського суспільства у громадянське, призвів до відриву України від європейської моделі політичного й економічного розвитку, законсервував процес появи громадянського суспільства в Україні на довгі роки. Сучасна Україна, що переживала складний процес суспільної трансформації, формування демократичної держави і громадянського суспільства, зазнала окупації, війни та геноциду від країни-агресора росії.
Наприкінці лютого 2022 р. жахливий московитський морок оповив серце України. Ворог підійшов до Києва. Мала збутися одвічна мрія правителів Московського улусу – загарбання “Матері міст руських”. Московити Русь-Україну вперто називають “Древнерусское государство”, намагаючись свій зачинок брати звідтіля. Русь-Україна була освітленою, культурною, освіченою державою Європи. Варто зауважити, що Скандинавські писемні джерела називали Русь “Країна городів (міст)”. Київ (Київ-Кенуґард, як і Константинополь-Міклаґард) належав до найбільших ґардів Європи. Увесь час існування Київ був основним урбаністичним центром східноєвропейського регіону, осередком формування української нації. У софійних храмах, софійного початку буття – душа України. Сьогодні Києво-Печерська лавра особливо потребує звільнення від московитів та московитських символів. У свідомості українців Київ асоціюється зі словами віче, громада, “Руська правда” та ін. Московитам не вдалося присмоктатися до нашої тисячолітньої історії, філософії, культури, тому вони безжально знищують те, що не створювали. Вони вбивають тих, хто не може впасти до рівня ницих (підлих без моральних норм).
Сучасні мученики Бучі, Бородянки, Ірпеня, Ворзеля, Чернігова, Маріуполя, Харкова… прийняли жахливу смерть від російських окупантів та стали невидимою захисною стіною Києва і України. Російські окупанти мали списки атовців, активістів, патріотів, яких ішли вбивати свідомо і їм немає виправдання. І якщо “ізольований індивід” усвідомлює, що не може сам пограбувати супермаркет, чужу оселю, тортурувати і вбивати жінок і дітей, то зазомбований, за власним бажанням чи ні, – може. Світ побачив російських вбивць, ґвалтівників, мародерів. Російські вбивці посягнули на святе – життя українських дітей. У традиційному українському суспільстві найстрашнішим злочином вважалося дітовбивство. У вихованих на “Домострої” росіян було по-іншому. Варто зауважити, що в російській мові слово “ребенок” походить від слів “работа”, “рабство”. Для мешканців росії ребенок буквально – маленький раб. В українській мові слово дитина походить із праслов’янського “годоване груддю”. Зрештою, “Рад би до дітей небо прихилити та зорями вкрити!”– каже народна приказка.
Російські воєнні злочинці ґвалтують українських жінок, дівчат і навіть дітей, страхаючи усе цивільне населення, намагаючись їх залякати і морально знищити. Типологізуючи ґвалтівників, психологи вирізняють серед них “садистських ґвалтівників” (таким притаманна парафілія (сексуальний садизм) та “злих ґвалтівників”, що використовують зґвалтування як акт покарання проти когось. В Україні зараз ми маємо справу із огидними злими ґвалтівниками, які вирішили, що сексуальним насиллям вони можуть “покарати” цілу націю. Я не говорю про відсутність здатності до емпатії, я говорю про геноцид!
Зґвалтування та вбивство українських дітей, підлітків, жінок диявольським російським натовпом зобов’язує цивілізований світ покарати кожного. Цивілізовані народи повинні створити інституцію, яка буде розшукувати, затримувати та передавати до трибуналу російських катів, які вчинили геноцид на українській землі. Українському громадянському суспільству, науковцям, лікарям-психіатрам, психологам необхідно об’єднати зусилля, щоб надати постраждалим професійну допомогу в подоланні травматичного досвіду, негативних емоцій.
Варто нагадати, що над українськими дітьми вже знущався комуністичний тоталітарний режим. Свого апогею ці знущання набрали під час Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. Психологічний терор, примусове позбавлення українців продуктів харчування, адміністративна і соціально-економічна ізоляція територіально-адміністративних одиниць з метою винищення, доведення дітей до пекельної межі страждань і мученицької смерті від голоду. Тоді в мільйонів українських дітей комуністичний тоталітарний режим та його очільники відібрали життя, а у тих, що вижили – украли дитинство. Ті, хто зумів пережити Голодомор, були позбавлені родинного тепла, любові, затишку, відчуття захищеності. Імена багатьох загиблих дітей так і залишилися невідомими. На жаль, українцям так і не вдалося повністю пропрацювати колективну травму та особистий травмуючий досвід.
