ДИТЯЧА СМЕРТНІСТЬ В РОКИ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 рр. (НА ПРИКЛАДІ ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ) – Федір Турченко, Інна Шугальова

В статті проаналізовано прецедент масової дитячої смертності в роки Голодомору в Будинку немовлят в м. Запоріжжя. Охарактеризовано динаміку та причини смертності, вік та національність загиблих. На основі свідчень очевидців, висвітлено особливості утримання дітей у притулку та місця поховання загиблих. Зазначено заходи із вшанування пам’яті загиблих в роки Голодомору дітей.

Ключові слова: Голодомор, масові смерті, діти, дитячі притулки.

 

Fedir Turchenko, Inna Shugalyova

CHILD MORTALITY DURING THE HOLODOMOR 1932-1933

 (ON THE EXAMPLE OF ZAPORIZHZHYA REGION)

The article is devoted to analyze a precedent of mass child mortality in the House of Babies during the Holodomor years in Zaporizhzhya. The author has characterized dynamics and the reasons of mortality, age and a nationality of died children. Also on the basis of testimonies was covered features of keeping of children in a shelter, and burial places of died children. The great attention is paid on the measures to commemorate children those killed in the Holodomor years.

Key words: Famine, mass death, children, children’s shelters.

 

Нація вмирає, коли у неї забирають мову і культуру, коли рветься зв’язок поколінь. Від дідів і батьків національно-культурні цінності передаються дітям і онукам. Так формується і зберігається національна ідентичність. Коли обставини ставлять народ перед перспективою самозбереження, то найбільше турбуються про врятування найдорожчого  – дітей. Це розуміли й ті, хто у боротьбі з українством у 1932-1933 рр. використав страхітливе знаряддя голоду, організувавши в Україні Голодомор. Діти стали одним з головних його жертв.

Українські науковці сходяться на думці, що події 1932–1933 років були Геноцидом українців [1, 217–226; 2; 21; 24; 25]. Позиція дослідників набула юридичного обґрунтування після введення в дію Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 р. [22]. Але, незважаючи на кропітку роботу дослідників, визначити загальну кількість смертей на території УСРР від голоду поки що ще вдалося. Це – нагальна потреба, особливо при кваліфікації типу злочину як геноциду. Навколо цього останнім часом і розгорнулась гостра наукова дискусія. Разом з тим залишається актуальним і встановлення причин смертей, складу жертв за національним, віковими та соціальними критеріями «на місцях» – в містах, селах, на окремих вулицях, в будинках, в установах, сім’ях тощо. Для цього варто залучити підходи, які вже використовуються в такому жанрі досліджень, як мікроісторія. Ця течія виробила власні методи, які допомагають акцентувати увагу на поліфонічному різноманітті соціальних процесів, їх унікальності, яка на рівні макроісторії губиться. Ми абсолютно згодні з дослідником Християном Майєром, який довів, що причини актуальності мікроісторичних досліджень полягають у можливості відкрити нові теми і сюжети, зокрема, приватного історичного середовища, або «малого життєвого світу». Таким чином, відкриваються «малі області», в центрі яких – окрема людина [28, 193-202]. Саме завдяки методиці мікроісторії створюється можливість для проникнення в малодосліджену площину соціальної історії.

В даній статті автори поставили за мету висвітлити одну з сторінок Голодомору 1932-1933 рр. – масову дитячу смертність в Будинку немовлят в Запоріжжі. Події відбувалися на території м. Запоріжжя, у центрі старої частини міста, за адресою вул. Рози Люксембург. В названому притулку з травня 1932 до листопада 1933 рр. загинуло близько 800 дітей віком від 7 днів до 8 років. Нашими завданнями були: 1) з’ясування причин та динаміки масової смертності; 2) дослідження умов, в яких утримувалися діти; 3) характеристика міської інфраструктури та аналіз можливостей надання дітям допомоги; 4) характеристика заходів, спрямованих на увіковічення пам’яті загиблих дітей.

