ДІЯЛЬНІСТЬ МТС В УКРАЇНІ ЯК ЧИННИК ВПЛИВУ НА ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНИНА НАПЕРЕДОДНІ ГОЛОДОМОРУ (Д.Байкєніч)

21 Серпня, 2020

У статті показано створення та діяльність МТС в УСРР напередодні Голодомору. Проаналізовано заходи радвлади пов’язані з формуванням кадрової політики, проблемні моменти, що виникли під час цього. Наведено позицію всіх верств українського селянства щодо механізації сільського господарства, наслідки для кожної групи. Зазначено, що сформовані колективи станцій та їх розгалужена мережа стали основою для розгортання діяльності політвідділів МТС під час Голодомору.

Ключові слова: УСРР, колективізація, МТС, механізатори, політвідділи МТС.

 

Під час Голодомору-геноциду в УСРР загинули мільйони людей. Штучність і керованість цим масовим вбивством беззаперечна. Апеляційний суд м. Києва 13 січня 2010 р. остаточно визнав провину замовників Голодомору з Кремля. Багато відомо й про керівників і виконавців на місцях. Одними з них були співробітники організованих у січні 1933 р. політвідділів МТС. Вони стали «партійним оком» та забезпечували контроль в усіх галузях роботи і життя МТС та колгоспів. Однак залишається питання, як створені вже під час Голодомору ці органи так швидко змогли налагодити свою діяльність на місцях? Чому співробітники МТС (вчорашні селяни) у своїй більшості підтримали надісланих «убивць»?

Метою розвідки є дослідження впливу розбудови та діяльності мережі МТС на життя українського селянина напередодні Голодомору.

Історична та науково-публіцистична література з питань Голодомору, яка виходила протягом 86 років, перевищує 20 тис. назв. Науковці продовжують висвітлювати різні аспекти передумов, перебігу та наслідків Голодомору-геноциду [2, с. 9]. Проте й понині в науковій літературі практично не відображено вплив діяльності МТС на життя українського селянства напередодні Голодомору.

Заснування машинно-тракторних станцій (МТС) розпочалося від 1927 р., коли впроваджувався експеримент, який полягав у механічній допомозі колективному господарству, а саме зернорадгоспу ім. Шевченка на Одещині, шляхом організації тракторного загону. Такий приклад радянська влада використала для пропаганди та популяризації економічної доцільності об’єднання бідняків і середняків у колективні господарства, підкріплені механізацією.

5 червня 1929 р. Рада праці та оборони СРСР прийняла постанову «Про організацію машинно-тракторних станцій». Вона дала поштовх до розбудови мережі МТС у Союзі, зокрема й в УСРР. Так, було створено Всесоюзний центр машинно-тракторних станцій – Трактороцентр. В УСРР діяла його філія – Укртрактороцентр.

За півроку розпочалося масове будівництво станцій на місцях. Цьому сприяла постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Щодо темпів колективізації та заходів допомоги держави колгоспному будівництву» [3, с. 383-386]. Радянська влада мала до кінця 1931 р. завершити суцільну колективізацію. Саме тому планувалося обснувати УСРР густою сіткою МТС. За підрахунками НКЗС УСРР для цього треба було збудувати 545 МТС. Із них: на Поліссі – 70, Правобережжі – 136, Лівобережжі – 112, у Степу – 227 одиниць. За планом 329 станцій мали збудувати протягом 1931 р. – навесні 1932 р. – 150 і до завершення року – ще 66 одиниць. Відповідно до економічних умов планувалося, що 59 МТС мали обслуговувати понад 60 тис. га землі кожна; 91 станція – менше 40 тис. га; 395 – до 40–50 тис. га [8, арк. 33-34].

Аби розбудувати дієву мережу МТС потрібні були механізаторські кадри. Для цього залучили сільських спеціалістів (ковалів, слюсарів). Проте бракувало кваліфікованих робітників – токарів, зварювальників, фрезерувальників. Часу та коштів на навчання нових спеціалістів не було. Цю прогалину держава заповнила двадцятип’ятитисячниками, яких направила в сільське господарство в 1930–1931 рр. Більша частина з них були працівниками важкої промисловості в містах Артемівського, Дніпропетровського, Донецького, Київського та Луганського округів [4, с. 280-281]. Вони були мобілізовані для здійснення масової колективізації сільського господарства, розкуркулення, створення й організаційно-господарського зміцнення колгоспів [5]. Двадцятип’ятитисячники мали на практиці реалізовувати принцип кооперації селян між собою за принципом робітничо-пролетарського класу.

