У сучасній історіографії опубліковано значну кількість досліджень із проблем колективізації, розкуркулення, селянського опору в УСРР. Останніми роками увага вчених в Україні зосередилася на тематиці Голодомору 1932–1933 рр., оскільки він став певним Рубіконом між минулим традиційним селянськими життям і наступним періодом життя радянського сільського робітника.
Вище партійно-радянське керівництво докладало чимало зусиль для пошуку нових форм активізації виробничого потенціалу українського селянства для отримання необхідної кількості товарної сільськогосподарської продукції. Однак всі кроки Й.Сталіна та його оточення базувалися на ідеологічних засадах диктатури пролетаріату. Тому всі управлінські рішення передбачали каральний компонент чи введення «надзичайщини».
Й.Сталін називав небажання селянства працювати у колгоспах «куркульським саботажем» та «грою в італьянку». Він намагався переламати ситуацію ухваленням 7 серпня 1932 р. «закону про п’ять колосків», що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». Паралельно була розгорнута репресивна кампанія стосовно осіб, які протидіяли хлібозаготівлі. Наркомат юстиції УСРР прозвітував, що упродовж серпня-листопада 1932 р. було засуджено 16781 особу, із них 11338 осіб за «крадіжки, розбазарювання і приховування хліба»[1].
Однак, політичне керівництво СРСР розуміло, що необхідно також провести системні зміни в організації та управлінні сільськогосподарським виробництвом. Але подальші кроки засвідчили продовжувану тяглість до вирішення економічних проблем із застосуванням каральних методів.
Серед інших заходів було створення політвідділів машинно-тракторних станцій і радгоспів. Відповідне рішення було підтримане на об’єднаному пленумі (7–12 січня) 1933 р. ЦК ВКП(б) і ЦКК.
Чому місцеві партійні осередки не стали надійним підґрунтям реалізації політичної волі вождя?
Й.Сталін взагалі не довіряв українським очільникам. У листі від 11 серпня 1932 р. до Л.Кагановича він писав (мовою оригіналу):
«[…] 3) Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50 райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП(б) и требованиями райкомов и вот — долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, — не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.
Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в украинской компартии (500 тыс. членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей.
Так дальше продолжаться не может[…]»[2].
Підкресленнями окремих слів у листі Й. Сталін намагався емоційно акцентувати своє ставлення до економічних проблем у республіці. Водночас, із листа зрозуміло, що політичне керівництво УСРР втратило політичну довіру Кремля.
Він був переконаний, що колгоспники просто так не віддадуть результати своєї праці. На об’єднаному засіданні політбюро ЦК ВКП(б) і ЦКК 27 листопада 1932 р. Й. Сталін зазначив:
«[…] Наши сельские и районные коммунисты слишком идеализируют колхозы. Они думают нередко, что коль скоро колхоз является социалистической формой хозяйства, то этим все дано, и в колхозах не может быть ничего антисоветского или саботажнического, а если имеются факты саботажа и антисоветских явлений, то надо пройти мимо этих фактов, ибо в отношении колхозов можно действовать лишь путем убеждения, а методы принуждения к отдельным колхозам и колхозникам – неприменимы. Нечего и говорить, что такой взгляд на колхозы не имеет ничего общего с ленинизмом. Ленинцы никогда не должны идеализировать колхозы и колхозников. Они должны смотреть на вещи трезво и конкретно без какого бы то ни было фетишизма в отношении колхозов и колхозников[…]»[3].
Його підтримав В.Молотов:
«[…] Не может быть никакого сомнения в том, что подавляющая масса колхозников стоит за большевиков, за Советскую власть, за колхозы. Но сила влияния антисоветских элементов в деревне еще настолько велика, что во многих колхозах они заняли такие позиции, которые облегчают им кулацки-разлагающую антисоветскую работу в колхозных массах. Отсутствие достаточного кадра стойких большевистских работников в деревне и, прежде всего, в самих колхозах, сказывается сейчас на каждом шагу. Такое положение облегчает прямой захват руководства в отдельных колхозах антисоветскими элементами, что дезорганизующим образом отражается на политически неустойчивой части колхозников не только в этих колхозах […]»[4].
Отже, Й. Сталін та його оточення все більше переконувалися, що керівництво республіки не здатне зупинити спротив селянської громади щодо грабіжницької хлібозаготівлі і виконати план хлібозаготівлі. Цілком логічними виглядали кроки більшовицьких очільників щодо посилення державного терору через систему каральних заходів стосовно голодних селян України. Кремлю було важливо не лише отримати необхідні обсяги продовольства із республіки. Комуністичній верхівці треба було підірвати найменші потуги спротиву соціально-політичній, національній, культурно-освітній політиці пролетарської диктатури.
Чому політвідділи були організовані саме у МТС і радгоспах?
Для адептів диктатури пролетаріату перетворення дрібнобуржуазної селянської громади у сільськогосподарських робітників стало одним із головних ідеологічних постулатів «перебудови сільськогосподарського виробництва». Селянин-робітник, який не мав власності, ідеал для більшовика. Оскільки він не буде відволікатися на власну земельну ділянку і буде повністю залежати від заробітної платні, яку виплачуватимуть «сільськогосподарські фабрики». Отже, такий селянин буде повністю контрольованим і залежним від держави.
Одним із елементів «пролетаризації» сільського господарства стало створення машино-тракторних станцій. Перша МТС була створена весною 1928 р. у зерновому радгоспу ім. Шевченка Березівського району Одеського округу. Українське об’єднання радянського господарства направило технічних працівників до новоствореної МТС, 120 тракторів, необхідний сільськогосподарський реманент.
Масовому їх заснуванню сприяла постанова Ради праці та оборони СРСР «Про організацію МТС» від 5 червня 1929 р. Цілком логічно, що осередки «механізації сільського господарства» створювалися переважно у районах «масового колгоспного руху», оскільки МТС повинні були довести перевагу колгоспного способу сільськогосподарського виробництва. Координацією їхньої організаційно-виробничої діяльності переймалося акціонерне товариство «Всесоюзний центр машинно-тракторних станцій». На посади керівників МТС часто направляли «двадцятип’ятитисячників». Таке рішення було оптимальним, позаяк значна частина «робітничих посланців» мала досвід організації праці на промисловому виробництва та технічні навички тощо.
Цілком раціональне рішення про механізацію сільського господарства більшовики використали у першу чергу для пропаганди пролетарського способу життя, відходу від «дрібнобуржуазної сільської стихії». На роботу до МТС набирали перевірених комсомольців, ідеологічно стійких сільських активістів, серед керівних кадрів переважали комуністи. Працівники МТС отримували гарну заробітну платню у порівнянні із «порожніми» трудоднями колгоспників. Робота механіка, тракториста вважалася престижною серед молоді, оскільки вимагали певної освіти, технічних навичок. Праця у МТС ставали певним кроком у кар’єрному зростанні. Водночас, значна нестача кваліфікованих кадрів приводила до частих поломок і, як наслідок, простоїв тракторів і машин, перевитрат пального, мастила, запчастин. Постачання останніх теж була великою проблемою, бо спочатку трактори закупалися за межами СРСР закордону, головним чином американського виробництва. Тому більшість МТС були економічно невигідні, однак продовжували функціонувати як осередки «пролетарської культури виробництва».
За обробіток землі колгоспи сплачували чималі кошти чи сільськогосподарською продукцією. Вони сплачувалися негайно після збирання врожаю на хлібоприймальні пункти. Ціни за обробіток землі були значні і поряд із сплатою податків та виконанням хлібозаготівлі фактично забирали останні результати селянського господарювання. Це викликало нарікання значної кількості колгоспів. Але для держави це був додатковий канал отримання збіжжя.
Інший осередок «пролетаризації» села – це радянські господарства (радгоспи) найвища, за задумом більшовицького керівництва, форма сільського господарства. Фактично це сільськогосподарська фабрика, що мала засоби виробництва і найману робочу силу. Це була мрія більшовицького керівництва. Для демонстрації переваги нової форми господарювання саме туди направлялися значні об’єми імпортної техніки, фахівців, насіння тощо. На початку 1934 р. у республіці налічувалося 768 радгоспів, що мали у своєму розпорядженні 3,4 млн га посівів, 11 828 тракторів, 309 тис. голів робочої худоби, 703 тис. голів великої рогатої худоби. Крім того, було ще багато так званих приписних радгоспів, що належали окремим промисловим підприємствам та установам і забезпечували їхніх працівників продовольством. Але, як засвідчила практика, більшість радгоспів теж виявилася нерентабельними й існували за рахунок дотацій. Мізерна зарплата, важка праця, незацікавленість у результатах праці, недолуга організація сільськогосподарського виробництва були основними причинами їхніх економічних проблем.
