Сьогодні українські армія, влада та громадянське суспільство сповнені рішучості не допустити повторення геноциду української нації, який «червона Москва» організувала у ХХ ст., прагнуть захистити суверенітет і територіальну цілісність України, європейські цінності та міжнародне право від посягань неототалітарної Росії. Українцям доводиться протистояти державі-агресору, яка має великі людські та матеріальні ресурси, яка вчиняє злочини проти людяності та воєнні злочини.
У міжнародному праві є четвірка міжнародних злочинів: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії.
Термін «геноцид» походить із грецької γένος (рід, сім’я, плем’я) та латинської caedere (вбивати).
Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй у резолюції 96 (I) від 11 грудня 1946 р. оголосила, що геноцид є злочином, який порушує норми міжнародного права, суперечить духу і цілям Організації Об’єднаних Націй; цивілізований світ засуджує його, визнаючи, що протягом усієї історії геноцид завдавав великих втрат людству.
У Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. зазначено:
Стаття I. Договірні сторони підтверджують, що геноцид незалежно від того відбувається він у мирний чи воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов’язуються вживати заходів попередження і карати за його здійснення.
У статті II Конвенції під геноцидом розуміються такі дії, вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
a) убивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
c) навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
d) заходи, спрямовані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи;
e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
У статті III визначено дії, що підлягають покаранню:
a) геноцид;
b) змова з метою вчинення геноциду;
c) пряме і публічне підбурювання до вчинення геноциду;
d) замах на вчинення геноциду;
e) співучасть у геноциді.
Особи, що чинять геноцид чи будь-які з перерахованих у статті III дій, підлягають покаранню незалежно від того є вони відповідальними по конституції правителями, посадовими чи приватними особами (стаття IV).
У статті V Конвенції передбачено проведення необхідних конституційних процедур з метою розробки ефективних заходів покарання осіб, винних у вчиненні геноциду чи інших згаданих у статті III злочинів (Далі буде….)
У статті 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН (док. ООН А/RES/2200 А (XXI) {Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73}, зазначено:
Стаття 15. 1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, що, згідно з чинним на момент його вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом, не були кримінальним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на злочинця.
2. Ніщо в цій статті не перешкоджає відданню під суд і покаранню будь-якої особи за будь-яку дію чи упущення, що на момент вчинення були кримінальним злочином згідно з загальними принципами права, визнаними міжнародним товариством (URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text).
У статті 1 Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, схваленої ООН 26 листопада 1968 р. {Українська РСР ратифікувала Конвенцію 19 червня 1969 р.}, передбачено:
Стаття 1. Ніякі терміни давності не застосовуються до наступних злочинів, незалежно від часу їх скоєння: а) військові злочини, як вони визначаються в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 р. і підтверджуються резолюціями 3 (I) від 13 лютого 1946 р. і 95 (I) від 11 грудня 1946 р. Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, а також, зокрема, «серйозні порушення», перераховані в Женевських конвенціях про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. (995_151) (995_152) (995_153) (995_154); b) злочини проти людства, незалежно від того були вони вчинені під час війни чи в мирний час, як вони визначаються в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 р. і підтверджуються в резолюціях 3 (I) від 13 лютого 1946 р. і 95 (I) від 11 грудня 1946 р. Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, вигнання в результаті збройного нападу або окупації і нелюдські дії, що є наслідком політики апартеїду, а також злочин геноциду, який визначається в Конвенції 1948 р. про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (995_155), навіть, якщо ці дії не являють собою порушення внутрішнього законодавства тієї країни, в якій вони були здійснені.
Стаття 1 Європейської конвенції про незастосування строків давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року передбачає:
Кожна Договірна Держава зобов’язується вживати будь-яких необхідних заходів з метою забезпечення незастосування строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироків у зв’язку з такими правопорушеннями настільки, наскільки вони підлягають покаранню відповідно до її внутрішнього права: Злочинами проти людяності, визначеними в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 9 грудня 1948 р.
На підставі вказаних Конвенцій Верховна Рада України у 2001 р. прийняла Закон про кримінальну відповідальність за вчинення злочину геноциду:
Стаття 442. Геноцид
1. Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу, –
карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.
2. Публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів – караються арештом на строк до шести місяців або позбавленням волі на строк до п’яти років.
(Далі буде…)