Серед частини українського суспільства до сьогодні побутує стереотип про те, що промислові центри радянської України, до яких відноситься й Запоріжжя, в роки перших п’ятирічок перебували у відносно благополучному продовольчому становищі: нібито, робітники і службовці, що брали участь на будівництвах «гігантів індустріалізації» мали нормальне харчове забезпечення та менше відчували голодне лихоліття. Проте, це тільки стереотип. Свідчення очевидців розкривають масштаби політики нищення радянськими активістами українського селянства. Навіть незаможні селянські родини позбавлялися засобів до існування. Підлягали конфіскації останні крихти їстівного, одяг, побутові речі. На голодну смерть були приречені не лише дорослі люди, а й діти.

Нагадаємо, що до 1939 р. значна частина сучасного Запорізького краю входила до складу Дніпропетровської області. На території Запоріжжя, більшовицька влада реалізувала амбітний проект розбудови індустріального та енергетичного комплексу. Місто мало перетворитися на форпост сталінської індустріалізації. Сюди масово прибували на роботу люди з території всього СРСР. Книги РАГС свідчать, що радянські новобудови були вщент наповнені переселеними з інших регіонів робітниками [16] (ми аналізували реєстри про народження, й обов’язковою інформацією було надання даних про термін перебування батьків в даному районі. Новобудови були представлені, переважно, новопереселеними). Що ж стосується  так званої «старої частини» Запоріжжя, то вона навпаки, була заселені уродженцями краю і частково – людьми, що переїхали сюди впродовж 1920-х років [17]. Це була центральна частина міста (тоді – Сталінський район). Тут, по вулиці ім. Рози Люксембург розташовувалися й головні адміністративні, правоохоронні та партійні установи. Поряд, в комфортних будинках міста жили й чиновники. Якщо врахувати і членів сімей, то загальна їх кількість становила десятки тисяч чоловік. Це була найзаможніша і найбільш забезпечена продовольством і предметами першої необхідності частина жителів Запоріжжя.

Рівень продовольчого забезпечення партійно-державної і господарської  номенклатури також вражав своїми нормами. Згідно з протоколом наради розподільника керівного складу одного з райвиконкомів краю, з вересня 1932 р. утворювалося два списки прикріплених до закритого розподільника. Невелике зменшення норм видачі круп та м’яса, у порівнянні з 1931 р., з надлишком перекривалося включенням постачання 6 кг оселедців та свіжої риби, 60 яєць та 15 літрів молока на голову сім’ї. Також «пайка» включала мило туалетне та господарче, промислові товари. Діти номенклатурників – так звані «утриманці» також були на обліку та отримували свої пайки. Влада виділила дві вікові категорії утриманців: до 14 років та старше 14 років. Норми для утриманців до 14 років становили: 400 г. хліба (в день), по 500 г. крупи та м’яса (на місяць), жирів та цукру – по 400 г., 20 яєць, по 0,5 кг оселедця та свіжої риби, 10 л молока та чай. Розміри номенклатурних пайків по області були приблизно однаковими. Запорізькі чиновники та їх діти отримували аналогічні норми продовольства та промтоварів [3, 92; 32, 19–20].

З листопада 1932 р. смертність від голоду та голодового виснаження в Запорізькому краї набула масового характеру. Батьки, насамперед із сільської місцевості, з єдиною метою – врятувати дітей від голоду, часто привозили дітей до міста та залишали у людних місцях – на вокзалах, на базарах, в під’їздах будинків або біля порогу ясельних установ і будинків немовлят. Про це є безліч свідчень по всіх областях, охоплених голодом.

Згаданий вище «Будинок малютки», про який йде мова у статті, був підпорядкований міському відділу охорони здоров’я, був розташовувався в Запоріжжі на вулиці Рози Люксембург,7 (нині – вулиця Олександрівська, 7, до 2016 р. – вул. Дзержинського,7). Це була непримітна, невелика за розмірами одноповерхова споруда, в центрі кварталу. В ній було дві кімнати, де  можна було розмістити по 30-35 дітей, і невеличкі службові приміщення. Поруч – в радіусі до 1 км. – міський комітет ВКП(б), райрада (вул. Рози Люксембург, буд. № 10), міська прокуратура та три дільниці народного суду (розташовувалися у будинку № 4), міліція (буд. № 29), нотаріальні контори, райкомунгосп, райздороввідділ, інспекція держстраху, райспоживспілка (буд. № 10), редакція газети міськпарткому, міськради та міськпромради «Червоне Запоріжжя» (буд. №9). В цьому ж кварталі, знаходилися й готель «Інтурист», гастроном, бакалія, «міськхарчторг» [23, 193–196].

