У розрізі декомунізації в сучасній Україні варто поглиблено вивчити фактори формування «нової людини» в СРСР, УСРР, котра б пов’язала своє життя зі служінням комуністичній системі, приносячи в жертву права людини, інтереси місцевих громад; механізми вирішення «ґендерного питання», які забезпечували нову ґендерну ідентичність чоловіків та жінок в умовах радянського соціально-економічного повсякдення села; суперечності в розрізі процесу індоктринацїї свідомості молоді та дітей.
З вересня 1918 р. більшовики вже брали «найактивнішу участь у партизанській війні» в українських селах[1]. Поетапно більшовицькі організації переходили на легальний стан, скликали партійні конференції, намагалися залучати місцеве населення до партійної роботи. Селяни скаржилися до періодичних видань, що коли у селах з’являлися більшовики, починалися свавілля, вимагання грошей. Безлади у селах також пов’язували із пропагандистською діяльністю більшовиків. Селяни писали, що більшовики примушували їх палити панські маєтки, бо в разі відмови вони погрожувати спалити село[2]. Так, у с. Бортники Брацлавського повіту 200 осіб почали грабувати селян, заарештували батюшку, його сина, сільського старосту, розстріляли п’ятьох австрійців, що були у селі, та вимагали від селян гроші, які село вже сплатило пану[3]. У с. Пасинки Ямпільського повіту у серпні 1918 р. «озброєні хлопці, що звалися більшовиками, обеззброїли варту, стратили пана з сином, пограбувати маєток і пішли в інше село». Селяни часто ховалися від більшовиків по лісах і льохах, боячись за своє життя, життя дітей та майно[4]. Українські селяни більшовиків остерігалися: «Здається, досить ясно, яка приязнь у Московщині поміж більшовиками й селянами, як більшовики допомагають селянству в скрутні хвилини, невже і ми бажаємо собі від більшовиків такого ж щастя, приязні, допомоги»[5], – писав один із дописувачів журналу «Село» у 1918 р.
Селян більшовицькі лідери розглядали крізь призму меншовартості, оцінка селян як бідних, відсталих, принижених також містила політичний складник. В. Ленін неодноразово заявляв, що селяни є «безсоромними індивідуалістами», «архаїчними, забитими»[6]. Л. Троцький ідентифікував селян як «ворожу селянщину», «найменш свідомі елементи»[7]. Більшовицька парадигма пауперизації та загальної кризи в селянському соціумі відповідала марксистському погляду на соціально-економічний розвиток суспільства, але суперечила реальній ситуації в українському селі. Зокрема, напередодні революційних подій 1917 р. частка сільського населення України коливалася в межах 90 %; значна частина земель перебувала у володінні селян; землезабезпечення залежало від регіону; специфіка землеволодіння і землекористування українців також залежала від рис національного характеру; доколгоспне село мало двоступеневу структуру: господарі (хазяї, господарі-хлібороби) та бідняки (батраки); більшість українських сімей займалася різноманітними видами діяльності, до яких належали і сільське господарство, і домашнє виробництво; українські селяни тяжіли до ведення сімейного господарства, погано орієнтувалися в ринкових відносинах, проте активна купівля, оренда землі, позитивне ставлення до індивідуально-приватної власності дозволяють говорити про якісні зміни у формуванні соціально-економічних засад парагромадянського селянського суспільства. Парагромадянське селянське суспільство можна ідентифікувати як систему соціально-територіальних зв’язків і відносин між селянами, що склалася в процесі історичного розвитку, підтримувалася за допомогою звичаїв, традицій, норм звичаєвого права, законів, спільних інтересів. Ця система була інституціоналізована передусім громаді, сході, віче-сході, толоці, «сімейній спілці». Вона характеризувалася громадським самоврядуванням, громадською взаємодопомогою, діяльністю громадських добровільних організацій (кооперативи, селянські спілки, земельні товариства тощо), виступала дієвим засобом соціалізації молоді. Парагромадянське селянське суспільство виявилося спроможним чинити супротив комуністичному режимові у роки тотального одержавлення села, було знищене лише у роки колективізації та Голодомору. Американський дослідник В. Нолл, аналізуючи доколгоспну Україну, вживав поняття «громадянське суспільство» (civil society) на позначення комплексу соціальних інституцій, що існують упродовж тривалого періоду, успадковуються та використовуються місцевим населенням і перебувають поза безпосереднім контролем держави[8]. Українське селянство прагнуло економічної свободи та тяжіло до самоврядних форм управління.