Але серед вищого політичного керівництва СРСР саме радгосп вважався майбутньою основою сільськогосподарського виробництва у СРСР. Економічні негаразди пояснювалися «діяльністю шкідницьких елементів» і «слабким керівництвом».
Передумови створення політвідділів МТС
Зважаючи на невиконання плану хлібозаготівлі, неспроможність, на думку Й. Сталіна, українського керівництва боротися із проявами контрреволюції, наприкінці 1932 – початку 1933 рр. почали реалізовуватися певні управлінські рішення. Їхнім підґрунтям стала реакція кремлівських очільників на результати хлібозаготівлі у республіці 1932 р.
«Комісії Молотова», що перебувала в УСРР наприкінці жовтня – листопаді 1932 р., дещо вдалося прискорити вилучення хліба із планового розрахунку у 165–170 млн. пудів[5]. Оскільки В.Молотов у категоричній формі зажадав повного виконанню цього плану, республіканські очільники одразу виробили чергові репресивні заходи. 27 листопада 1932 політбюро ЦК КП(б)У надіслало обкомам партії директиву, де констатувало масовий опір і «саботаж» хлібозаготівлі у багатьох колгоспах. Політбюро ЦК КП(б)У вимагало вилучити із колгоспів організаторів «саботажу» і притягти їх до судової відповідальності. У першу чергу під арешт підпадали «члени партії з числа керівних посадовців колгоспу, які переродилися, допомагають куркульству» – рахівників, комірників, завгоспів і вагарів. Комуністів, «які допомагають обманювати державу та організують саботаж хлібозаготівлі», пропонувалося судити особливо суворо. Секретарі обкомів партії спільно з начальниками обласних відділів ҐПУ зобов’язувалися зібрати найбільш серйозні справи з арештів членів правлінь колгоспів, провести по них прискореним порядком суди з найсуворішими вироками. Крім цього, виключених з партії комуністів, перш за все керівних сільських і районних працівників, належало вислати як «політично небезпечний елемент». У деяких районах репресії охопили до 28% правлінь колгоспів. Водночас, із сіл вивозили все збіжжя з насіннєвими фондами включно. Така політика мала продемонструвати, «що радянська влада вміє нещадно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівлі, з куркульськими елементами та їхніми поплічниками»[6].
Для координації каральних заходів у традиції більшовицького керівництва часів громадянської війни у Радянській Росії в областях створювалися комісії, які складалися з першого секретаря обкому партії, голови обласної контрольної комісії, начальника облвідділу ҐПУ та обласного прокурора. Їх орієнтували на «нещадне викриття шкідницької ролі засуджених членів партії, які переродилися та стали направду куркульськими агентами», а також на те, щоби прискорити судовий розгляд справ арештованих[7].
Але демонстрація готовності С.Косіора до радикальних заходів для вилучення збіжжя не вплинула на Й.Сталіна. На засіданні політбюро ЦК ВКП(б) 10 грудня 1932 р. кремлівські очільники заслухали доповіді регіональних керівників про перебіг хлібозаготівлі. Звітували С.Косіор (ЦК КП(б)У), Б.Шеболдаєв (Північнокавказький крайком) та ін. Й. Сталін піддав керівників УСРР різкій критиці, що іноді переходила у відверту лайку. Він звинуватив їх не просто у невмінні чи небажанні виконувати плани хлібозаготівлі, а у хибній політичній лінії, «м’якотілості», браку наполегливості у боротьбі з «саботажниками». Особливо різко Й.Сталін лаяв М.Скрипника за «небільшовицьку» політику українізації та зв’язок з «націоналістичними елементами», які чинили спротив хлібозаготівлі.
Проект постанови про хлібозаготівлі підготувала комісія політбюро ЦК ВКП(б) у складі якої були С.Косіор і В.Строганов (секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У). Вже 14 грудня постанова «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» ухвалена опитуванням політбюро ЦК ВКП(б). ЦК КП(б)У і РНК УСРР погодилися забезпечити виконання плану заготівлі зернових і соняшника до кінця січня 1933 р.
Водночас на місцеві парторганізації республіки покладалася провина за вкрай слабку роботу і відсутність політичної пильності, що дозволило «контрреволюційним елементам» проникнути у керівництво, а також управлінський апарат колгоспів і низових радянських органів. Ці елементи прагнули організувати «контрреволюційний рух», «саботаж» хлібозаготівлі і сівби. Очільників України зобов’язували «викорінити» їх шляхом арештів, ув’язнення до концтабору на тривалий термін, не зупиняючись перед розстрілами[8].
В УСРР пропонувалося вигнати петлюрівські та буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, а також забезпечити систематичне партійне керівництво «українізацією».
Як вже згадувалося, акцентування уваги на наявності «націоналістичної контрреволюції» було одним із головних аргументів Кремля у відсутності «прориву у хлібозаготівлі». На думку українського вченого В.Васильєва, в умовах соціально-економічної та політичної кризи, що наростала в Україні наприкінці 1932 р., Й.Сталін волів розглядати спротив хлібозаготівлі у суспільстві та КП(б)У як справу «внутрішньої української контрреволюції», пов’язаної з «польською агентурою» Ю.Пілсудського. Із одного боку, це надавало універсальну можливість придушити опір і виконати плани хлібозаготівлі, застосовуючи широкомасштабні державні репресії проти «класових ворогів», до категорії яких потрапляли всі, хто незадоволений і опирається. З іншого боку, політичні звинувачення на адресу керівництва УСРР дозволяли ліквідувати його певну автономність і самостійність. Націонал-комуністи на чолі з М.Скрипником, що відповідали за українізацію, виявилися винними як «помічники буржуазно-націоналістичних елементів»[9].
Але Й. Сталін розумів, що грізні директиви, адміністративні «накачки» і «кампанійщина» у боротьбі із «саботажем хлібозаготівлі» колгоспного і місцевого керівництва та «українським буржуазним націоналізмом», операції ДПУ УСРР не пронизали всі рівні українського суспільства. Особливо це стосувалося сільських громад.
Більшість місцевих сільських активістів, керівники місцевих партійно-радянських органів були вихідцями із адміністративно-територіальної одиниці, де працювали. Вони не повністю розуміли розпливчасті маркери «петлюрівщини», оскільки остання пов’язувалася не із участю в управлінських чи військових структурах періоду УНР, а із роздачею колгоспникам авансів, намаганнях зберегти насіннєвий фонд чи збіжжя для харчування селянських родин.
«Щупальця» місцевих апаратів ГПУ на початок 1930-х рр. теж у повній мірі не досягали сільської «глибинки». Обласні відділи ГПУ УСРР скаржилися, що значна частина внутрішніх районів республіки не мала районних апаратів і обслуговувалася штатними співробітниками із сусідніх районних ГПУ. На початку 1930-х рр. органи ГПУ на рівні сільських районів були представлені або районним уповноваженим (іноді мав ще помічника уповноваженого), або районним відділенням у складі районного уповноваженого ГПУ та двох-трьох помічників уповноваженого, один із яких «обслуговував» сусідній «прикріплений» район, де не було штатного співробітника держбезпеки. Звичайно, що при такому навантажені довідатися про всі «контрреволюційні петлюрівські змови» було важко. Місцева агентурна мережа теж не завжди спрацьовувала, оскільки агенти (сільські активісти, працівники районних радянських установ, які постійно працювали по селах району, селяни та ін.) були не в змозі були класифікувати «злочин здійснений петлюрівцями».
Отже, на думку Й. Сталіна, потрібен був політичний орган із чіткими владними компетенціями, не пов’язаний із місцевою партійно-радянськими органами, що мав окремий канал зв’язку із союзним центром. Також у його розпорядженні мала бути каральна складова.
Резолюція січневого 1933 р. пленуму ЦК ВКП(б) і ЦКК: « МТС не мають політичного обличчя».
У січні 1933 р. згідно із рішенням об’єднаного пленуму (7–12 січня 1933 р.) ЦК ВКП(б) і ЦКК при МТС і радгоспах були створенні політичні відділи. Вони уособлювали необхідні критерії Кремля для вирішення питання боротьби як за виконання плану хлібозаготівлі, так і ліквідації «націоналістичної контрреволюції» на низовому сільському рівні.