Саме у цьому місці, в центрі благополуччя більшовицького керівництва міста, працював справжній конвеєр смерті. За півтора року – з травня 1932 по листопад 1933 рр. в стінах цього приміщення загинуло близько 800 дітей віком від 1 тижня до 7 років. На початку 1930-х рр.. за цією адресою було зафіксовано дитяча лікарня Сталінського районного відділу охорони здоров’я. Потім – Будинок немовляти. Архівних чи якихось інших письмових свідчень про те (крім карток реєстрації смертей), що там відбувалося в 1932–1933 рр., не залишилося. Тим не менше, сучасним дослідникам вдалося зафіксувати унікальне свідчення очевидиці подій – Марії Тихонівни Сидоренко, 1928 р.н., уродженки с. Янчекрак (тепер – Кам’янське) Василівського району Запорізької області [31].

Історію перебування Марії Тихонівни в запорізькому Будинку немовляти передала її рідна племінниця – Анна Олексіївна Нужна, у будинку якої тітка жила декілька десятиліть. Аж до своєї смерті в 2012 р.  Жінка сама звернулася до істориків, коли дізналася про пошукову роботу з історії запорізького Будинку немовлят. Це унікальне інтерв’ю яке розкриває переживання самих дітей, що перебували в притулку.

Історія Марії Тихонівни Сидоренко та її сестри Ніни є достатньо типовою для того часу. Батька дівчат ув’язнили, мати, щоб врятувати дітей, передала їх своєму рідному брату. Останній, вочевидь й сам будучи в скрутній матеріальній ситуації, привів дівчаток на базар в Запоріжжі й там залишив. На дівчаток би ніхто й не звернув уваги, але непогода змусила людей тікати від дощу. Тільки Марія й Ніна залишилися на базарі. Їх побачила та приютила стороння жінка, а зранку вона відвела дівчат до дитячого притулку – біля базару (будинок немовляти дійсно розташовується поблизу центрального ринку Запоріжжя). Дівчат зарахували до складу цього притулку.

Історія з Будинком малютки в Запоріжжі – не унікальна. В Україні під час голоду подібних закладів було тисячі. За даними секретаря Дніпропетровського обкому КП(б) України Менделя Хатаєвича, в області (до неї входила і територія сучасного Запорізького краю) на початок квітня 1933 р. – після того, як відібрали все продовольство і стали вибірково рятувати людей  – було розгорнуто мережу ясельних закладів і дитсадків на 100 тисяч дітей, «а за бортом этих домов имеется большое количество детей, которых некуда девать» [29, 64].

Співробітники владних установ, розташованих навкруги дому немовляти, не могли не знати, про масову загибель дітлахів. Інформація про рівень смертності в дитячих притулках була відома і в обласному центрі – Дніпропетровську. В квітні 1933 р. секретар Дніпропетровського обкому КП(б) У надіслав доповідну записку на ім’я Чубаря та Косіора щодо великого рівня смертності протягом четвертого кварталу 1932 – початку 1933 року [20, 1111–1112]. Він повідомляв про загальне збільшення коефіцієнту смертності по ряду міст області, в тому числі і по Запоріжжю з 13,9 до 17,1; а також – про збільшення числа підкидьків у дитячих притулках та високий (до 50%) рівень їх смертності.

Але місцеві партійні функціонери, отримуючи продовольчі пайки на власне забезпечення не бажали визнавати дитячий мор. Аналогічні ситуації зростання динаміки дитячої смертності простежувалися по всій Україні. На теренах сусіднього Межівського району Дніпропетровської області (149 км від Сталінського району Запоріжжя) уповноважений Дніпропетровського облздороввідділу Фукс повідомляв про перебування в одному приміщенні до 60-70 дітей одночасно, відсутність одягу та мила, годування дітей хлібом із відходів, бо закінчилося борошно [27, 1108–1109]. Тим не менше, враховуючи тяжкість ситуації, Фукс спробував надати допомогу голодуючим в районі дітям шляхом передачі яслам мануфактури, мила, посуду. Також санстанцією проводилася роз’яснювальна робота щодо необхідності негайного поховання після смерті та небезпеки зволікання з похованням. Отже, приходимо до висновку, що навесні 1933 р. тотальне приховування голоду стало вже складним навіть для керівництва. Робилися вимушені спроби виправити ситуацію. Тим не менше, індиферентність та цинізм запорізьких чиновників набули необмеженого виміру. Відсутність достовірної інформації з території Запоріжжя фіксували й дніпропетровські партійні органи: визнавалося, що місцеві (в тому числі запорізька) районні організації не зреагували своєчасно. Крім того, на 1933 р. по Дніпропетровській області вже починала працювати система допомоги дитячим установам. Є список цих закладів, але Запоріжжя в цьому списку не значилося [19, 1095–1099].