Н. Мірза-Авакянц зауважила, що в революційний період часто кожне село «провадило справу цілком самостійно», (незалежно) від інших сусідніх сіл, особливо на Лівобережжі та Південній Україні. Науковиця навела результати опитувань мешканців Поділля, більшість з яких вважали, що «земля кожного маєтку повинна належати селянам, що живуть біля нього», «вони ще за кріпацтва встигли відробити землю, яку силою захопили поміщики, а тому вона належить їм». Вирубку лісів селяни також часто пояснювали так: «Ліс Бог дав для кожного, а що саме виросло, то взяти не гріх»[9]. М. Грушевський слушно зазначав, що торгівля землею «всім даною» для частини українських селян асоціювалася з торгівлею людьми та вважалася беззаконним ділом[10]. Такими ментальними переконаннями більшої частини селян вже у 1918 р. скористалися більшовики, які штовхали селян на «чорний переділ».
Маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 28 листопада 1918 р. викликав підтримку значної частини селян та поставив під загрозу надбання Української Народної Республіки[11]. Аналіз 48 архівних матеріалів, тогочасних газет та журналів засвідчує, що менш пробільшовицьки налаштованими виявилися селяни, які мешкали на хуторах та відрубах, подалі від залізниць, а також ті, у яких на двір приходилося понад 7 дес. землі і де регулярно збиралися сільські сходи або функціонували «есерівські» ради, селянські спілки (селоспілка повинна була також створюватися на сільському сході). Селяни часто ототожнювали сільські сходи із радами селянських депутатів, а громади – з селянськими спілками. Більшовики ідентифікували українських селян як «анархічно розпорошених». На думку Е. Квірінга, запровадити соціалістичне господарство в Україні можливо, здолавши «сепаратизм місцевий», скупчення «вільних анархічних комун», де не хочуть підпорядковуватися центру[12].
Більшовицькі лідери постійно шукали схеми нейтралізації негативних, на їхню думку, впливів селян на проведення соціальної та промислової революцій. М. Бухарін запропонував «переробку та перевиховання селянства» шляхом «змішування його з пролетаріатом»[13], покладаючи надію на «пролетаризацію селян» («розселянення»). Однак «змішувачам» потрібно було враховувати, що «селяни думають значно повільніше, ніж робітники»[14], а також те, що середняки «в душі куркулі»[15].
У 1919 р. вибори до рад у губерніях та повітах проводилися більшовиками постійно, щоб привести до влади на селі «своїх людей». Перед початком виборів сільських і волосних рад більшовики часто розстрілювали тих, кого вважали бандитами, далі накладали контрибуцію на «куркулів», розмір якої міг сягати півмільйона рублів[16]. На українських територіях, зокрема із активним повстанським рухом, ради більшовики часто змінювали на ревкоми. Перші ревкоми почали діяти на Донбасі ще наприкінці 1917 р. У 1919 р. встановлення більшовицької влади відбувалося часто вночі. За наказом губернських революційних комітетів організовувалися тимчасові волосні та сільські ревкоми. Волосні ревкоми переважно контролювали вибори до рад, добирали потрібних кандидатів тощо. Кожне село мало обирати сільський ревком із 5–7 найбідніших селян. Створений ревком мав стати найвищою владою на селі та забезпечити «зброєю місцеву партійну міліцію»; «стягнення контрибуції з куркулів і буржуазії», «мобілізацію до армії»[17]. Невідомий автор у 1919 р. писав, що «чим далі село розташовувалося від залізниці, тим меншою була підтримка більшовиків, що південно-західна Україна активно об’єднується навколо Петлюри, а Херсонська губернія – навколо Махна»[18].