У резолюції об’єднаного пленуму (7–12 січня 1933 р.) ЦК ВКП(б) і ЦКК обґрунтовувалася концепція «ворожого сільського середовища», підкреслювалася необхідність створення політвідділів і «слабкість політичної роботи у селі». У преамбулі зазначалося, що колективізація створила необхідні умови для подальшого зросту сільського господарства, прибутків як колгоспів, так і окремих колгоспників. Водночас акцентувалася увага на подальшому спротиву «перебудові сільського господарства» (мовою оригіналу):
«[…] Успешному разрешению этих задач оказывают жестокое сопротивление антисоветские элементы села. Хозяйственно разбитый, но еще не потерявший окончательно своего влияния кулак, бывшие белые офицеры, бывшие попы, их сыновья, бывшие управляющие помещиков и сахарозаводчиков, бывшие урядники и прочие антисоветские элементы из буржуазно-националистической и в том числе эсеровской и петлюровской интеллигенции, осевшие на селе, всячески стараются разложить колхозы, стараются сорвать мероприятия партии и правительства в области сельского хозяйства, используя в этих целях несознательность части колхозников против интересов общественного, колхозного хозяйства, против интересов колхозного крестьянства. […]»[10].
У цьому абзаці резолюції згадані члени двох політичних партій, яких більшовики вважали найбільшими супротивниками у боротьбі за вплив на сільську громаду. Зазначаючи загального ворога як «буржуазно-націоналістичні елементи», більшовицькі очільники уточнили – «есерівська і петлюрівська інтелігенція».
Очевидно, що Й. Сталін, який, безсумнівно, редагував резолюцію пленуму, переймаючись подіями в УСРР, акцентував увагу саме на національно-політичній компоненті спротиву в одній республіці – в Україні. Оскільки термін «петлюрівці» чітко пов’язувалися лише із УНР Він навіть підкреслив носіїв цієї компоненти – українську інтелігенцію, що транслювала інтереси й ідеї селянської громади. Отже, арешти і судові процеси над інтелігенцією на кшталт «Спілки визволення України», що прокотилися на початку 1930 рр. на думку «кремлівського небожителя» не знищила інтелектуалів українського незалежницького руху. Тому, незважаючи на загальносоюзний характер резолюції пленуму, український фактор став визначальним у визначенні першочергових ворогів більшовизму.
У резолюції окреслили перелік посадових осіб колгоспної адміністрації які підлягали обов’язковій перевірці на політичну лояльність (мовою оригіналу):
«[…] Проникая в колхозы в качестве счетоводов, завхозов, кладовщиков, бригадиров и т. п., а нередко и в качестве руководящих работников правлений колхозов, антисоветские элементы стремятся организовать вредительство, портят машины, сеют с огрехами, расхищают колхозное добро, подрывают трудовую дисциплину, организуют воровство семян, тайные амбары, саботаж хлебозаготовок – и иногда удается им разложить колхозы. […]
Все эти противосоветские и противоколхозные элементы преследуют одну общую цель: они добиваются восстановления власти помещиков и кулаков над трудящимися крестьянами, они добиваются восстановления власти фабрикантов и заводчиков над рабочими. […]».
Скептично оцінюючи політичну спроможність сільських партосередків, які «були позбавлені революційної чутливості і пильності», вище політичне керівництво СРСР розкрило методи «контрреволюційної роботи» (мовою оригіналу): «[…] некоторые члены партии, проникшие в партию из-за карьеристских целей, смыкаются с врагами колхозов, совхозов и Советской власти и организуют вместе с ними воровство семян при севе, воровство зерна при уборке и обмолоте, сокрытие хлеба в тайных амбарах, саботаж хлебозаготовок и, значит, втягивают отдельные колхозы, группы колхозников и отсталых работников совхозов в борьбу против Советской власти. […]».
Означивши роль машинно-тракторних станцій і радгоспів як «величніших фабрик соціалістичного землеробства», резолюція зазначила, МТС не мають «політичного обличчя» (мовою оригіналу):
«[…] Внутри МТС сплошь и рядом процветают преступно-небрежное отношение к заданиям партии и правительства, преступное отношение к государственному имуществу, воровство и расхищение колхозного имущества и государственной собственности. Классово враждебные элементы нередко проникают и в сами МТС, ведя изнутри работу по усилению антисоветского влияния на колхозников. […]».
Резолюція визначала посадові обов’язки начальника політвідділу, який став одночасно заступником директора МТС по політичній частині.
Загалом завдання було сформульовано таким чином (мовою оригіналу):
«[…] Политические отделы МТС и совхозов должны развертыванием массово-политической работы в колхозах и совхозах, с одной стороны, и организационно-хозяйственным укреплением колхозов и совхозов — с другой, дополнять хозяйственно-техническую работу МТС и совхозов по разрешению поставленных перед колхозами и совхозами задач в области повышения урожайности полей, лучшего ухода за скотом, своевременной организации осеннего и весеннего сева, своевременной организации уборки и обмолота, своевременного и полного выполнения колхозниками и совхозами всех своих обязательств перед государством […]».
Але у наступних абзацах комуністичні очільники сформулювали конкретні завдання, що не залишали сумніву в антиселянській й антиукраїнській спрямованості. Першочерговим завданням політвідділів було (мовою оригіналу) «[…] обеспечение безусловного и своевременного выполнения колхозами и колхозниками[11] своих обязательств перед государством и, в особенности, решительная борьба с расхищением колхозного добра, борьба с явлениями саботажа мероприятий партии и правительства в области хлебозаготовок и мясозаготовок в колхозах».
Також були визначені методи виконання цих завдань. Зокрема, працівники повинні були забезпечити «настійливе, правильне і своєчасне виконання законів радянського уряду про адміністративні і каральні заходи стосовно осіб, які розкрадали колгоспне майно і саботували виконання рішень уряду і партії». Отже, над місцевими партійно-радянськими працівниками, які начебто повинні були стежити за виконанням радянського законодавства, з’явилися своєрідні «наглядачі». Тепер вони не лише будуть стежити за точним виконанням місцевим апаратом вказівок вищого політичного керівництва, а й втручатися у тих випадах, коли реалізація постанов партії проводилася недостатньо активно чи місцеві керівники намагалися їх оскаржити. Водночас, політвіддільці не повинні були допускати «порушення і збочень при виконані рішень партії, голого натиску й адміністрування» при «використанні всіх важелів пролетарської диктатури проти куркуля і його агентури».
Постанова навіть детально зазначила ситуації сільськогосподарського виробничого процесу, за якими повинні були пильно стежити і, за необхідності, корелювати політвіддільці:
– забезпечення якості насіння під посівної кампанії;
– запобігання розкрадання насіння;
– спостереження за правильним проведенням обмолоту;
– боротьба із розкраданням обмолоченого зерна;
– боротьба із невиходами на роботу;
– забезпечення «уважного піклування за живим і мертвим інвентарем колгоспу і радгоспу»;
– вигнання із колгоспів і радгоспів всіх «шкідницьких протирадянських і протиколгоспних елементів, підбір кращих перевірених кадрів».
Саме «кадровій чистці» на низовому рівні повинно було приділятися найбільше уваги. Оскільки від того, «[…] хто працює на сіялці, молотарці,у відділені тваринницького господарства, на обліку зерна і всього колгоспного і радгоспного майна, залежить збереженість громадської і радгоспної власності, залежать успіхи колгоспів і радгоспів».
Також були чітко вказані маркери «ворогів» – «шкідницька робота рахівників», «підкуркульники», «організатори розкрадань у колгоспах серед членів правління колгоспів», «розкрадачі колгоспної і радгоспної власності», ледарі», «горлохвати», «ті, хто несумлінно ставиться до роботи, колгоспного реманенту» тощо. Окремо зазначалися «опортуністичні елементи й агенти класових ворогів, що проникли в організацію і проводили свою підривну роботу під прикриттям партійного і комсомольського квитка».
Примітно, що боротьбу із «шкідниками у сільському господарстві» у резолюції порівняли із «шахтинським процесом» 1928 р.[12] Автори резолюції зазначали, що прояви «шкідництва» і «саботажу» у колгоспах, що проявилися у 1933 р., тобто у період масової смертності населення і голоду, послужать «[…] таким же поворотним пунктом у справі розгортання революційної пильності наших сільських і районних комуністів, підбору нових, більшовицьких кадрів для колгоспів і радгоспів».
Паралельно працівники політвідділів повинні були згуртувати наявні і створити нові партійні і комсомольські сільські осередки за принципом «відданості партії, вміння вести за собою колгоспників і робітників радгоспу». До осередків залучалися і безпартійні активісті, які демонстрували готовність до реалізації рішень партії.
Такі якості були потрібні, оскільки у резолюції закликали партійців і комсомольців «не боятися боротьби у середині колгоспу і радгоспу за ізоляцію і вигнання антигромадських елементів, протиколгоспних елементів». Отже, політвідділи повинні були максимально посилити політико-соціальний конфлікт у селянській громаді, який активно стимулювали у 1930–1931 рр. під час масової депортації селян. Голодомор дещо цей штучний конфлікт послабив, бо брак продовольства вдарив практично по всіх соціальних групах селянської громади.