Вперше фрагментарна інформація про масову дитячу смертність в даному будинку немовляти була оприлюднена в 1993 р. Дослідники розпочали пошук документів, які б пролили світло на дану трагедію. Завдяки кропіткій роботі краєзнавця В. Пенька, вдалося пролити світло на злочин. Нині робота продовжується дослідниками історичного факультету Запорізького національного університету.

Поки що науковцям не вдалося зробити остаточних підрахунків. Під час Голодомору тодішня влада цього не робила, а з 1934 р. вона взагалі взяла курс на приховування справжніх масштабів трагедії. Вживалися заходи щодо засекречення від громадськості змісту Книг записів актів про смерть за 1932-1933 рр. Впродовж 1932-1933 рр. не поодинокими були випадки поховання померлих без реєстрації [26, 1109–1110]. Крім того, значна частина книг РАГС була втрачена за часів Другої Світової війни. Великий відсоток книг РАГС виявився розпорошеним по місцевих адміністративних установах виконавчої влади, які здійснювали записи. Тривалий час книги реєстрації актів громадянського стану за 30 – 40-ві рр. ХХ ст. не були зведені в єдиному місці.

Але частина книг все ж збереглася. Вони можуть стати джерелом для приблизного встановлення кількості померлих від голоду у 1932-1933 рр. у розрізі окремих населених пунктів чи окремих закладів. Матеріал по Будинку немовляти, розташованому по вул. Рози Люксембург, 7 в Сталінському районі м. Запоріжжя зберігся випадково [4; 5; 6; 7; 8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16; 17].

Аналізуючи дані «Книги реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району» за 1932–1933 рр., ми фіксуємо ряд закономірностей. Насамперед – вік померлих: 7 днів, 10 днів, два тижні… Найдорослішому було 8 років.

Далі – дата смерті. У зазначений проміжок часу щонайменше реєструвалося по дві смерті в день. В червні 1932 р. зафіксовано 26 померлих дітей. Черговий сплеск смертності припав на грудень 1932 та січень 1933 рр. – 25 та 26 осіб відповідно. З весни 1933 р. кількість померлих в домі немовляти постійно зростає. Середнє число смертей – по 5 на день. В березні 1933 р. зафіксовано смерть – 74 дітлахів. Пік мору припав на кінець весни – літо 1933 р. У травні 1933 р. середня цифра померлих за день збільшується до 8 осіб [13, арк. 1–12]. В травні 1933 р. померло 124 дитини, в червні – 116, в липні – 119 дітей. З серпня 1933 р. простежується спад смертності.

Наступне: всі смерті фіксувалися одним лікарем – її прізвище Фалько, іноді, (вочевидь, коли ця жінка вже не мала моральних сил занурюватися у ці дитячі могили), смерті фіксував її чоловік – Фальков. В поодиноких випадках смерть фіксували лікарі на прізвище Найтд та Холодна [13, арк.137].

Бланк РАГСУ про смерть містив графу, в якій потрібно було вказати адресу заявника. Хоча в бланку й зафіксовано місце смерті – дитячий будинок, але адреса заявника – будинок немовлят – вказана лише в окремих записах (записи № 2173–2183, 2192–2247).

Формуляр бланку передбачав зазначення національності. Ця графа заповнена не у всіх. Визначаємо тенденцію – більшість померлих були українцями: Возняк Катя – 1 місяць, померла 20 травня 1933 р. від інтоксикації, Бойчук Володя – 3 тижні, помер 15 червня 1933 р. від інтоксикації, Кулик Пріська – 2 тижні, померла 27 травня 1933 р. внаслідок вродженої кволості, Самуло Грицько – 3 р., помер 23 травня 1933 р від виснаження, Романенко Надя, померла 21 травня 1933 р. від виснаження та багато інших.