Влітку 1919 р. в Україні було організовано «червоний терор». Більшовики розпочали з Чернігівської, Полтавської, Херсонської губерній. У Київській губернії провели «стратегічне переселення буржуазії з їхніх будинків». Відповідно до рішень III з’їзду КП(б)У (1919 р.), з України мали отримати і харчі, і транспорт за допомогою економічної диктатури пролетаріату, швидкої організації радгоспів та комун, а також запровадження загальної трудової повинності. У стенограмі III Всеукраїнського з’їзду рад Україна була проголошена військовим табором, у якому державне життя мало підпорядковуватися вимогам, висунутим війною. У 1919 р. у бюлетені секретаріату ЦК КП(б)У було зазначено, що «терор є нормою у відсталій аграрній країні з аморфними селянськими масами»[19]. Офіційно «червоний терор» був запроваджений більшовиками 2 лютого 1920 р. постановою Всеукраїнського ревкому про застосування вищої міри покарання[20].
Методами більшовицької диктатури вважались: «червоний терор», позбавлення виборчих прав, ізоляція тощо[21]. Селян штрафували, конфісковували майно, арештовували, віддавали під суд, забороняли продавати продукти на ярмарках, якщо їх можна було купити в радянських закладах торгівлі, забороняли обмінюватися худобою тощо[22]. Селян примушували відпрацьовувати різні види трудових повинностей (гужова, повинність у сім’ях червоноармійців тощо). Червону армію використовували як знаряддя із вилучення продуктів харчування у селян. У липні 1920 р. голова Шаргородського волосного ревкому попереджав селян, що у разі відмови здачі продуктів «у села будуть надсилати терористичні загони та збирати подвійну кількість харчів»[23]. Селян зобов’язували до 15 серпня 1920 р. сплатити податки, у разі несплати їм загрожувала в’язниця або примусове стягнення штрафу (3 тис. крб). Селянам забороняли приватні перевезення солі, сірників, свічок, мила, цукру, льодяників, печива, повидла, взуття, мануфактури; продаж та купівлю худоби, обмін худобою, рибальство[24]. Окремі селяни, які жили на кордоні з Польщею, почали висловлювати пропозиції «прокласти кордон між Польщею та Росією не по річці Буг, а по річці Збруч, щоб опинитися за кордоном»[25].
У 1922 р. лідер більшовиків наголошував на помилковості думок про те, що «неп поклав кінець терору», та попередив про «терор економічний»[26]. Терор для більшовиків апріорі вважався основним способом легітимації влади та вирішення усіх без винятку питань. Паралельно із запровадженням непу на найвищому партійному рівні заговорили про боротьбу з куркульським елементом. В. Ленін визнав класову боротьбу «центральним фактом» аграрної політики та аграрних відносин[27], проте розумів, що селянство як клас знищити неможливо, тому його спробували підпорядкувати пролетаріату, зокрема шляхом диференціації. Ідеологічною базою цього процесу стала доктрина «диктатури пролетаріату», яка проголошувала провідну роль трудового класу та найбідніших прошарків села відносно селян-власників. Законодавчо закріплений класовий принцип диктатури пролетаріату вимагав нових маркерів у структуруванні населення.
Організаційними інструментами встановлення зазначеної диктатури стали нові органи влади, підконтрольні партійним структурам, зокрема губернські ЧК, ревкоми, парткоми, комбіди, комнезами. З’явилися специфічні соціальні інститути більшовицького контролю та впливу: п’ятихатники і десятихатники. С. Лях ґрунтовно описує функціонування ще одного інституту тотального залякування на селі – «відповідачі»[28]. Увагу також зосереджували на «роботі з селянами, які відвідували сходи»[29]. У 1921 р. селян на сільських сходах більшовики змушували доносити на односельців, які приховували реальну кількість землі, якщо ті не надавали інформацію, відбирали усю землю та передавали незаможникам[30]. Вживаючи сучасну термінологію, можемо говорити про те, що більшовиками було застосовано елементи соціального інжинірингу. Сучасні науковці соціальний інжиніринг ідентифікують як мистецтво маніпулювання людьми, використовують для характеристики змін, що відбулися у масовій поведінці людей (мас) унаслідок застосування пропагандистських та маніпулятивних впливів[31]. Більшовики «розмивали» у свідомості селян поняття землеволодіння і землекористування.