Чітка спрямованість резолюції пленуму на реалізацію жорсткої кадрової політики у колгоспах свідчила принаймні про три факти. По-перше, вище політичне СРСР вбачало загрозу у звичайних селянах, байдуже чи він колгоспник, чи індивідуальник, чи сільськогосподарський робітник. Він не бажав віддавати за безцінь результати власної праці у тих кількостях, що були потрібні кремлівському керівництву. По-друге, сподівання, що політвідділи проведуть точкову «кадрову чистку» низових партійно-комсомольських осередків і місцевих партійно-радянських апаратів, що не вдавалося зробити республіканському компартійному керівництву. По-третє, саме працівники політвідділів отримали право на кадрові рішення, у тому числі і каральні, стосовно як сільського населення, так і низових партійно-радянських працівників. Резолюція вимагала, щоб усі каральні заходи, у тому числі судові рішення, поширювалися через агітаційно-пропагандистську мережу та ЗМІ для інформування населення про причину і факт покарання. Оскільки диктатура Й. Сталіна на початок 1930-х рр. була доконаним фактом, то інформування населення про покарання було однією із типових форм формування страху/жаху людини перед всесильністю влади. Це був типовий крок кремлівських очільників використання терору у державному управлінні.
Спрямованості на каральну чистку відповідала система призначення і структура політвідділу МТС. Начальник політвідділу МТС (заступник директора МТС), начальник політсектору МТС і водночас заступник завідувача обласного (крайового) земельного управління призначалися ЦК ВКП(б) згідно із представленням першого секретаря обкому (крайкому), ЦК нацкомпартії. У структурі наркомату землеробства СРСР створювалося політичне управління МТС, начальник якого призначався ЦК ВКП(б) і був одночасно заступником наркома землеробства СРСР.
Виходячи із алгоритму призначень, основна роль у пропозиції кандидатур належала ЦК ВКП(б). Саме тут підбиралися і направлялися відповідні кандидатури на місця. Про надзвичайні повноваження свідчила і система підпорядкування: начальники політвідділів МТС підпорядковувалися начальнику обласного (крайового) політсектору МТС і координували свою діяльність із місцевим райкомом партії або шляхом входження до складу бюро райкому, або періодичним інформуванням; начальник обласного (крайового) політсектору підпорядковувався безпосередньо начальнику політуправління наркомату землеробства СРСР і погоджуював свою роботу із місцевими обкомами (крайкомами) і ЦК нацкомпартії. Тобто була вироблена система інформування про ситуацію на місцевому рівні, що не залежала від місцевого комітету партії і навіть республіканського ЦК.
Начальнику політвідділу підпорядковувалися два заступники по загальнопартійній і помічник по комсомольській роботі.
Політвідділи МТС як інструмент втілення Голодомору
Начальники політвідділів МТС, їх заступники одразу після створення МТС фіксували у своїй зоні відповідальності складну соціально-економічну ситуацію і критичний стан із продовольством у сільського населення. У доповідних записках вони зазначали факти масової смертності селян – і колгоспників, і одноосібників. Варто зазначити, що організаційний період політвідділів припав на пік масової смертності від голоду (лютий – квітень 1933 р.).
Ситуація була критичною навіть у прикордонних районах, що колгоспи яких посилено постачалися продовольством і технікою. Так, у липні 1933 р. голова Городоцького райвиконкому Власов, начальники політвідділів Городоцької (Козич) і Фельштинської МТС (Чернін) у листі до секретаря Вінницького обкому КП(б)У Левінзона так інтерпретували ситуацію (мовою оригіналу):
«Учитывая специфичность нашего района как пограничного, с большим национальным переплетением ( имеется 23% в районе польского населения и 4,5% еврейского наделения), 10 национальных колхозов, 10 смешанных колхозов польско-украинского населения. При наличии продовольственных затруднений в районе [у] 64 колхозов, всего имеется 8 колхозов продовольственные фонды [которых составляют] от 30 до 50 центнеров, в 7 колхозах истекают фонды, [у] 49 колхозов находятся в настоящее время в чрезвычайно тяжелом продовольственном положении, в которых отсутствуют всякие продовольственные источники питания. Вследствие голодовки имеются случаи опухания колхозных семейств и смертность на почве голодовок в колхозах. Так, например, в Данюках померло 10 чел., Черноводах – 7 чел., в Кременной – 59 чел., в Городке –10 чел., Хоменцах – 36 чел., Райковцах – 5 чел., Скотенянах – 6 чел., Тростянце –10 чел., Выдаве – 5 человек. Всего за короткое истекшее время умерло 128 чел.
В результате таких затруднений создается благоприятная почва для ведения контрреволюционной работы петлюровским, кулацким и вообще антисоветским элементом, особенно среди польского населения. Что может привести к политическим осложнения в этих колхозах и подрыву организационно-производственной стороны в этих колхозах. Сейчас сложились на почве продовольственных трудностей – эмиграционные настроения среди польских сел (Немиринцы, Боревцы), что выразилось в подготовке крестового похода за границу в Польшу.
Отмечая еще то, что в числе этих колхозов есть 10 колхозов доприселенческих, где имеется в каждом от 7 до 12 красноармейских доприселенческих семейств, которые резко ставят вопрос о немедленной помощи: «А если не поможете хлебом, то мы вынуждены покинуть колхоз и разбежаться», (села Москалевка, Остапковцы). Эти красноармейские семьи, хотя и в большинстве своем получили по установленным нормам хлеб, но в связи с тем, что они за зиму привезли свои семьи в колхоз, в силу увеличения числа едоков да плюс к этому им не додали овощей и жиров, поэтому они оказались в тяжелом продовольственном положении.
Учитывая выше изложенное, мы просим отпустить для колхозов нашего района продовольственную помощь как минимум 1000 центнеров хлеба, что даст возможность поддержать более пораженные голодом и серьезные в политическом отношении колхозы и села»[13].
Ця доповідна записка цікава тим, що мотивацією для допомоги голодуючим селянам було не врятування від голодної смерті, а фактор прикордоння – свого роду вивіски радянського добробуту із одного боку, інший – можливість масового переходу населення до Польщі як порятунку від голоду і витік інформації про численні масові голодні смерті.
Паралельно партійці переймалися можливим провалом програми переселення на прикордоння політично благонадійних червоноармійських родин, які виконували функції як мілітарну (швидкий резерв під час вторгнення чи виявлення розвідувально-диверсійних груп), так і політичну – соціальна база більшовиків на ворожому для них прикордонні.
Начальник політвідділу Бердичівської МТС Коган у доповідній записці від 13 травня 1933 р. констатував масовий голод та випадки людоїдства у колгоспах. За його інформацією, у кожному селі району не менше 15% опухлих селян: «[…] Є села, де щоденно помирає декілька селян, переважно люди похилого віку і діти із складу індивідуальників. Із 15 квітня по 5 травня 1933 р. померло понад 250 осіб»[14]. Станом на 30 травня 1933 р. Коган констатував різке збільшення опухлих селян та смертей (мовою оригіналу): «[…] Чрезвычайно тяжелое продовольственное положение в районе, резко обостряющееся за последнюю декаду, весьма плохо отражается на выходе на работу, особенно в части выхода на работу колхозниц. Продовольственные запасы колхозов на исходе (2–3 дня). Процент опухших – голодающих – резко увеличился. По некоторым селам (Татариновка, Солотвин. Тереховое, Жидовцы) количество опухших выросло на 40–50%. По данным селам, особенно по Солотвину и Тереховому ежедневно умирает в среднем по 6–8 человек». Як наслідок, у с. Маркушах Бердичівського району селяни відмовлялися виходити а роботу, а 19 травня 1933 р. взагалі заявили (мовою оригіналу»: «До тех пор не пойдем на работу, пока не будет выдан хлеб на руки колхозникам»[15].
Коган описав трагічну ситуацію колгоспника-бідняка Василя Фіщука, який мав родину із 6 осіб. Його Коган охарактеризував як «ледаря», оскільки упродовж 1932 – весни 1933 рр. він не мав жодного трудодня. У 1933 р. його дітей забрали до колгоспного садочку, де дітей годували мінімальним пайком. Але В.Фіщук, «незважаючи на надану колгоспом допомогу» відмовлявся працювати у колгоспі. У ромові із Коганом він заявив (мовою оригіналу): «[…] На роботу не пойду. Лучше съем своих детей, а когда детей не хватит, то возьму веревку и повешусь. Но не пойду работать на коммунистов»[16]. Після такої розмови В. Фіщука взяли під нагляд районного апарату ГПУ.