Але, крім українців зустрічаємо й представників інших етнічних спільнот: Фрейсман Тереза 2,5 р., померла 14 грудня 1932 р., діагноз – серце (так зазначено в документі), Лейбензон Слава – 2 місяці, помер 27 лютого 1933 р. від виснаження, Шенбренер Ліза 3 тижні та Фрідберг Боря – 2,5 р. – обидва померли від запалення легенів 28 березня 1933 р., Гендлер Броня – 2 тижні, помер 08 квітня 1933 р. внаслідок вродженої кволості. Отже, дитячий мор, внаслідок голоду, охопив представників всіх національностей, але питома вага українців була вищою, оскільки вони становили більшість населення в регіоні.

Наступне: статистика вимагала вказування причини смерті. В книгах реєстрації РАГСу, причинами смерті виступали «виснаження», «інтоксикація», «вроджена слабкість», «катар кишківника та шлунка», запалення легенів та кір. Документи не фіксують причину смерті «голод». Вочевидь, лікарі та співробітники притулку отримали відповідні вказівки не вказувати безпосередню причину смерті. Проте, й виснаження, й вроджена слабкість, й численні катари травного тракту – наслідки тривалого голодування та фізичного виснаження. Дану тезу підтверджує доповідна завідуючого санстанцією Дніпропетровської області Кроля. Він доводив до відома, що на підприємствах зросла кількість хворих з категорії «інші». Основна кількість людей мала діагноз «безбілковий набряк» та «загальна слабкість». Оскільки пацієнтами були робітники великих підприємств (заводу ім. Петровського, ДЗМУ Молотова, «Коксохима»), то для них та їх дітей організовувалися додаткові дієтїдальні, надавалася допомога продуктами [18, 1112–1114]. Отже, вказані в документах РАГС причини смерті мали своєю передумовою тривале виснаження від голоду. В той же час, коли робітникам стратегічних підприємств хоч іноді надавалася медична та продовольча допомога, решта населення: селяни, їх діти, вихованці дитячих притулків залишалися напризволяще.

Будинок немовлят не покидали епідемії, які були наслідком нелюдських умов перебування дітей у притулку. Зокрема, Марія Тихонівна Сидоренко згадувала, що діти утримувалися в убогості. Спали на голих брудних дошках, про постільну білизну, ковдри чи подушки навіть ніхто не чув. Катастрофічно не вистачало одягу [31]. Антисанітарія та бруд зумовили появу щурів. Серед дітей не зникали інфекції. Всі діти ходили роздягнені. Їх тіла були змащені зеленкою (вочевидь, ширилася дерматологічна інфекція). Втім лікарська допомога надавалася в поодиноких випадках [13, арк. 139]. Це пояснювалося і нестачею медперсоналу й елементарною байдужістю та недбалістю: ніхто не прагнув допомогти хворим та годним сиротам. Вони були приречені на смерть. Молодша сестра Марії Тихонівни Ніна (якій було два роки) незабаром захворіла. Про дитину піклувалася лише її сестра Марія, проте мала все одно померла.

Точного місця поховання загиблих дітей на разі не встановлено. В Запоріжжі відомо про два великих цвинтарі померлих від голоду, але вони віддалені від будинку немовляти. За даними очевидців, загиблих ховали у глибокій ямі (рові) у дворі біля цього ж будинку. Марія Сидоренко згадувала, що за небіжчиком приходили й виносили його, а решта дітей дивилася на це крізь вікно [31]. Мертвих дітей кидали до рову недалеко від будинку і присипали землею.

До сих пір літні мешканці прилеглих будинків згадують, що тут (за інформацією їх старших родичів, які вже померли) коїлися страшні речі, проте на відверту розмову з істориками не погоджуються. Тепер на місці цієї «братської могили» розташовані гаражі і господарські приміщення.