Відсутність у робітників досвіду та знань у с/г мала компенсуватися їх фаховістю в промисловості. Проте привнесені в село міські (пролетарські) правила організації праці (ненормований робочий день, ударництво, соцзмагання тощо) спричинили недовіру та деколи спротив селян. Негативно сприймалися й призначення промислових робітників на керівні посади в МТС.

Мобілізація двадцятип’ятитисячників демонструвала недовіру сільським керівникам із боку центральної влади. Відносини між місцевою владою та промисловцями були напруженими. Міських спеціалістів часто використовували не за фахом: у Молочанському районі один із них доглядав за худобою, інший, до прикладу, був бібліотекарем. У Ново-Миргородському районі двадцятип’ятитисячник працював завгоспом у колгоспі; у Снігурівському містяни-працівники МТС виконували різні дрібні господарські доручення тощо. Їх погано забезпечували продуктами та необхідними речами, ігнорували запити і т. ін. [4, с. 281; 6, с. 627]. Протиріччя та конфлікти з місцевими керівниками призвели до відтоку з села їх значної кількості. Станом на 1930 р. кількість двадцятип’ятитисячників серед робітників МТС СРСР дорівнювала лише 8% [1, с. 14-15].

Сільські бідняки позитивно сприйняли нову форму господарювання та масово почали вступати до колгоспів, які обслуговувалися МТС. Середняцькі ж господарства не так активно бажали переходити до колгоспного господарювання, посиленого механічним тяглом. Проте обидві верстви селян брали участь у роботі станцій. У першому типовому договорі МТС із колгоспами та «об’єднаннями» (1929 р.) йшлося: «всю роботу, у тому числі роботу на тракторах, роблять самі селяни без права найму робочої сили зі сторони». У типовому договорі 1930 р. ситуація змінилася: «усі без винятку польові роботи, у тому числі роботи на тракторах, під час всіх сільськогосподарських періодів виконують самі колгоспники». Цим радвлада змушувала селян переходити із ТСОЗів та артілей до «найвищої форми колективізації» – колгоспів [1, с. 15].

В МТС не допускали до роботи так званих «класових ворогів». У колективному договорі 1930 р. між профспілкою МТС і наймитів та Трактороцентром було зазначено, що навіть на тимчасову роботу до станції «ні в якому разі не будуть допускатися нетрудові, кулацькі, непманські елементи та колишні поміщики». Однак ця умова часто порушувалася через брак кадрів.

У 1931 р., посилаючись на потреби розвитку промисловості, влада видала постанову, якою радила не направляти більше міських працівників у сільську місцевість. Відтоді формування механізаторських кадрів відбувалося майже цілком за рахунок селян [1, с. 17; 7, арк. 51].

Щодо одноосібних селянських господарств, то тут механізація мала негативний вплив. Так, низький рівень товарності зернового виробництва в цих господарствах та обмежені можливості ручної праці не могли конкурувати з механізованим виробництвом. Потужні трактори поступово витісняли масове використання живої тяглової сили. Деколи коні одноосібників прикріплювалися до МТС для виконання різних видів польових робіт, що було пов’язано з браком тракторів для обробітку великих ділянок орних земель, які обслуговувалися станціями. Тому, розуміючи свою потенційну неконкурентноспроможність, одноосібники змушені були йти до колгоспів і МТС, або шукали роботу поза селом. Це стосувалося також і власників коней.

Від початку створення мережі МТС сільську молодь залучали до роботи на станціях. Там їм надавали не лише фах, але й «заточували» під радянську ідеологію. Майбутні механізатори навчалися на спецкурсах, які знаходилися не тільки при МТС, а й при підприємствах і навчальних закладах. Від 1930 р. по 1932 р. найбільш розповсюдженими були курси при т. зв. школах колгоспної молоді. Тут навчали колгоспників без відриву від свого колгоспу. Підготовка трактористів тривала п’ять місяців. Аби здобути вищу кваліфікацію, треба було навчатися на тих самих курсах, але у вільний від польових робіт час. Помічників старших кермових, комбайнерів, шоферів і машиністів випускали за два роки навчання. Старших кермових і монтерів – за три, ремонтних працівників – після чотирьох. Проте підготовлені кадри надовго не затримувалися в МТС через важку ненормовану працю та погане забезпечення харчами, побутовими речами, житлом, тощо [1, с. 84-97; 9, арк. 32].

