Джеймс-Ернест Мейс – американський історик, дослідник Голодомору, громадський діяч, гідний і яскравий представник індіанського племені черокі, яке розчинилося у пітьми віків. Він народився 18 лютого 1952 р. у місті Маскогі штат Оклахома, але не дожив до свого 70-ліття, спочивши у Києві 3 травня 2004 р. З’явився на грішну землю у 1952 р. і пішов у засвіти у 52 роки. Відома фраза Мейса «ваші мертві вибрали мене» – не метафора, а справжній лейтмотив його професійної діяльності, покликання, особиста місія інтелігентної людини, яка, опираючись на глибокі знання, сприйняла чужий біль глибиною внутрішнього потрясіння. Дуже тонка і вразлива душа Джеймса, успадкована від драматичної долі його історичного етносу, поєдналася з українцями – жертвами Голодомору.
Інтелектуальна біографія Мейса формувалася доволі успішно: дипломований історик Державного університету штату Оклахома, аспірант Мічиганського університету (1973–1981), докторант Українського наукового інституту Гарвардського університету (1981–1984). Докторська дисертація Мейса «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм і радянській Україні 1918–1933», тему якої запропонував тоді професор Роман Шпорлюк, підняла його на орбіту західної політології та історіографії. Щаслива доля звела молодого ученого з маститими корифеями світової наукової думки – О.Пріцаком, Р.Конквестом, Я.Рудницьким та іншими.
У роки холодного протистояння «двох світів, двох ідеологій», тобто СРСР і Заходу, Мейс опинився між моральним вибором і професійним обов’язком. Молода, але творча людина, поєднала їх. У грудні 1981 р. він опублікував на сторінках газети «Новий шлях» свою першу доповідь про голод в Україні, а весною 1982 р. спільно з С.Максудовим статтю «Втрати населення України за часів Великого голоду». Джеймс схилявся до цифри 7,5 млн осіб. Його публікації викликали інтелектуальне пожвавлення серед західних дослідників та української громади, адже справою Голодомору переймався не українець. Наукова промова Мейса на 1-й міжнародній конференції з проблем геноциду і голокосту у Тель-Авіві 22 червня 1982 р., публічне визнання ним історичного факту Голодомору-геноциду – спричинила тоді бурхливе обговорення. Тридцятирічний докторант Гарварду був «максимально чесним» перед собою, власною совістю і мільйонами жертв Голодомору в Україні.
Ідеологічне і військово-політичне протистояння між СРСР та США актуалізувало тему Голодомору – жахливого і цинічного злочину Кремля проти людяності. Президент США Р.Рейган вважав СРСР – «імперією зла», яка оточила себе не лише ядерною зброєю масового знищення, але й «залізною завісою» брехні, системно і послідовно заперечувала факт організованого нею голоду 1932–1933 рр. Очікувана і цілком закономірна реакція, яка рельєфно виявила себе у наш час, коли протистояння між Росією і західною цивілізацією досягло небувалої напруги. Знову в епіцентрі подій опинилася Україна, яку сучасна Російська Федерація не вважає державою, намагається позбавити її власної історії, навіть заборонила російським історикам вивчати проблеми Голодомору на власній території, а праці українських дослідників визнала «екстремістською літературою». Автор цих рядків двічі потрапив під каток російської політичної цензури: у 2011 та 2015 р. Для імперії, яка сповідує ідеї великодержавного шовінізму, життя сотень тисяч людей – ніщо, а пам’ять про мільйони закатованих тим паче. Стає зрозумілим, чому і досі Державна Дума РФ не визнала Голодомор – злочином проти власного народу, а у грудні 2017 р. речниця МЗС РФ Марія Захарова викреслила його з переліку історичних подій та явищ у ХХ ст. Найжахливішим злочином авторитарних режимів є не фальсифікація, а офіційна брехня: у Криму окупантів не було, на Донбасі громадянська війна, Голодомор – вигадка західних політологів та окремих їхніх агентів на території Росії. Велика країна, а брехня надто дріб’язкова.