Ще один аспект, який привертає увагу – це імена та прізвища дітей. Як правило, підкидькам давали імена співробітники притулку (це підтверджувала в свідченнях і М. Т. Сидоренко, про долю якої ми вже згадували). Імена підбиралися або випадково, або за часом і місцем знаходження дитини, але були й виключення. Вочевидь, імена загиблим немовлятам давалися вже під час складання акту реєстрації про їх смерть. Й при виборі імені, дуже часто вживалися аналогії (можливо й несвідомі), які проливають світло на історію потрапляння дитини до притулку. Зустрічаємо в бланках реєстрації про смерть Ясельну Розу 9 місяців, померла 15 вересня 1932 від кишкового захворювання, Невідому Маню та Невідомого Васю – обоє померли в 4 роки 11 та 12 червня 1933 [13, арк. 72, 73], Безфамільного Петю 4 роки, помер 06 червня 1933 р., Найдєную Раю – 10 днів, померла внаслідок вродженої слабкості, Дождєвую Женю – 3 роки, причина смерті – запалення легенів; Майскую Сіму – 4 місяці, померла 2 червня 1933 р. від запалення легенів, Фєвральський Коля – 1 рік й 8 місяців – помер 27 березня 1933 р. від виснаження, Октябрьская Ніна – 2 місяці, померла 10 жовтня 1032 р. від виснаження, Октябрьский Саша – 3 тижні, помер в січні 1933 р. від запалення кишківника, Диспансерная Ніна 2 р., померла в березня 1933 від катару, Станционний Іван – 1 місяць, помер 24 листопада 1932 внаслідок розладів споживання, Улибка Галя – 1,5 року, померла 22 грудня 1932 р. від запалення легенів.

Втім, привертають увагу інші прізвища: Мітя (Дмитро) Донськой – 2 роки, помер 03 липня 1933 від виснаження, Грицько Нєвскій – 1,5 року, помер 25 квітня 1933 р. від запалення кишок, Днєпростой Юрчик 7 місяців помер в листопаді 1932 р. від виснаження, Днєпровская Зіна 3 тижні, Днєпрова Катя – 3 тижні, померла 29 червня 1933 р. від виснаження, Дунаєв Юрко 3 роки, помер 19 липня 1933 від катару, Мінская Лідія, Марганець Євген – 1 місяць, помер 24 листопада 1932 р. від катару кишок, Нікопольський Арсен – 4 місяці, помер 23 липня 1933 р. від виснаження. Всі ці діти померли в Будинку немовляти.

Інколи імена немовлятам-підкидькам давали й на честь відомих на той час особистостей, іноді враховувався період надходження дитини до притулку або дата смерті. Зокрема, дівчинка, яку нарекли Леся Українка, потрапила до притулку у віці 8 місяців, тобто дата її народження збігалася з роковинами смерті письменниці. Але й мала Леся Українка прожила всього 8 місяців та померла напередодні чергової річниці народження поетеси – в лютому 1933 р. Не менш трагічно склалася доля маленької Анни Кареніної, яка знайшла смерть в домі малютки 18 серпня 1933 р. внаслідок вродженої кволості у віці 7 днів.

Не виключено, що співробітники, коли давали дітям імена (часто після смерті, в момент заповнення картки померлого), інформацію з календарів, де фіксувалися дати життя та портрети видатних на той час постатей. Імена, які ми зустріли в Книгах реєстрації – Свєрдлова Тамара, Маяковський Ігор, Лондон Аркадій, Бенеш Шура, Ахматова Анна, Максим Горький, Дем’ян Бєдний, Карл Лібкнехт, Бернард Шоу [30] – викликають одне запитання: якими мотивами керувалися співробітники будинку, коли давали немовлятам такі прізвища? Це прояв байдужості? Чи кпини? Адже той же Бернард Шоу, який відвідав в СРСР якраз в липні 1933 р. написав у передмові до своєї п’єси On the Rocks: «… Я там не бачив людей, які б недоїдали; а діти були навдивовиж кругленькі…» [33]. Ім’ям цього «сталінського туриста» нарекли дитину, яка через тиждень після візиту Б. Шоу померла від голоду. Це був прояв фарсу, байдужості чи елементарна не людяність? А може це була своєрідна інформація наступним поколінням, нам – з надією, що ми звернемо увагу на цей факт і через нього  зрозуміємо масштаби трагедії, яка охопила тоді України? Зараз важко визначити психологічні чинники, якими керувалися й співробітники дитячих притулків, й чиновники.