З остаточним приходом до влади більшовики приступили до реалізації «грандіозних» завдань щодо побудови нового суспільства та творення «нової людини». На думку більшовицьких ідеологів, соціалізм мав сформувати інший – вищий – різновид людини[32]. Такий різновид Л. Троцький ідентифікував як «надлюдину». Ідеї створення надлюдини більшовики черпали з марксистських джерел, природничих наук, зокрема вчення Ч. Дарвіна (дарвінізм у СРСР вважався матеріалістичною теорією[33]), вчення фізіолога І. Павлова тощо. У 1923 р. було розроблено «партійний алгоритм виховання активістів»[34]. У 1924 р. Й. Сталін у промові з приводу смерті В. Леніна задекларував, що тільки комуністи є людьми особливого складу і скроєні з особливого матеріалу[35]. Відповідно від «нових людей» очікували, що вони насамперед мають бути відданими цілям партії, ототожнювати себе з новою пролетарською громадськістю та забути своє минуле. Людей, які потребували «перевиховання», бо мали, зокрема, так звану «дефективну поведінку» (приватну (особисту) форму поведінки)[36], зневажливо ідентифікували «людішками»[37]. Більшовики усвідомлювали, що для подальших особистісних змін передусім потрібно знищити прояви людського індивідуалізму. На думку більшості партійних лідерів, саме селяни гальмували конструювання «нової людини», зважаючи домінування «сімейного індивідуалізму», прагнення захистити свою віру, землю тощо.
До створення «нової людини» у 1920-х рр. влада залучила науковців. На ІІ Всесоюзному психоневрологічному з’їзді (1924 р.) розглядали питання вивчення структури особистості та умов її цільової перебудови. Базові засади порівняльної психології на згаданому з’їзді репрезентував В. Вагнер. Він закликав розглядати людську психологію «з погляду розвитку тварин для встановлення певних закономірностей психологічного розвитку»[38].
У 1927 р. відбулась І Всесоюзна психотехнічна конференція (психотехніки займались вивченням виробничої поведінки людини), після якої активізувалося створення психотехнічних лабораторій, організованих в установах Наркомздоров’я, Наркомпраці, Наркомшляхів, ВРНГ, РСІ в усіх республіках. Розвиток психотехніки мав допомогти створити «новий тип робітника з новою психологією» та «низькою зношуваністю». «Людський матеріал» повинен був відрізнятися від західного «розумовою та фізично напруженою роботою пролетаріату, що не пройшов оксфордів і кембріджів»[39].
Певним підсумком пошуків шляхів формування «нової людини» став І Всесоюзний з’їзд у справах вивчення людської поведінки (1930 р.), неофіційно названий «з’їздом соціалістичної реконструкції людини». На ньому було задекларовано, що нове соціалістичне суспільство потребує нових людей; створення нової людини зі старого людського матеріалу оголошувалось неможливим; соціалістична реконструкція людини ставала пріоритетним завданням для усіх наукових шкіл і напрямів. У резолюції пленуму, секцій і нарад форуму в питанні вивчення людської поведінки наголошувалося, що «викорінювання капіталізму, соціалістична організація сільського господарства, швидке зростання індустріалізації країни вимагають переробити кадри учасників соціалістичного будівництва»[40]. Це завдання мали розв’язувати такі наукові дисципліни: нейрофізіологія, рефлексологія, психотехніка, педологія, педагогіка, психоневропатологія, соціальна психологія, порівняльна психологія, марксистська гносеологія і методологія та інші. У Києві було створено педологічний інститут, у 1922 р. інститут реформували в науково-дослідну кафедру; у 1926 р. у Харкові організаційно оформився Український науково-дослідний інститут педагогіки. Марксистська психологія у контексті здійснення індустріалізації мала досліджувати психологію праці, класову свідомість робітників, розробляти методи антирелігійної боротьби, соціального формування та перевиховання.