Напередодні Голодомору совєцька влада масово вилучала українських дітей з їхніх родин. Це відбувалося, зокрема, за допомогою розгалуженої системи дитячих будинків, до яких зокрема, відправляли дітей розкуркулених батьків. У 2022 р. російські окупанти знову незаконно забирають в українців дітей. Є підтверджена інформація про те, що примусово вивезених із України дітей-сиріт, російська влада планує віддавати “на всиновлення” до російських родин. Хвороблива уява рашистів малює собі картини того, як це допоможе зробити з маленьких українців – москалів.
Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. – є безпрецедентним злочином у світовій історії. Варто наголосити, що протягом майже 90 років українці намагаються усвідомити й подолати наслідки колективної історичної травми та закликали світ визнати Голодомор – злочином геноциду. Проте непокаране зло повернулося у ХХІ ст., щоб “переконати” тих, котрі продовжують озвучувати брехливі, маніпулятивні тези путіністів про “братній російський народ”, “радянський народ-переможець”, “богообрану росію”, “таємничу російську душу”, “будівельників Третього Риму і Нового Єрусалиму” та ін. і знову вчинити злочин геноциду проти української нації.
Також варто зауважити, що, відбираючи зерно й вивозячи його з України, путін повторює дії своїх політичних попередників. Інститут дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, відразу після вторгнення звернувся із Заявами про те, що “Москва краде, мародерить і вивозить український хліб” та закликав світову спільноту зупинити геноцид. Натепер росія вже викрала близько 400 тис. тонн зерна з тимчасово окупованих районів Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей, що посилило загрозу голоду. У довгостроковій перспективі путін має намір максимально унеможливити життя українців, зокрема, позбавляючи їх продуктів харчування. Уже в перші дні війни через влучання російської ракети відбулася пожежа на Овруцькому елеваторі – одному з найбільших хлібосховищ на півночі нашої країни. Фіксуються непоодинокі випадки цілеспрямованого знищення, викрадення російськими окупантами сільськогосподарської техніки українських фермерів, нападів на зернові елеватори, склади добрив. Такі дії, що виразно мають на меті перешкодити проведенню посівної кампанії, зафіксовані у Броварському районі на Київщині, Мелітопольському районі Запорізької області, Прилуцькому, Ніжинському, Новгород-Сіверському районах Чернігівщини, у районах Херсонської, Харківської, Сумської та інших областей. Похмурий символізм подій, які розгортаються зараз в Україні, може полягати в тому, що в рік 90-річчя початку Голодомору-геноциду 1932–1933 рр., кремлівський режим знову вдасться до використання голоду, як інструмента винищення українців. Важливо наголосити, що злочинні дії росії створюють загрозу для продовольчої безпеки не лише України, але й низки інших країн, які залежать від поставок харчів із нашої держави.
Робота Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду продовжує залишатися актуальною і набуває важливості у дні російсько-української війни. Коли ми, співробітники Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, писали про 10,5 мільйонів українців, котрих комуністичний тоталітарний режим убив, знищив, стратив, змусив страждати, повірити не могли, що непокаране зло знову буде жорстоко вбивати, тортурувати, нівечити українців у своїй державі, на своїй землі і сльози матерів за невинно убієнними дітьми кривавими ріками потечуть Україною. Російським катам прощення не буде! Ми українці обов’язково переможемо! Питання лише у ціні перемоги. Людське життя – безцінне! Українці хочуть жити сьогодні!
У 1932–1933 рр. в українців не було своєї держави, зброї, союзників. Сьогодні вони є. Тому українці не дозволять завершити замислений у кремлі злочин геноциду. За підтримки усього цивілізованого світу українці переможуть! Усі винні у вчиненні геноциду та злочинів проти людяності будуть покарані!
Світлана Маркова, докторка історичних наук, доцентка,
директорка Інституту дослідження Голодомору
Національного музею Голодомору-геноциду