З прагматичної точки зору можна припустити, що більшовицький апарат мав би вбачати в дітях опору майбутнього свого режиму. Сироти, позбавлені батьківського тепла, але пригріті державою, могли б стати її вірними громадянами. Проте, навряд чи є сенс шукати у людей, які допустили масовий дитячій мор, прояви людяності. Тим не менше, прецеденти та причини масових смертей в дитячих будинках, особливості умов перебування дітей в цих закладах, аналіз ставлення тогочасного суспільства до цих кричущих ситуацій вимагають спеціального дослідження не лише на регіональному, а й на всеукраїнському рівні.

Події, що відбувалися в дитячому притулку по вул. Рози Люксембург,7 м. Запоріжжя в 1932-1933 рр. є унікальним свідченням всепоглинаючого масштабу Голодомору. Не викликає сумніву, що аналогічні заклади існували по всіх областях, уражених голодом. Тому, їх викриття, аналіз статистики, робота зі свідченнями та, нарешті, узагальнення мають відбуватися на рівні всіх областей України.

Не менш важливим на сьогодні залишається увіковічення пам’яті загиблих в роки трагедії 1932-1933 рр. Жителі Запоріжжя вже знають про трагедію в Будинку немовляти, й проходячи повз будівлю, згадують про невинно загиблих немовлят. Серед цих жителів – і керівники району, міліції, казначейства та інших державних служб, яким у самому епіцентрі або біля епіцентру дітовбивства приходиться перебувати постійно. У кожного з них є діти чи онуки – ровесники тих, хто загинув у 1933 році від голоду. Ці люди бажають своїм рідним добра – це природно. Вони не хочуть повторення трагедії. Їм, без сумніву, відомі почуття гріха, сумління, каяття.

Тим не менше, в Запоріжжі навіть встановлення меморіальної дошки на фасаді колишнього будинку немовляти тривалий час наражалося на численні перепони. Ми вже зазначали, що перші факти оприлюднення про дитячі смерті припадають на 1993 р. В 2013 р., в ході дослідницької роботи (на сьогодні незвершеної), було встановлено кількість жертв у даному притулку – 788 осіб. Ініціативна громадськість Запоріжжя, запропонувала встановити пам’ятний знак на цій будівлі, проте до Революції гідності 2014 р. міська влада не давала на це дозволу. Й мова не йшла про кошти: небайдужі люди зібрали необхідні ресурси, від влади вимагалося лише дати дозвіл. Проте, прокомуністична бюрократична машина затягувала цей крок роками. Але людська пам’ять зуміла подолати й цю перешкоду. Після Революції гідності, восени 2014 р. на фасаді будинку №7 по вул. Дзержинського (колишня назва – Рози Люксембург, 7) було нарешті відкрито меморіальну дошку пам’яті загиблих там в роки Голодомору 1932-1933 дітей. Робота з увіковічення пам’яті продовжується. В 2016 р. вийшов документальний фільм «Легенди», який транслювали на запорізькому державному телевізійному каналі «Запоріжжя». Науковці, експерти, краєзнавці, родичі очевидців розкривають деталі подій, що відбувалися в Будинку немовляти в м. Запоріжжі. Для багатьох запоріжців цей фільм став одкровенням про події, що відбувалися 80 років тому в центрі міста.

Робота щодо розкриття всіх аспектів трагедії продовжується й ми сподіваємося, що пам’ять про дітей, які невинно загинули у подібних закладах в роки Голодомору 1932–1933 буде збережена майбутніми поколіннями.

Джерела та література:

1. Бахтін А. Колективізація сільського господарства і голод на території Півдня України (1929–1933 роки): Автореферат дис.. канд. іст. Наук / А. Бахтін. – К. : Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2006.
2. Бахтін А. Причини голоду-геноциду в Південному регіоні України / А. Бахтін // Гуманітарно-економічні дослідження: Збірник наукових праць Одеського національного університету імені І.І.Мечникова. – Т.1. – Миколаїв–Одеса : ТОВ ВіД, 2005.
3. Гудзь В.В. Голод 1932-1933 років у мелітопольському районі як явище геноциду / В. В. Гудзь // Голодомор 1932–1933: запорізький вимір. – Запоріжжя: Просвіта, 2008. – 350 с. – С.82–99.
4. Державний архів Запорізької області (ДАЗО). – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 274. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
5. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 275. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
6. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 276. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
7. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 313. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
8. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 314. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
9. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 316. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
10. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 317. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
11. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 318. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
12. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 320. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
13. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 321. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району. – 20.07.1933–07.08.1933. – 275 арк.
14. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 322. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
15. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр. 323. – Книга реєстрації актів цивільного стану про смерть по Сталінському району.
16. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр.424. Книги реєстрації актів цивільного стану про народження по Ленінському району (Дніпробуд) м. Запоріжжя. – 29.08.1935–29.09.1935. – 309 арк.
17. ДАЗО. – Ф. Р-5593. – Оп.13. – Спр.477. Книги реєстрації актів цивільного стану про народження по Жовтневому району м. Запоріжжя. – 26.04.1935–06.06.1935. – 306 арк.
18. Доповідна записка завідуючого обласною санстанцією Кроля до завідуючого обласним відділом охорони здоров’я М.Д.Шрайбера про збільшення кількості хворих категорії «інші» (безбілковий набряк», загальна слабкість») серед робочих Дніпропетровських заводів // Національна книга пам’яті жертв Голодомору. Дніпропетровська область. – Дніпропетровськ : Арт-Прес, 2008. – 1248 с.
19. Доповідна записка начальника облздороввідділу до обкому КП(б)У «Про заходи щодо надання допомоги районам з підвищеною смертністю та захворюваннями // Національна книга пам’яті жертв Голодомору. Дніпропетровська область. – Дніпропетровськ : Арт-Прес, 2008. – 1248 с.
20. Доповідна записка секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У на ім’я Чубаря та Косіора щодо великого рівня смертності протягом четвертого кварталу 1932 – початку 1933 року // Національна книга пам’яті жертв Голодомору. Дніпропетровська область. – Дніпропетровськ : Арт-Прес, 2008. – 1248 с.
21. Єленський В., Кульчицький С., Марочко В. Геноцид, який прагли і прагнуть приховати / В. Єленський, С. Кульчицький, В. Марочко // Скорочена версія програми “Вечірня Свобода”. – 2005, 26 листопада //www.vox.com.ua/data/2005/11/26/genotsyd-yakyi-pragly-i-pragnut-pryhovaty.html.
22. Закон України № 376–V «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» // Президент України Віктор Ющенко. Офіційне інтернет-представництво http://www.president.gov.ua/content/golodomor75.html
23. Короткий інформаційно-адресний довідник по УРСР «Вся Україна» на 1938 рік. – Одеса : Видавництво «Чорноморська комуна», 1938.
24. Кульчицький С. Росія не бачить принципової різниці між голодом в Україні та в інших регіонах СРСР / С. Кульчицький // День. – 2003. – №212, 22 листопада.
25. Кульчицький С. Сталін прагнув ліквідувати Україну як національну державу / С. Кульчицький // День. – 2006. – №200, 17 листопада.
26. Лист завідувача Дніпропетровським облздорвідділом Шрайбера до Палоградського райздоровінспекторапро відсутність реєстрації померлих // Національна книга пам’яті жертв Голодомору. Дніпропетровська область. – Дніпропетровськ : Арт-Прес, 2008. – 1248 с.
27. Лист уповноваженого Дніпропетровського облздороввідділу Фукса про голод і боротьбу з його наслідками у Межівського району 1933 року // Національна книга пам’яті жертв Голодомору. Дніпропетровська область. – Дніпропетровськ : Арт-Прес, 2008. – 1248 с.
28. Медік Х. Мікроісторія / Х.Медік // Theisis. – 1994. – №4. – С.193–202.
29. Народна трагедія. Документи і матеріали про голод 1932-1933 років на Дніпропетровщині. – Дніпропетровськ, 1993.
30. Партико З. «Бернард Шоу, добро пожаловать в ад!» / З. Партико // День. – 2015, 31 июля.
31. Свідчення Марії Тихонівни Сидоренко, 1928 р.н., записано зі слів її родички Нужної Анни Олексіївни про перебування в 1932-1933 роках в дитячому притулку, розташованому по вул. Рози Люксембург,7 в м. Запоріжжі. Запис З.В.Партико.
32. Турченко Ф.Г. Пізнати правду / Ф.Г. Турченко // Голодомор 1932–1933: запорізький вимір. – Запоріжжя : Просвіта, 2008. – 350 с.
33. Цюпин Б. Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором / Б.Цюпин // День. – 2012, 24 листопада.