Причини такого ставлення колгоспника-бідняка до «комуністів» достеменно не відома. Однак, поки зрозумілий факт того, бідняк відмовився працювати у колгоспі через те, що не міг забезпечити необхідний рівень добробуту родини із 6 осіб.
Оцінюючи політико-економічну ситуацію, начальники політвідділів у доповідних записках робили висновки про «ворожу діяльність», «шкідницьку роботу керівництва колгоспів, бригадирів, завгоспів», «протиставлення колгоспних інтересів державним інтересам». На останньому акцентував увагу начальник політвідділу Чуднівської МТС Нікітін 13 грудня 1933 р. у звітному політдонесені писав(мовою оригіналу): […] в прошлом году мы имели очень резкое противопоставление колхозных интересов государственным интересам и, несмотря на нажим со стороны парторганизаций, все же план хлебосдачи государству не был выполнен. Что касается противопоставлений интересов колхозника интересов колхозника интересам государства, [такие действия] доходили до ужасающих пределов. Масса погнила на полях неубранного урожая. Даже можно было слышать такие слова, что: «Пусть гниет, это же не мое, а колхозное». Остаются на зиму коровы и кони без корма, говорят, что: «Пусть пропадают, это не мое, колхозное». Эта кулацкая агитация настолько имела влияние, что действительно тягло вышло на весну чуть живое. Это тяжелое положение, которое является следствием кулацкой работы, клак опять пытался воспользоваться в своих интересах на посевах. Были случаи, когда в семенной материал подсыпали песок, уничтожали тягло – резали коней»[17].
Але відмова від збирання врожаю 1932 р. була закономірним явищем. Голодування населення вже набирало обертів. Селяни бачили, що результати їхньої праці вивозяться із колгоспних комор для виконання хлібозаготівлі, водночас їхні родини залишалися без збіжжя. Тому доцільності збирати врожай для «когось» за відсутності можливості задоволення селянських потреб вони не бачили. «Знищення тягла», як показала дослідницька практика, теж було вимушеним явищем. Хлібозаготівлі позбавили харчування не лише селян, а й сільське тягло – коней, волів, корів. Худоба гинула від хвороб та недоїдання. Для отримання хоч якогось зиску селяни різали худобу, щоб прохарчуватися. Підсипання піску теж було звичайною практикою голодних селян, які крали зерно. Для збереження ваги мішка замість зерна підсипали пісок.
Політвіддільці не зважали на смертність селян, яка досягла жахливих масштабів. Зокрема, за опублікованими даними дослідника В.Петренка різниця населення у згадуваному Чуднівському районі між 1932 р. та 1934 р. становила понад 17,5 тис. осіб[18]. Звичайно, якась частка із різних причин виїхала із району, але переважна більшість зникла у пітьмі Голодомору.
Спротив такій бажаній для кремлівських очільників колгоспно-радгоспній формі господарювання мав долатися через «розселянювання». Тобто остаточне позбавлення селян економічної основи господарювання (земельних ділянок) і перетворення на сільськогосподарських робітників. Для такого кроку Голодомор був самим вдалим чинником.
Для окремих, найбільш ретивих більшовиків навіть колгоспи були перепоною в отримання необхідної кількості продовольства і сировини, оскільки колгоспники мали мінімальні присадибні ділянки і «приватний інтерес». Наявність чи розширення присадибних ділянок, вирощування на них городини, зернових культур вважалося «куркульською» діяльністю й агітацію. На думку начальника політвідділу Чуднівської МТС Нікітіна, «[…] там, де добра земля один гектар дасть стільки, що він [колгоспник] дасть стільки, що він перестане потребувати колгоспу»[19]. Господарювання на власному земельному наділі продовжувало традиції селянина-власника. Оскільки селянин ставав економічно незалежним виробником, то його наступним кроком було постачання сільськогосподарської продукції по цінам, що були компромісом між державою і виробником. Цього більшовики допустити не могли, оскільки це підривало ідеологічне підґрунтя диктатури пролетаріату.
Бажаний напрям процесу «розселянювання» розкрив той самий начальник політвідділу Чуднівської МТС Нікітін (мовою оригіналу): «[…] Для того, чтобы окончательно было уничтожено противопоставление колхозной собственности государственной, для этого потребуется полный охват колхозов государственными машинно-тракторными станциями. Когда большинство процессов колхозного процесса будет подчинены непосредственно МТС, только тогда можно будет считать колхозы последовательно социалистическими предприятиями. На этой ступени уже исчезнет различие между социалистической кооперацией труда в государственных предприятиях и в колхозах. Это будет такая ступень развития, на которой стирается различие между городом и деревней. На сегодняшний день это для нас цель, к которой мы должны через преодоление многообразных противоречий в практической работе двигаться. Пройденный машинно-тракторной станцией путь, говорит нам о том, что дело идет по восходящей линии.[…]»[20].
Окремі спроби голів колгоспів підпорядкувати бригади колгоспу під час польових натикалися на політичні висновки (мовою оригіналу): «[…] Нельзя забывать того, что мы в своих целях – организаторско-хозяйственного укрепления колхозов – подчинены тем условиям, в которых нам приходиться работать. Но в своих средствах, как трактор, правильная политика партии на селе, мы обладаем силой, которая воздействует на эти условия в сторону изменения их. Следовательно, подчинять тракторную бригаду колхозному бригадиру – это значит ослаблять силу, воздействующую на изменения условий. Это значит ослаблять пролетарское влияние на колхозы, это значит замедлять процесс переделки сознания колхозников. Это значит не понять – какое огромное значения в этой области должна сыграть машинная техника в сельском хозяйстве[…]»[21]. Отже, Й. Сталін та його оточення, на тлі масових смертей, користуючись вразливим психофізичним станом селян, намагалися у найкоротші терміни знищити незалежного селянина-власника і вкласти у їхню свідомість його повну залежність від держави.
Загалом колгоспну адміністрацію звинувачували у втратах врожаю через недотримання технології посіву і збирання, недостатній роботі щодо виконання хлібозаготівлі, «розбазарюванні», «розкраданні» збіжжя тощо. Зауважу, що для політвідділу спроби керівництва колгоспів врятувати селян від голодної смерті шляхом видачі авансів збіжжя чи для потреб громадського харчування часто інтерпретувалося як «розбазарювання» чи «крадіжка». Так заступник начальника політвідділу Станіславчикської МТС Маркелов у листопаді 1933 р. звинуватив у «розбазарюванні» голів трьох колгоспів. Останні ухвалили рішення про проведення натуроплати МТС у другу чергу. Натомість видали аванси колгоспникам[22].
Хоча фіксувалося чимало фактів, коли відповідальні особи реально розкрадали залишки збіжжя для власних потреб чи продажу. Так політвідділ Хмільникської МТС був поінформований про розкрадання збіжжя головами колгоспів сіл Вугли, Лозова, Педоси. Десятки пудів хліба вивозили на базар і продавали із-під поли[23].
Постійно лунали звинувачення, що колгоспи приховували реальну врожайність. Масові голодні смерті змушували керівництво колгоспів створювати не обліковані запаси збіжжя. Але політично благонадійні бригадири тракторних бригад, що брали участь у збиральній кампанії, були зацікавленні в облікуванні реальної кількості збіжжя. Оскільки від цього залежала їхня заробітна плата і премії, тому вони інформували про факти приховування врожайності. Зокрема, за переконаннями начальника політвідділу Ситковецької МТС Терьохіна у серпні 1933 р. майже всі колгоспи на 30–40%, а колгосп с. Райгород на 50% приховав реальну врожайність. Такі дії кваліфікувалися як «дрібнобуржуазна психологія» та «куркульська тенденція»[24].
Працівники політвідділів обвинувачували помираючих від голоду колгоспників у «ледарстві», оскільки вони виробили мало трудоднів і нині помирають від голоду. У випадку голодування колгоспників, які виробили понад 300 і більше трудоднів, вони звинувачували керівників колгоспів, які «розікрали», «розбазарили» збіжжя і не забезпечили «вагомого» трудодня.
Зокрема, згідно інформації начальника політвідділу Немирівської МТС Іванова у с.Велика Бушинка колгоспники, які виробили по 300 трудоднів не отримали «не отримали жодного фунту». Колгосп не виконував хлібозаготівлі і все керівництво колгоспу віддали під суд. «Корінь зла» Іванов бачив у наявності у колгоспників земельних ділянок – із 308 господарств 220 господарств мали понад 1 га землі, 22 господарства – понад 2 га землі[25]. Цілком очевидно, що колгоспники, вже переконавшись у безперспективності отримання справедливої винагороди за працю у колгопах, працювали на власних ділянках.