На початку 80-х рр. ніхто з американських політиків не міг і подумати, що у 1991 р. СРСР зникне з політичної карти світу. Не війна і бомбардування стали причинами цієї «геополітичної трагедії» ХХ ст. (вислів Путіна), а глибока і руйнівна інтоксикація радянської політичної системи, відверта і всеохоплююча правда про жахливі наслідки її функціонування. Кровожерливі вампіри бояться світла, але його промені день за днем просочувалися на поверхню. Правда про апокаліпсис, яким виявився Голодомор, послідовно і невблаганно руйнувала міф про соціальну справедливість і рівність в СРСР. Осиновим клинком в інформаційному протистоянні з пропагандистською машиною Кремля стали матеріали Конгресово-президентської комісії США з розслідування Великого голоду 1932 –1933 рр. в Україні. Науково-організаційне керівництво зазначеним проектом здійснював Мейс упродовж 1984–1988 р. У підсумку постали історичні документи: «Рапорт Конгресові США Комісії з дослідження голоду в Україні» (1988) та «Збірник усних свідчень Комісії з дослідження голоду в Україні» (1990). На той час у творчому доробку Мейса було близько 25 праць, але чотиритомне видання, до якого він особисто долучився, надало йому публічного визнання.
Радянські історики, пасивно спостерігаючи за просуванням горбачовської «перебудови», яка інфікувала звичний інтелектуальний простір вірусом ревізіонізму, обережно і почасти полохливо почали друкувати перші статті про голод. У 1989 р., тобто 33 роки тому, я разом з колегою Євгенією Шаталіною опублікував у кількох числах «Українського історичного журналу» перші архівні документи про голод. Ми знали тоді про діяльність Міжнародної комісії з розслідування голоду 1932 –1933 років в Україні, про активну роль у ній Мейса. Підсумкові матеріали Міжнародної комісії були опубліковані у 1990 р. в Канаді, а в Україні перекладені лише у 1992 р. російською мовою. Фактично було оголошено судовий вирок політичній системі.
Уперше Мейс приїхав до Києва у 1990 р. для участі у міжнародній конференції. Пленарне засідання відбулося у Будинку культури Ради міністрів УРСР, що неподалік теперішнього Національного банку України. Ми познайомились з Мейсом на терасі, яка виходила до літнього саду. Обмінялися враженнями, а також перекинулися кількома словами з канадськими колегами Марком Царинником і Орестом Субтельним. Перший публічний діалог видався цілком спокійним, принаймні скресла упередженість, навіяна роками ідеологічного зомбування. Бажаючих потрапити до програми конференції, або до зали засідань, було чимало. Журналістку Наталку Дзюбенко, яка тоді працювала у «Голосі України», не пустили із знімальною групою телеоператорів. Джеймс, як згадувала уже згодом його дружина Н.Дзюбенко-Мейс, перебував «у фаворі, у блиску слави, визнання, шани», адже були підстави. Вони не зустрілися у той день, який міг стати доленосним для них, судячи з її спогадів, адже «по-іншому склалося б і його, і моє життя». Інколи мить визначає нашу подальшу долю, усе наше життя.
На початку 90-х рр. українські історики заходилися вивчати причини і наслідки Голодомору, виявляти і друкувати архівні документи, проводити наукові конференції. Нас почали запрошувати до Європи, США і Канади, а натомість в Україну приїздили західні учені. 27 червня 1992 р. була створена Всеукраїнська асоціація дослідників голоду-геноциду, яку очолила журналістка Лідія Коваленко-Маняк. Почесним членом Асоціації обрали Д.Мейса, з яким нас поєднала спільна справа – висвітлення причин, обставин та наслідків Голодомору, сприяння його міжнародному визнанню. Ні коштів, ні амбітних посад, ні слави, а лише обов’язки, насмішки і цькування з усіх боків, інколи від колег по роботі, і колосальна трата часу та енергії.