Вивчення поведінки «нової людини» в колективі та поведінки людських колективів стали ключовими темами для обговорення на усіх рівнях. Проблемами колективознавства почала займатися соціальна психологія, об’єктом вивчення якої був колектив (форми колективів, форми громадської поведінки, психологія громадських інституцій, проблеми психотехніки). З ініціативи партійних структур колектив ставав певним культовим утворенням держави, основою стандартизації радянських людей.
На початку 1930-х рр. було розкритиковано західні наукові концепції, зокрема психоаналіз З. Фрейда, хоча протягом 1920-х рр. робилися спроби об’єднати марксизм і фрейдизм. На початку 1930-х рр. було остаточно «прив’язано фрейдизм до непу», звинувачено прихильників вчення в антимарксизмі та антиленінізмі, зокрема й тому, що окремі фрейдисти вважали марксизм психічним захворюванням (параноєю), яке характеризується манією величності, переслідуванням, ревнощами, а ленінізм – гострою формою психозу[41]. У 1930 р. в праці «Незручності культури» З. Фрейд спрогнозував ймовірні негативні наслідки побудови в СРСР «нової комуністичної культури»[42].
У другій половині 1920-х рр. у більшовицьких лідерів виникла ідея «прискореного формування нових людей», «перевиховання», зокрема шляхом проведення промислової індустріалізації країни, колективізації, запровадження першого п’ятирічного плану. Реалізація масових сталінських кампаній потребувала не лише значних матеріальних, але й не менших, ніж у воєнні часи, затрат людських ресурсів, які переважно не були готові до тотальних самопожертв. Владі були потрібні нові пропагандистські підходи, щоб і надалі нещадно експлуатувати людей. Д. Бранденберген вважає, що витоки нового підходу до пропаганди було закладено у 1928 р. після того, як М. Горький та його однодумці, що особливо переймалися мобілізацією суспільства, вирішили, що для популяризації масового, загальносуспільного виду пропаганди найкраще використовувати приклади героїзму, взяті з повсякденного життя[43]. Також існує думка, що цей процес розпочався роком раніше, в 1927 р. Створення міфу про «країну героїв» дозволило владі посилити соціальне стимулювання ударної, «звільненої праці» (перший пам’ятник «звільненій праці» було закладено на суботнику 1 травня 1920 р. за участю В. Леніна[44]). «Нові люди» мали бути «героями трудового фронту», «народними героями праці»[45]. Бути робітником означало мати «почесний суспільний статус (соціальне положення)»[46]. Влада переглядала норми, нав’язуючи результати праці ударників та ударниць. Решта були змушені «битися та штурмувати плани»[47]. Розповсюдження отримали такі форми змагання, як рух ударників та рух за прийняття зустрічних планів.
Як слушно зауважує Г. Почепцов, у формуванні образів нових людей використовували міфологічну організацію суспільства, беручи до уваги те, що міфологеми сприймалися як даність, без перевірки на істинність[48]. Яскраві образи ідеальних радянських людей передбачали відповідні імена: Тракторина, Бебеліна, Октябрина, Жовтина, Ленініна, Ільїч, Вілор, Мелор, Маркс, Рем, Текстиль тощо. У пореволюційні роки також з’явилися нові прізвища («вуличні» прізвиська, «прикладки»): депутат, комгол, комісаріят, комуніст, меністр, партейний тощо[49].
Друкується за: Калінкіна С. А., Корновенко С. В., Маркова С. В., Романець Н. Р. «Великий перелом на селі. Фінал селянської революції (1929–1933 рр.) : монографія / С. А. Калінкіна, С. В. Корновенко, С. В. Маркова, Н. Р. Романець. – Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2017. – 300 с. – С. 185–191.
[1] Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК : в 2-х т. – Київ : Політвидав, 1976. – Т. 1. 1918–1941. – С. 27.
[2] З життя України й Поділля // Село. – 1918. – №№ 40, 41. – С. 27.
[3] З життя України й Поділля // Село. – 1918. – №№ 46, 47. – С. 20.
[4] Коровайко Л. Село Пасинки, Ямпільського повіту / Л. Коровайко // Село. – 1918. – № 36, 37 (28 вересня). – С. 25.