Важкі умови праці та низька оплата змушували працівників станцій переходити до радгоспів та на промисловість. У 1931 р. на кожний трактор усіх МТС СРСР у середньому було підготовлено більше, ніж по два трактористи. Тим не менше, на початок 1932 р. фіксувалися станції, які гостро потребували механізаторських кадрів [1, с. 112].

У 1932 р. відбулися значні зміни у політиці держави щодо МТС. Протягом цього року їх кількість збільшилася з понад 300 станцій до майже 600. Станом на весну 1933 р. їх мережа мала охопити всю територію УСРР [4, с. 294]. Завдяки МТС держава почала контролювати розміри посівних площ і врожаїв. Для цього на станціях з’явилися нові фахівці – рахівники, зважувальники, обмірники тощо. Отримані через МТС більш точні сільськогосподарські показники УСРР стали підґрунтям для більш «ретельного» пограбування українських селян [10, арк. 110].

У 1932 р. СРСР відмовився від імпорту іноземних тракторів, оскільки до того часу було налагоджено промислові потужності випуску радянських тракторів на Сталінградському (від 17 червня 1930 р.) та Харківському (від 1 вересня 1931 р.) тракторних заводах. У 1932 р. Трактороцентр було переведено на державний бюджет. Постійна тракторна бригада почала закріплюватися як основна робоча одиниця при станціях, де механізатори, залишаючись колгоспниками, переходили під юрисдикцію дирекції МТС. Це призвело до виокремлення радянського «селянина-пролетаря», який через економічні та соціальні привілеї істотно вирізнявся з-поміж інших мешканців села.

Керівництво та персонал станцій почали розглядатися як фаховий та ідеологічно-правильний осередок у сільській місцевості. Адміністративно-господарський авторитет колективу працівників МТС зріс на фоні падіння довіри до комітетів незаможних селян. Останні до цього часу виступали опорою радвлади та виконавцями всіх заходів на селі [4, с. 218]. Проте значна частина представників КНС не вступила до колгоспів протягом 1931 р., як це було заплановано згори. Всі члени КНС-одноосібники з «передового загону у виконанні всіх постанов партії» перетворилися на «спільників куркуля».

Разюча прірва між колективами МТС та іншими селянами загострилася на фоні хлібозаготівлі 1932–1933 рр. Співробітники станцій мали відповідати за «результат» її проведення. Остаточний розрив зі «старим» сільським оточенням відбувся під час створення політвідділів МТС у січні 1933 р. Зважаючи на те, що одним із завдань політвідділів було очищення колективів МТС від «куркульського» елементу, в найтяжчий для селян період Голодомору-геноциду – зими-весни 1933 р., співробітники станцій обирали між голодною смертю та виконанням злочинних наказів керівництва за пайок. Статус нового соціального прошарку «селян-пролетарів» змусив їх відмовитися від традиційної поведінки українського селянина (християнська мораль, селянські побутові стосунки тощо).

Отже мережа МТС розглядалася радянським керівництвом як один із інструментів суцільної колективізації. З активного розростання мережі МТС та впровадження суцільної колективізації українські селяни були поставлені перед вибором форми подальшого господарювання, оскільки ведення одноосібного господарства не входило в плани радвлади. Вирішення проблеми кадрової кризи МТС шляхом залучення двадцятип’ятитисячників (працівників із міста) викликало конфлікт інтересів у розподілі посад і поточної роботи. Поступове забезпечення станцій кадрами з села лише посилило протистояння у селянському середовищі. Зрештою мережа МТС та її кадровий склад була використана радянською владою як основа для поширення в українському селі ідеології та впровадження політичної та каральної діяльності політвідділів, створених у січні 1933 р., що призвело до Голодомору-геноциду.