Політвідділи після своєї організації у 1933 р. активно включилися у кампанію по організації посіву. Вони вимагали від керівництва колгоспів максимально мобілізувати у колгоспників посівний матеріал для засіву колгоспних полів. Це означало, що у колгоспників забиралися останні кілограми зерна, що могли продовжити життя їм та їхнім родинам. Водночас, фіксуючи критичний стан посівної кампанії керівники політвідділів, наполягали на отриманні державної допомоги тим колгоспам, які повністю залишилися без посівного матеріалу.
Працівники політвідділів постійно наголошували на «саботажі» збиральної кампанії. Колгоспна адміністрація часто наполягала, що голодні, знесилені люди не здатні виконувати встановлені «зверху» норми виробітку. Але такі розмови інтерпретувалися як спротив класового ворога. Помічник начальника Любарської МТС по комсомольській роботі Ягнятинський 11 серпня 1933 р. писав про окремих комсомолок, які змогли вижати серпом за робочий день 12–13 сотих га зернових, іншому комсомольцю вдалося вижати 17 сотих га. Однак Ягнятинський визнавав, що переважна більшість колгоспників не в силі виконати норми виробітку. Це, на його думку, «ставило під загрозу збирання врожаю в установлені терміни»[26].
Його інтерпретація причин була типовою ретрансляцією думок комуністичних очільників (мовою оригіналу): «[…] В процессе работы приходится встречаться c явным сопротивлением классового врага, направленного на стыв уборочной [кампании], молотьбу и хлебосдачу. Это сопротивление выражается в форме разговоров о невозможности выполнить установленные нормы как косами, серпами, так и машинами, мотивируя слабостью людей, плохим ремонтом жаток, влажностью хлеба и другими [причинами]. А существующая организация труда в колхозах, состояние трудовой дисциплины прямо соответствует этому делу: [колхозники] поздно выходят на работу, частые поломки жаток и это на глазах у руководящих работников колхозов, у секретарей КСМ ячеек, из коих вместо быстрого реагирования [многие] молчат об этих безобразиях, чем фактически покрывают этот кулацкий саботаж. Политотдел, при помощи отдельных комсомольцев, в колхозе «Проминь» выявил целую группу кулацко-бандитских элементов. В правлении сидели бывшие крупные арендаторы мельницы и земли, которые издевались над колхозниками (Брыжко и Самчишин), в барабанщики (особа, яка працювала біля молотарки або віялки. – Авт.) пролез бывший белогвардеец Олейник Арион. Вся эта группа чужаков уволена из колхоза и привлечена к ответственности. Секретарь КСМ ячейки колхоза «Проминь»за притупление классовой бдительности снят с работы. А в соседнем колхозе «Рад[янська] нива» членами КСМ оказались сын крупного кулака и сын урядника, они из КСМ исключены. При активном участии комсомольцев проводим борьбу с классовыми враждебными элементами, проводим очистку КСМ ячеек от классово-чуждых случайных комсомольцев[…]»[27].
Працівники політвідділу не лише були ініціаторами і виконавцями розверстаних планів хлібозаготівлі. Водночас, вони вимагали повернення позик, що були отримані колгоспами у 1932 – початку 1933 рр. під час Голодомору. Значна (поки не можна сказати, яка частка) частина колгоспів після виконання цих «боргових зобов’язань» знову опинилася на межі голодування. Тому було ухвалене рішення ЦК КП(б)У про пролонгування повернення позик на 1934 – 1935 рр. Однак, це рішення мало примітку: не публікувати і не поширювати серед колгоспного керівництва. Це означало, що за наявності економічних можливостей колгоспів місцевий партійно-радянський апарат стягував відповідні позики. Позиція політвідділів була однозначною – позики повинні були стягнені. Саме тому окремих найбільш заповзятих начальників політвідділів вище партійно-радянське керівництво «зупиняло».
У сукупності із діяльністю місцевого партійно-радянського апарату такі кроки пролонгували голодування сільського населення. Так, 20 липня 1933 р. (розпал збирання врожаю) начальник політвідділу Старо-Синявської МТС інформував начальника Вінницького політсектору МТС Л. Паперного про факти канібалізму у с. Паплинці (з’їдено 2 дітей), Іванківці (4 дітей), Стара Синява, Пабино (жінку й дитину). У доповідній записці зазначалося, що «[…] у цих колгоспах ми маємо значну кількість смертних випадків. Правда треба сказати, що основна маса цих опухлих і помираючих колгоспників, вступили до колгоспу восени 1932 р. і наприкінці весни 1933 р. Але загальний стан цих колгоспів важкий»[28]. Отже, цей документ свідчить і про те, що селян упродовж 1932 р. змусили увійти до колгоспів, навесні 1933 р. голодні селяни бачили у колгоспі певний чинник порятунку, оскільки там хоча б мізерно годували тих, хто працювали у полі. Фактично це дотичний аргумент, що голодом одноосібних селян змусили вступати до колгоспів.
Одним із напрямів роботи політвідділу стала охорона посівів і врожаю 1933 р. На тлі масового голоду відбувалися масові крадіжки посівного матеріалу прямо із поля. Так, начальник політвідділу Бердичівської МТС Коган повідомив, що 6 травня 1933 р. у с. Райках Бердичівського району піймали 13 колгоспників, які зібрали понад 20 фунтів гороху із посіяного поля. Тобто охорону полів почали не під час визрівання врожаю, а одразу після його посіву[29].
Політвідділ не лише вимагав організувати мобільну охорону (об’їждчиків), а й брав активну участь в організацій таких груп із числа комсомольців, командирів і червоноармійців запасу Червоної армії тощо. Так, помічник начальника політвідділу Любарської МТС по комсомольській роботі Ягнятинський 11 серпня 1933 р. доповідав (мовою оригіналу): «[…] Во всех колхозах при непосредственном участии КСМ ячеек организованы дружины по охране урожая, в которых активное участие принимают комсомольская и колхозная молодежь. В Ново-Чарторийськом колхозе дружины охраны урожая работают систематически днем и ночью. По инициативе комсомольской ячейки в охрану урожая вовлечено большое количество колхозников. Для ночных сторожей установлен пароль, без которого на поля нельзя появляться. Сторожа проверяются еженощно. […] Однако не все ячейки как надо занимаются охраной урожая. В следствии чего, в некоторых колхозах были случаи краж и срезания колосков. В с. Меленцах кулак срезал колосья на площади 0,65 га, в с. Гизовщина украли хлеб с поля, а КСМ ячейка на это не реагировала. Воры были пойманы и привлечены к ответственности, кулацко-воровские действия обличены и доведены до каждого комсомольца, до каждого колхозника. […]»[30].
Така практика призводила до масового знущання зухвалих і наділених владою комсомольців над голодними селянами. Так, заступник начальника політвідділу Калинівської МТС Зінькович 8 серпня 1933 р. поінформував, що у селах Гущенці, Корделівка, Голяки, Шепіїівка Калинівського району сталося 7 самосудів. Зокрема, у с. Шепіївці секретар комсомольського осередку Цура разом із ще одним колгоспником у нетверезому стані повісили одноосібника, якого спіймали за зрізуванням колосків[31].
Отже, політвіддільці достатньо швидко опанували сільський актив і могли швидко мобілізувати його на виконання політико-господарських кампаній.
Така активна діяльність «надзвичайних політвідділів» спровокували чимало конфліктів із місцевим партійно-радянськими органами, у першу чергу із райкомами партії і райвиконкомами. Й. Сталін фактично створив два центри управління у районі. Із цим не бажали миритися місцеві керівники. Оскільки тепер із району був додатковий неконтрольований канал інформації безпосередньо на Москву чи обком КП(б)У. Водночас, волюнтаристські дії, командний стиль керівництва начальників політвідділів дратував секретарів райкомів КП(б)У.
Зважаючи на надзвичайні повноваження начальників політвідділів, зафіксовані такі типи конфліктів:
– через відсутність розмежування повноважень секретарів райкомів КП(б)У і начальників політвідділів МТС;
– методи роботи щодо виконання політико-господарських кампаній (звинувачення секретарів райкомів КП(б)У в «балаканині», «бюрократизмі», «засміченості» партійних кадрів, натомість звинувачення начальників політвідділів у волюнтаризмі, порушенні соціалістичної законності);
– міжособистісні конфлікти.
Іноді наслідки таких конфліктів для повчання інших партійно-радянських працівників навіть озвучувалися у ЗМІ. Так, у «Вістях ВУЦВК» від 30 червня 1933 р. було опубліковано постанову Одеського обкому КП(б)У: «Обком КП(б)У ухвалив ряд постанов про взаємовідносини РПК з політвідділами. Обком констатує, що Ново-Одеський РПК не вжив своєчасно заходів щодо усунення фактів ігнорування політвідділів від радянських організацій, не дав потрібної відсічі діям прокурора та нач[альника] міліції і цим об’єктивно сприяв антипартійним вчинкам ряду працівників.