[5] Островський В. Большовицька мара / В. Островський // Село. – № 19. – 24 червня. 1918 р. – С. 3–4.
[6] Ленин В. И. Пятидесятилетие падения крепостного права / В. И. Ленин // Полн. собр. соч. – М. : Госполитиздат, 1950. – Т. 17. – 1950. – С. 66.
[7] Архив Троцкого: Коммунистическая оппозиция в СССР 1923–1927 гг : в 4 т. / Редактор-составитель Ю. Фельштинский. – М. : «ТЕРРА»-«ТЕRRА», 1990. – Т. 1. – С. 94–95.
[8] Нолл В. Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської культури 1920–30 років / Вільям Нолл. – Київ : Родовід, 1999. – С. 19–25; 203.
[9] Мірза-Авакянц Н. Селянські розрухи на Україні 1905–1907 року / Н. Мірза-Авакянц. – Харків : Держвидав України, 1925. – С. 19; 46–48.
[10] Грушевський М. С. «Святі права» / М. С. Грушевський // Твори: у 50 томах / Редкол. : П Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. ; Голов. ред. П. Сохань. – Львів : Світ, 2002. – Т. 4. Кн. І. Серія «Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради березень 1917 – квітень 1918)». – 2007. – С. 129.
[11] Історія українського селянства : Нариси в 2-х т. / [Андрощук О. В., Баран В. К., Блануца А. В. та ін.]; [В. А. Смолій (відп. ред.)] / НАН України; Ін-т історії України. – К. : Наук. думка, 2006. – Т. 1. – 2006. – С. 572.
[12] Квиринг Е. Организация народного хозяйства / Е. Квиринг // Народное хозяйство Украины. – № 4–5 (июнь – июль). Ежемесячное издание УКРСОВНАРХОЗА. – К., 1919. – С. 53–57.
[13] Бухарин Н. И. Путь к социализму и рабоче-крестьянский союз / Н. И. Бухарин. – [Издание четвертое]. – Москва-Ленинград : Гос. издание, 1927. – С. 67–69.
[14] Карагодская М. Добровольные общества на селе / М. Карагодская // Известия ЦК КП(б)У. – 1925. – № 7. – С. 17.
[15] Плачинда И. Беспартийные крестьянские конференции / И. Плачинда. – Известия ЦК КП(б)У. – 1925. – № 7. – С. 38.
[16] ЦДАГО України, ф. 5, оп. 5-1, спр. 60, арк. 12; 16; 18; 21.
[17] ЦДАГО України, ф. 5, оп. 5-1, спр. 59, арк. 131.
[18] ЦДАГО України, ф. 5, оп. 5-1, спр. 60, арк 79.
[19] ЦДАГО України, ф. 5, оп. 5-1, спр. 60, арк. 29–30; 48–49; 71.
[20] Хрестоматія з історії держави і права України : у 2-х т. : навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В. Д. Гончаренка; вид. 2-ге, перероб. і доп. – Київ : ВД «Ін Юре». – 2000. – Т. 2 : Лютий 1917 р. – 1996 р. – С. 157.
[21] Основы научного коммунизма. – [3-е изд. доп. и уточнен.]. – М. : Политиздат, 1968. – С. 260–264.
[22] ДАХмО, ф. Р. 2508, оп. 1, спр. 4, арк. 51; 60.
[23] ДАВО, ф. Р. 4943, оп. 1, спр. 1, арк. 6.
[24] ДАВО, ф. Р. 897, оп. 1, спр. 171, арк. 42–43.
[25] ДАХмО, ф. Р. 2508, оп. 1, спр. 5, арк. 3; 9.
[26] Ленин В. И. Письмо Л. Б. Каменеву / В. И. Ленин // Полн. собр. соч. – М. : Госполитиздат, 1967. – Т. 45. – С. 430.
[27] Ленин В. И. Аграрная программа русской социал-демократии / В. И. Ленин // Полн. собр. соч. – М. : Госполитиздат, 1951. – Т. 6. – С. 128.
[28] Відносини держави, суспільства і особи під час створення радянського ладу в Україні (1917–1938 рр.) / Відповідальний ред. В. Смолій. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2013. – Т. 2. – С. 173.