 

Список використаних джерел:

  1. Арутюнян Ю. В. Механизаторы сельского хозяйства СССР в 1929–1957 гг. (Формирование кадров массовых квалификаций). Москва : Изд-во АН СССР, 1960. 342 с.
  2. Гудзь В. Історіографія Голодомору 1932–1933 років в Україні: монографія. Мелітополь: ФОП Однорог Т. В., 2019. 1153 с.
  3. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1970). Москва : Политиздат, 1970. Т. 4 (1927-1931). 581 с.
  4. Маркова С. В. Суспільні та політичні трансформації в українському селі в контексті формування тоталітарної системи (1917 – 1933 рр.) : монографія. Кам’янець-Подільський : Зволейко Д. Г., 2015. 543 c.
  5. Марочко В.І. ДВАДЦЯТИП’ЯТИТИСЯЧНИКИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ : “Наукова думка”, 2004. Т. 2. 688 с. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Dvadcyatypyatytysyachnyky (останній перегляд: 27.03.2020)
  6. Берелович А., Данилов В. Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918–1939. Документы и материалы. В 4-х т. Москва : РОССПЭН, 2003. Т. 3. 1930–1934 гг. Кн. 1. 1930–1931 гг. 864 с.
  7. ЦДАВО України. Ф. 34. оп. 16. спр. 19.
  8. ЦДАВО України. Ф. 34. оп. 16. спр. 193.
  9. ЦДАВО України. Ф. 4173. оп. 1. спр. 26.
  10. ЦДАВО України. Ф. 4173. оп. 1. спр. 44.

 

References:

  1. Arutjunjan Ju. V. (1960). Mehanizatory selskogo hozjajstva SSSR v 1929–1957 gg. (Formirovanie kadrov massovyh kvalifikacij). Moskva : Izd-vo AN SSSR. [in Russian].
  2. Hudz V. (2019) Istoriohrafiia Holodomoru 1932–1933 rokiv v Ukraini: monohrafiia. Melitopol: FOP Odnoroh T. V. [in Ukrainian].
  3. KPSS v rezoljucijah i reshenijah sezdov, konferencij i plenumov CK (1898-1970). Moskva : Politizdat, 1970. T. 4 (1927-1931). [in Russian].
  4. Markova S. V. (2015)/ Suspilni ta politychni transformatsii v ukrainskomu seli v konteksti formuvannia totalitarnoi systemy (1917 – 1933 rr.) : monohrafiia. Kamianets-Podilskyi : Zvoleiko D.H. [in Ukrainian].
  5. Marochko V.I. DVADTSIATYPIATYTYSIACHNYKY [Elektronnyi resurs] // Entsyklopediia istorii Ukrainy: T. 2: H-D / Redkol.: V. A. Smolii (holova) ta in. NAN Ukrainy. Instytut istorii Ukrainy. Kyiv: V-vo “Naukova dumka”, 2004. 688 s. Rezhym dostupu: http://www.history.org.ua/?termin=Dvadcyatypyatytysyachnyky (ostannii perehliad: 17.11.2019)
  6. Berelowitch A., Danilov V. (2003). Sovetskaia derevnia hlazamy VChK–OHPU–NKVD. 1918–1939. Dokumenty i materyaly: v 4 t. Moskva: ROSSPEN. T. 3: 1930–1934, Kn. 1:1930–1931. [In Russian].
  7. TsDAVO Ukrainy. Fond. 34. Inventory. 16. Unit. 19.
  8. TsDAVO Ukrainy. Fond. 34. Inventory. 16. Unit. 193.
  9. TsDAVO Ukrainy. Fond. 4173. Inventory. 1. Unit. 26.
  10. TsDAVO Ukrainy. Fond. 4173. Inventory. 1. Unit. 44.

 

Dmytro Baikienich

Ph.D. in History, Researcher

Leading Scholar

Holodomor Research Institute

National Museum of the Holodomor-Genocide

Kyiv, Ukraine

 

MTS ACTIVITIES IN UKRAINE AS A FACTOR OF IMPACT ON LIFE OF UKRAINIAN VILLAGES BEFORE THE HOLODOMOR

The article shows the creation and activities of MTS in the Ukrainian SSR on the eve of the Holodomor. The measures of the Soviet government were analyzed, related to the formation of personnel policy, problematic issues that arose during this. All strata of the Ukrainian peasantry on agricultural mechanization are brought into position, the consequences for each group. It is noted that the established collectives of stations and their extensive network have become the basis for the deployment of the MTS political departments activities during the Holodomor.

Key words: Ukrainian SSR, collectivization, MTS, mechanizers, MTS political departments.

 

Проблема екзистенційного вибору під час Голодомору-геноциду: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (20 листопада 2019 р.) – Київ : видавець Мельник М. Ю., 2020. – С. 276–283.