Колишньому секретареві РПК тов. Веровському вказано на неправильність його дій щодо нач[альника] політвідділу Гур’ївської МТС т. Талдикіна. За ігнорування та непартійне ставлення до політвідділу голові райвиконкому Петріченкові оголошену сувору догану.
За незаконні дії, що виявилися у виселенні т. Талдикіна з наданої йому квартири – райпрокурору Ільяшову оголошено сувору догану з попередженням і усунено з роботи. Нач[альнику] міліції Першеляєву оголошено догану.
Обкому комсомолу доручено терміново розглянути питання про взаємовідносини РК ЛКСМУ та нач[альника] політвідділу МТС і вжити відповідних заходів щодо райкому ЛКСМУ.
Обком констатує, що Хорлівський райпарком замість більшовицького здійснення на ділі рішення ЦК ВКП(б) про політвідділи і плодотворчої роботи, став на шлях неприпустимого ігнорування політвідділу. Райпарком не зробив також відповідних висновків з рішення ОблКК щодо виявлених свого часу фактів замилювання очей, не мобілізував навколо цього рішення парторганізації.
Обом ухвалив оголосити догану бюрові Хорлівського РПК і керівникам району, що припустили перекручення постанови ЦК. Секретаря райпаркому Букалова, голову Райвиконкому Нестеренко, голову РайКК Риковського, уповноваженого ДПУ Зінов’єва – з роботи зняти.
За постановою обкому КП(б)У знято з роботи керсправами облвиконкому тов. Вольгона за антипартійне ставлення до політсектору ОблЗУ»[32].
Зауважу, що ці конфлікти стимулювали партійно-радянських керівників у реалізації політико-господарських кампаній, оскільки кожна група керівників мусила довести спроможність виконати директиви вищого політичного керівництва. Для місцевих керівників швидке виконання директив також було проявом політичної лояльності.
Репресивна складова діяльності політвідділів МТС
Одним із маркерів «надзвичайності» політвідділів було право на здійснення каральних функцій. Одним із заступників начальника політвідділу по загальнопартійній роботі був співробітник Об’єднаного державного політичного управління (рос.ОГПУ) СРСР. Але для широкого загалу він залишався заступником по загальнопартійній роботі, тобто ця посада мала легендоване прикриття. Лише у документах з обмежувальними грифами «Секретно», «Конфиденциально», «Для служебного пользования», адресованими до ЦК КП(б)У, до обкому КП(б)У чи обласного (крайового) політсектору МТС, їх називали заступниками начальників політвідділів із спецроботи чи заступниками начальників політвідділів по ОГПУ.
Оскільки політвідділи МТС були надзвичайними партійними органами, то діяльність заступника начальника політвідділу МТС по ОГПУ спрямувалася на проведення оперативно-розшукової роботи, виявлення антирадянського і контрреволюційного елементу у зоні відповідальності машинно-тракторної станції. Його завданням також було створення агентурної мережі у бригадах МТС і селах, збирання інформації про настрої робітників, колгоспників, одноосібників, сільської інтелігенції, місцевих активістів, компромату на комуністів для комісій по «чистці партії», контроль за виконанням хлібозаготівлі та інших господарсько-політичних кампаній. Фактично він виконував обов’язки районного уповноваженого ГПУ УСРР. Це був тимчасовий вихід, позаяк не всі райони радянської України мали районні апарати органів державної безпеки.
На жаль, поки не вдалося виявити документів, що розкривають права заступників начальників політвідділів щодо арештів та затримань. Імовірно, така діяльність навіть не регламентувалася.
На цю посаду призначали чекістів, які або мали вже досвід оперативної роботи у місцевих апаратах, або тих, хто проявив себе під час навчання у школах ОГПУ СРСР і мав практику низової партійної роботи. Заступники начальників політвідділів МТС по ОГПУ підпорядковувалися обласному відділу ГПУ УСРР.
Проблема взаємовідносин між начальниками політвідділів МТС з їхніми заступниками по ОГПУ регламентувалися спеціальною директивою ГПУ УСРР і політсектору МТС наркомату землеробства УСРР від 17 червня 1933 р. Вона, зокрема, роз’яснювала, що заступник начальника політвідділу по ОГПУ «маючи головним завданням агентурне виявлення і своєчасну ліквідацію контрреволюційного активу й антирадянських елементів в МТС, колгоспах, що вона обслуговувала, проводить свою роботу у тісному контакті із начальником політвідділу». Водночас, у директиві підкреслювалося, що заступники по ОГПУ зберігали повну самостійність в оперативній роботі і про її результати вони повинні усно інформувати начальників політвідділів. Останнім наказали врахувати специфіку оперативно-чекістської роботи їхніх заступників по ОГПУ[33].
У річних звітах начальника політвідділу МТС були присутні дві таблиці, які подавали результати каральної роботи безпосередньо у МТС та колгоспах, які обслуговувала машинно-тракторна станція. Для прикладу подаємо статистичні таблиці каральної діяльності політвідділу Янушпольської МТС (див. таб.1 і 2)[34].
Очистка МТС від класово-ворожих і саботажних елементів. 1933 р.
| Категорії працівників | Всього у штаті МТС | Вичищено і знято з роботи |
| Завідувач виробничою дільницею | 4 | – |
| Агрономічний персонал МТС | 9 | 3 |
| Працівники бухгалтерії | 6 | 1 |
| Механіки | 8 | 8 |
| Бригадири тракторних бригад | 18 | 8 |
| Трактористи | 83 | 29 |
| Машиністи молотарок | 27 | 3 |
| Водії | 12 | 3 |
| Інших | 35 | 3 |
Очистка колгоспів від класово-чужих й антиколгоспних елементів, кількість нових кадрів. 1933 р. (Таб.2.)
| Наявність у колгоспах | Вичищено/знято | Нові кадри | |
| Голів колгоспів | 22 | 10/10 | 13 |
| Завгоспи | 20 | 8/21 | 20 |
| Інших членів правління | 114 | 17/35 | 40 |
| Бухгалтерів і рахівників | 50 | 6/12 | 11 |
| Комірників | 30 | 5/17 | 19 |
| Конюх | 276 | 16/61 | 73 |
| Завідувачі товарними фермами | 17 | 4/12 | 12 |
| Бригадирів | 105 | 11/39 | 50 |
| Обліковців | 64 | 3/17 | 11 |
| Класово-чужих елементів, які пробралися до колгоспів як рядові члени | – | 208 | – |
Навіть поверхневий аналіз свідчить про масові каральні заходи, здійсненні замаскованим співробітником ГПУ лише в одній МТС і 22 колгоспах за 1933 р. Якщо соціальне походження, спротив хлібозаготівлі, вимоги видачі продовольства свідчили про політичну неблагонадійність, то який відсоток реальної некомпетентності, недбальства складав серед працівників МТС чи колгоспних господарників поки невідомий. Однак, опрацьовані звіти понад 90 політвідділів МТС Вінницької області за 1933 –1934 рр. свідчать про переважаючу більшість ідеологічних чинників при звільненні із посад у МТС та колгоспів.
Також працівники політвідділів активно застосовували несанкціоновані арешти. Документи свідчать про наступний механізм: працівник політвідділу арештовував селянина чи посадову особу на декілька діб за різних обставин чи мотивації. Якщо це був арешт за кримінальну, антиколгоспну, антирадянську чи шкідницьку діяльність, що перебувала у межах компетенції органів міліції чи органів державної безпеки, то за такою особою приїздили відповідні співробітники цих органів і несанкціонований арешт легімітизувався.
Політвіддільців не цікавили причини такої нетипової селянської поведінки колгоспників чи одноосібників. Їхні аргументи про голодування селянських родин не сприймалися. Таких осіб обвинувачували у кримінальній чи «антирадянській, ворожій діяльності».
В інших випадках арешт перетворювався у несанкціоноване покарання і особа через декілька діб звільнялася.
Працівники політвідділів також часто вимагали від голів колгоспів штрафувати колгоспників. Такі санкції, на думку політвіддільців, повинні були стимулювати виробничу дисципліну.
Ухвалення рішення про залучення карального компоненту під прикриттям у виробничій організації повністю відповідало сталінському баченню щодо жорсткого централізованого управління економікою.
Завершення діяльності «надзвичайних політвідділів»
Значна кількість конфліктів між політвідділами та райкомами партії все більше загострювалися через фактичне двовладдя у районі. Обласне, республіканське і союзне керівництво вже «втомилося» розглядати скарги місцевих партійно-радянських та начальників політвідділів і спостерігати боротьбу за «владну першість» у районах.