[29] Крестинишин Ф. Кутковые организаторы на селе / Ф. Крестинишин // Известия ЦК КП(б)У. – 1925. – № 15. – С. 35.
[30] ДАВО, ф. Р. 899, оп. 1, спр. 1, арк. 36.
[31] Hadnagy Christopher. Social Engineering: The Art of Human Hacking / Christopher Hadnagy, John Wiley & Sons, 2010. – 416 р.
[32] Конквест Р. Роздуми над сплюндрованим сторіччям / Р. Конквест [пер. з англ. О. Мокровольський]. – Київ : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – С. 136.
[33] Мицкевич М. Дарвинизм и классовая борьба / М. Мицкевич // Народный учитель. – 1932. – № 5–6 (апрель). – С. 163–166.
[34] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1784, арк. 84.
[35] Сталін Й. З приводу смерті Леніна. Промова на II Всесоюзному з’їзді Рад 26 січня 1924 р. / Й. Сталін // Повн. зібр. тв. – Київ : Укрполітвидав, 1948. – Т. 6. – 1948. – С. 47.
[36] Соколянський І. Про поведінку особистості / І. Соколянський // Радянська освіта / За ред. О. Шумського. – Ч. 4 (квітень). – Харків : Державне вид-во України, 1925. – С. 19.
[37] Вайсберг Я. С. Некоторые вопросы культурничества / Я. С. Вайсберг // Комсомолец агитатор. Орган ЦК и Харьковского окружкома ЛКСМУ. – 1928. – № 6 (март). – С. 19.
[38] Зільберфарб Й. До соціалістичної реконструкції людини (І Всесоюзний з’їзд у справах вивчення людської поведінки) / Й. Зільберфарб // Поведінка людини та соціалістичне будівництво. Всесоюзний з’їзд у справах вивчення людської поведінки. Зб. упорядкувала редакція «Шлях освіти». – Харків–Київ : Держвидав України, 1930. – С. 27; 58.
[39] Вайсберг Я. С. Некоторые вопросы культурничества / Я. С. Вайсберг // Комсомолец агитатор. Орган ЦК и Харьковского окружкома ЛКСМУ. – 1928. – № 6 (март). – С. 24.
[40] Резолюції пленуму, секцій та нарад Всесоюзного з’їзду в питанні вивчення людської поведінки. Резолюція З’їзду по пленарному циклу «Психоневрологічні науки» й соціалістичне будівництво. – С. 97.
[41] Мокульский К. С. Дискусійні питання та проблеми вчення про поведінку / К. С. Мокульский // Комуністична освіта. – № 5–6 (108), (травень – червень). – Харків : Держвидав України, 1931. – С. 71–72.
[42] Фрейд З. Неудобства культуры / Зигмунд Фрейд; [пер. с нем. Р. Додельцева]. – СПб. : Изд. группа «Азбука-классика», 2010. – С. 82.
[43] Бранденбергер Дэвид. Сталинский популизм и невольное создание русской национальной идентичности [Електронний ресурс]. – Режим доступу до журн. : http: //magazines.russ.ru/nz/2011/4/br4-pr.html; дата звернення: 24.11.2012. – Назва з екрана.
[44] Ленин В. И. Речь на митинге, посвященному закладке памятника освобожденному труду, 1 мая 1920 г. / В. И. Ленин // Полн. собр. соч. – М. : Госполитиздат, 1955. – Т. 31. – С. 105.
[45] РДАЕ, ф. 766, оп. 1, спр. 3, арк. 11.
[46] РДАЕ, ф. 766, оп. 1, спр. 2, арк. 20.
[47] Назустріч 8 березня // Комунарка України. – 1932. – № 3. – С. 12.
[48] Почепцов Г. Коммуникативные технологии двадцатого века / Г. Почепцов. – М. : Рефл-бук; Київ : Ваклер, 1999. – С. 9.
[49] Пешківський А. Виучування економічного побуту на селі / А. Пешківський // Бюллетень етнографічної комісії ВУАН. – 1930. – № 12. – С. 1–4.