У 1990–1993 рр. Мейс працював в Інституті Гаррімана при Колумбійському університеті у Нью-Йорку, займався науково-дослідним проектом в Іллінойському університеті, був консультантом проекту «Україна» Інституту американського плюралізму у Чикаго. Звична і доброзичлива атмосфера, адже почувався вдома. У липні 1993 р. вирушив в Україну, щоб залишитись у ній назавжди. Не знаю хто його покликав – організатори другої Міжнародної конференції про голод, яка відбулася 9 –11 вересня 1993 р. у Києві; очевидці Голодомору, «мертві» чи «живі», але він уже не повернеться на Захід звичним американцем, осівши в Україні.
У нього був вибір: повернутися до США, очолити кафедру, або просто працювати на посаді професора, мати стабільний заробіток, жити спокійно і розважливо. Перша половина 90-х рр. в Україні була не найкращою для української науки (довгі черги, метрові стрічки купоно-карбованців, дефіцит товарів, суцільне безгрошів’я), але цікавою, сповненою очікування «національного дива». Інтелектуальна активність істориків вражала, ніби від них залежало майбутнє, попри непередбачуване наше минуле. Без патетики і пафосу зазначу, Мейс присвятив своє життя нашому трагічному минулому. Він не поїхав до заможної Америки. Працював науковим співробітником в Інституті національних відносин і політології НАН України, який дивним способом трансформувався з Інституту історії партії при ЦК Компартії України; професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» у 1995–2004 рр., заступником головного редактора журналу «Політична думка» у 1994–2004 рр. Громадянин США, адже паспортизованим українцем не став, тісно співпрацював з відомими українськими політиками, приятелював з українською духовною елітою, не прагнув нагород і слави, навіть цурався зайвої уваги. До останнього подиху, не зважаючи на підступну хворобу, щодня писав, часто бував на телевізійних передачах, вражаючи інтелектуальною продуктивністю і фізичною працьовитістю. Дивуюсь його натхненню, звідки черпав сили.
І день, і ніч працював у газеті «День», редагував її англомовну версію –The Day. Упродовж 1994 –2003 рр. написав та опублікував 120 науково-популярних статей, переважно про Голодомор, українізацію і політичну ситуацію в Україні. Знав ціну українським політикам, які блукали звивистими стежками «постгеноцидного суспільства». Його вираз, як влучно зауважила головний редактор газети «День» Лариса Івшина, «пояснює майже все: і якість нашої еліти, і стан нашого народу, і рівень совісті, і духовний стандарт – все». Заблукали, чекаємо свого Мойсея, а поки що повземо за сліпими поводирями. Мейс, який усе своє життя боровся з ідеологією зла та імперськими амбіціями Московії, сприймав її загрозу душею і розумом. Частина української «еліти», перебуваючи у ментальній та інформаційній залежності від радянських ідеологічних міфів про «єдиний братський народ», розуміє історичні витоки нашої християнської віри, важливість плекання української мови, примноження національної культури, але духовно відсторонена, ніяк не прокинеться, навіть під гуркіт російських гармат на сході України.
Післягеноцидний синдром спостерігається також у ставленні до Голодомору, до вшанування пам’яті його жертв. Так, завдяки нашим зусиллям, майже 90% українців вважає Голодомор злочином сталінського режиму. А скільки перепон довелося долати на шляху до цього Храму, а скільки ще маємо здолати. У 1994 р. Мейс ініціював створення народного Інституту дослідження геноциду в Україні, скликав у Спілці письменників України установчі збори. У промові, яка була відвертою, підтримана оплесками його однодумців, Джеймс щиро запевнив присутніх: «Буду максимально чесний». Його застереження, виголошені тоді, виявилися напрочуд актуальні: «Але найголовніше сьогодні питання – як захистити націю і суспільство від політичної, економічної, ідеологічної і психологічної атаки. Як захистити Україну. Як її зберегти». Промайнуло 18 років від того часу, а ворог уже біля порога, щодня вбиває українців. Політичні партії, які називали себе українськими, цуралися тоді самого слова «геноцид», а не те, щоб пристали до ідеї створення Інституту. А українські націонал-патріоти, ніби і сприйняли трагедію розумом, але почали чубитись за лідерство у «Меморіалі», влаштували амбітні претензії на лідерство в Асоціації дослідників голоду-геноциду, навіть розкололи Народний Рух України. Ось вони наслідки впливу постголодоморного синдрому.