Водночас врожаї 1933 та 1934 рр. зумовили певне послаблення голоду і хлібозаготівельної кризи, а, отже, впала кількість звинувачень у приховуванні збіжжя, саботажу хлібозаготівлі, видача хліба на трудодень почала рахуватися кілограмами. Збільшувалася кількість техніки у розпорядженні МТС, з’явилася можливість швидше обробляти колгоспні поля. Але мало змінилися кваліфікація трактористів та механіків, як і у минулі роки відчувався брак запчастин, пального через його перевитрату.
Відбулося розширення кількості апаратів районних апаратів ГПУ УСРР і рівень охоплення агентурною мережею почав зростати. Завершення «чистки партійних лав» 1933 р. та звільнення 18% комуністів із ВКП(б) також посилила на думку кремлівських очільників політичну благонадійність місцевого партійно-радянського керівництва. Посади на місцевому рівні почали займати члени партії, які вступили до ВКП(б)-КП(б)У у 1929–1931 рр. Вони були зобов’язані кар’єрним зростом Й. Сталіну і демонстрували готовність виконати будь-які настанови Кремля.
Зважаючи на такий комплекс причин, постановою пленуму ЦК ВКП(б) (25–28 листопада 1934 р.) політвідділи МТС були реорганізовані у звичайні партійні осередки, що підпорядковувався райкому партії[35]. Колишні заступники начальників політвідділів МТС по ОГПУ стали легальними співробітниками апарату держбезпеки реорганізованого обласного УНКВС.
Таким чином, політвідділи МТС упродовж 1933 – 1934 рр. стали одним із «надзвичайних» інструментів Й. Сталіна та його оточення для вирішення хлібозаготівельної кризи у СРСР. Очільник Кремля був переконаний у неспроможності керівників УСРР та низових партійно-радянських працівників припинити спротив хлібозаготівлі та вилучити збіжжя, яке у реаліях вже було відсутнє у селянських господарствах.
Хоча резолюція січневого 1933 р. пленуму ЦК ВКП(б) і ЦКК мала загальносоюзний характер, вона була антиукраїнською за спрямуванням. Оскільки, серед різноманіття партій – колишніх опонентів більшовиків – згадувалися лише «есери» та «петлюрівці». Останній термін чітко маркував ставлення Й.Сталіна до України, яку він вважав «ворожою» і «націоналістичною».
Основним завданням політвідділів стало забезпечення виконання хлібозаготівельного плану одного із основних зерносіючих регіонів СРСР. Основними методами стали жорстка кадрова «чистка» низових партійно-радянських органів, колгоспної і сільської адміністрації, колгоспних колективів від політично неблагонадійних осіб, реальних крадіїв, некомпетентних керівників. Водночас звільненню підлягали ті керівники, які приховували збіжжя від хлібозаготівлі, роздали аванси, рятуючи від голодної смерті колгоспників. Їхні дії політвіддільці кваліфікували як «саботаж» і «куркульську контрреволюцію», тому їх звільняли за «політичним формулюванням». Останнє виводило таких осіб на маргінес радянського суспільства. Натомість некомпетентних керівників «без політичного шлейфу» звільняли «як таких, які не справилися із роботою».
Виявленням «антирадянських елементів» та фактів «куркульської діяльності і саботажу» займався один із двох заступників начальника політвідділу МТС по ОГПУ, посада якого була легендована як заступника по загальнопартійній роботі. Його завданням було проведення агентурно-розшукових заходів для виявлення і безпосередньої чистки колгоспів та МТС від політично неблагонадійних осіб. Звітність про кількість «вичищених контрреволюційних елементів» із колгоспів і МТС подавалася у піврічному і річному звіті політвідділу МТС.
Інформуючи про «важку продовольчу ситуацію», політвіддільці не зважали на велику кількість голодних смертей. Масову загибель людей вони вважали наслідком «ледарства», «куркульського керівництва», «діяльності антирадянських елементів», «недбальства» тощо. Прохання продовольчої допомоги для голодуючих пов’язувалося лише із необхідності виконання необхідного об’єму сільськогосподарських робіт.
Стратегічним завданням політвідділів було «розселянювання» українського села, знищення «дрібнобуржуазного способу» виробництва товарної продукції, що не дозволяло вилучати необхідну кількість продовольства і сировини. Політвіддільці повинні були перетворити колгоспи і радгоспи у сільськогосподарські фабрики, а селян у сільськогосподарських робітників. Одним із інструментів їхніх дій було обмеження максимального розміру, або вилучення присадибних ділянок у колгоспників і примушення переходу на повне колгоспне грошово-натуральне забезпечення. Такі заходи супроводжувалися масовою агітаційно-пропагандистською кампанією, що мала на меті зміну «селянської дрібнобуржуазної свідомості».
Однак надзвичайні повноваження політвідділів зумовили наявність двох «центрів влади» у районі і спровокували численні конфлікти між начальниками політвідділів та секретарями райкомів партій і головами райвиконкомів. Зважаючи на вдалий врожай, поступове збільшення техніки у МТС і кваліфікованих кадрів, розширення мережі низових апаратів ГПУ УСРР на листопадовому 1934 р. пленумі ЦК ВКП(б) політвідділи МТС були реорганізовані у звичайні партійні осередки, що підпорядковувалися райкому партії.
Голодомор, перманенті чистки політично неблагонадійних селян і низових партійно-радянських працівників кардинально змінили ситуацію в українському селі, позбавили можливості найменшого спротиву державі. У наступних роках терор як засіб державного управління у подальшому видозмінювався через інші методи та інструменти.
[1] Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ҐПУ–НКВД. – К.: Вид. дім «Стилос», 2007. – С.349–350.
[2] Сталин и Каганович. Переписка. 1931—1936 гг. / Сост. О.В. Хлевнюк, Р.У. Дэвис, Л.П. Кошелева, Э.А. Рис, Л.А. Роговая. – М.:РОССПЭН, 2001. – С.273–274.
[3] Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 3. Конец 1930–1933 / Под ред. В.Данилова, Р.Маннинг, Л.Виолы. – М.: РОССПЭН, 2001. – С.559.
[4] Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 3. Конец 1930–1933 / Под ред. В.Данилова, Р.Маннинг, Л.Виолы. – М.: РОССПЭН, 2001. – С.560.
[5] Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932– 1933 рр. /За ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала.– Київ: Генеза, 2001. – С.35.
[6] Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932– 1933 рр. /За ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала.– Київ: Генеза, 2001. – С.50.
[7] Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932– 1933 рр. /За ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала.– Київ: Генеза, 2001. – С.50.
[8] Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932– 1933 рр. /За ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала.– Київ: Генеза, 2001. – С. 52.
[9] Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932– 1933 рр. /За ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала.– Київ: Генеза, 2001. – С.53.
[10] Тут і далі цитування за: Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях пленума и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – Т.6. 1933–1937. – М.: Политиздат, 1985. – С.21–32.
[11] Слова «колхозы» і «колхозники» були виділені курсивом у друковані версії резолюції. Це
[12] Див. докладніше: Шахтинский процесс 1928 г.: подготовка, проведение, итоги : в 2 кн./ Отв. ред. С. А. Красильников. – М.: РОССПЭН, 2011 – Кн.1 – 975 с.; кн..2. – 1088 с.
[13] Держархів Вінницької обл., ф.П-136, оп.3, спр. 80, арк.120–121.
[14] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 286, арк.6.
[15] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 286, арк.20.
[16] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 286, арк.6.
[17] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 304, арк.56.
[18] Петренко В. Більшовицька влада та українське селянство у 20-30-х рр. ХХ ст.: причини, технології, наслідки Голодомору-геноциду (за матеріалами Поділля). – Вінниця: ДП „ДКФ”, 2008. – С.292.
[19] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 304, арк.78.
[20] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 304, арк.61.
[21] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 304, арк.70.
[22] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 299, арк.10.
[23] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 303, арк.58.
[24] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр.298, арк.19.
[25] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр.296, арк. 40.
[26] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 274, арк.29..
[27] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 274, арк.31.
[28] Держархів Вінницької обл., ф. П-136, оп.3, спр. 80, арк.118.
[29] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 286, арк.6.
[30] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 274, арк.28–29.
[31] Держархів Вінницької обл., ф.П-137, оп.1, спр. 294, арк.56.
[32] Вісті ВУЦВК. – 1933. – 30 червня.
[33] Зеленин И.Е Сталинская «революция сверху» после «великого перелома». 1930–1939: политика осуществления, результаты. – М.: Наука, 2006. – С.147.
[34] Держархів Вінницької обл. , ф.П-137, оп.1, спр.305, арк. 107– 108.
[35] О политотделах в сельском хозяйстве // Правда. – 1934. – 29 ноября.