Інститут дослідження геноциду так і не створили, не дивлячись на підтримку Олеся Гончара, письменників, істориків, очевидців і жертв Голодомору. Асоціація дослідників голодоморів, яку очолював тоді Левко Лук’яненко, зверталася до уряду з ініціативою про заснування науково-дослідного інституту з вивчення Голодомору-геноциду. Ми спромоглися лише на створення звичайного підрозділу в Інституті історії України НАН України. Рішенням Ученої ради Інституту від 29 жовтня 2002 р. постав Центр дослідження геноциду українського народу, очолюваного мною у 2002 –2009 рр. Організаційно він перебував у складі відділу історії України 20 –30-х рр. ХХ ст., хоч і мав державну реєстрацію науково-дослідної теми. Ось вам і весь Інститут дослідження геноциду. Однак, Центр виконував доручення державних органів, звернення фізичних і юридичних осіб, а головне привчав чиновників до сприйняття самого терміну – «геноцид». Справжнього Інституту і досі немає в Україні, а спроба його діяльності у рамках Музею Голодомору непокоїть окремих праведників історичної науки.
У 2003 р. Мейс запропонував меморіальний ритуал – Свічку пам’яті у вікнах українців. Ідея прижилася, стала меморіальним символом. У лютому і травні 2003 р. у Верховній Раді України тривали слухання про Голодомор, учасником яких довелося бути. Я не знав, що Мейс був забинтований після операції, рани якого кровоточили. Пам’ятаю лише його промову, яку намагалися перервати комуністи і тодішні реваншисти. Американець, який став більшим українцем, ніж депутати кількох скликань зі значками на лацканах дорогих костюмів. Значна частина, особливо від Партії регіоналів, влаштували обструкцію під час ухвалення Закону України про Голодомор у листопаді 2006 р.
Людина з вічною посмішкою, ніби за плечима не були чотири смертоносних операції. Він запалив свою свічу нашої пам’яті, але загасив власну. Можливо люди, які за життя випромінюють тепло і християнське милосердя, не згасають, спалахуючи у вічному космосі яскравими зірками.
Маємо бути чесними, віддаючи належне тим, хто своїм подвижництвом сприяв увічненню пам’яті жертв Голодомору. Мейс не дочекався відкриття Музею Голодомору у 2008 р., але був би глибоко здивований призначенням його першим директором колишнього міліціонера, який на усіх зустрічах говорив, що українці нищили українців. Нажаль, подібне можна почути і від українських істориків, окремих політиків, адже для них головне – бути оригінальним. Однозначно обурився б, довідавшись, що його дружину Н.Дзюбенко-Мейс одного разу не пропустили до Музею на листопадові меморіальні заходи. Знаючи емоційно-вибухову вдачу Мейса, можу реконструювати його невдоволення сьогоднішніми чварами довкола встановлення кількості «демографічних втрат» від Голодомору. Заспокоює лише одна обставина: ні Джеймс, ні мільйони жертв організованого більшовицькою Москвою голоду – не бачать і не чують наших облудних дискусій. Напевно, ми ще не подолали постгеноцидного синдрому. Не буду повертатися до сумного, адже маємо меморіальну нагоду – згадати у меморіальний день 70-річчя інтелігентну людину, яка своїми добрими справами спорудила в Україні інтелектуальний пам’ятник. Прикро, що і досі відсутній класичний пам’ятник Джеймсу Мейсу, але він не образився б. Про авторитетного ученого і громадського діяча щоразу згадують близькі, друзі, колеги, працівники Національного музею Голодомору-геноциду (можливо у новозбудованих склепах знайдеться місце для нього), дослідники, журналісти. Його оригінальну українську мову з гортанним дифтонгом американця важко забути, а чарівна посмішка, інколи крізь біль і сльози, не полишає нас байдужими. Дякую долі, що поєднала мене з ним на творчому шляху.
Василь Марочко
Доктор історичних наук, професор