Тема Голодомору 1932–1933 рр. належить до пріоритетних напрямків сучасної української історичної науки, про що свідчить поява понад 7 тисяч монографій, збірників документів, спогадів, художніх творів, публіцистичних видань [2]. Її досліджують провідні вітчизняні вчені С. Кульчицький [22], В. Марочко [25], Ю. Шаповал [29], В. Васильєв [1]. Але не зважаючи на досягнення української історіографії, науковці змушені констатувати: до повної реконструкції тих трагічних подій ще далеко. У зв’язку з цим все більшого значення набуває вивчення регіональних аспектів проблеми, зокрема, дослідження демографічних наслідків голодомору в окремих областях республіки, що дозволить скласти загальноукраїнський жертовний мартиролог.
Як свідчать історичні джерела, Дніпропетровська область належить до регіонів, які найбільш постраждали від штучного голоду. За даними ЦК КП(б)У від 15 березня 1933 р., на неї припадало 60% усіх відомостей про кількість голодуючих і понад 70% зареєстрованих смертей [4, c. 442]. Із 45 районів Дніпропетровщини навесні 1933 р. в критичному стані перебувало 29. До того ж у Високопільському, Нововасилівському, Межівському, Якимівському, Павлоградському, Мелітопольському районах смертність від виснаження стала масовою ще на початку лютого, себто майже відразу після офіційного завершення хлібозаготівельної кампанії. Так, у селах Високопільського району, за офіційними даними, наведеними у доповідній записці Дніпропетровського обкому, у другій половині лютого 1933 р. голодувало від 92 до 96% селянських сімей [11, арк. 5, 11].
Починаючи з березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою в усіх районах області. Зокрема, мешканці с. Перещепино Новомосковського району у листі до М. Хатаєвича повідомляли, що в них за добу помирає 40 односельчан [11, арк. 50]. Про складність ситуації свідчить той факт, що в окремих селах (Вербки, Кочережки, Булахівка Павлоградського району) трупи лежали непохованими упродовж 1-5 днів [12, арк. 233]. Секретар Павлоградського райкому Баннік у доповідній записці від 30 квітня 1933 р. повідомляв, що смертність у районі порівняно з 1932 р. зросла в 7 разів. При цьому протягом січня-лютого від голоду переважно помирали діти, у березні-квітні – чоловіки середнього віку [18, арк. 33].
Через відсутність хліба селяни використовували в їжу різноманітні сурогати, часто небезпечні для життя, а також м’ясо мишей, щурів, котів, собак, горобців, дохлих коней тощо. Як згадують свідки трагедії, голодні селяни «їли порожні кукурудзяні качани, (навесні) спориш, щавель, козельки, шовковицю, акацію, рогіз, печериці, глід. По бегегах ріс очерет, то люди вибирали молодий і теж їли». «З гречаної полови пекли «маторжаники» – такі оладки. Ці «маторжаники» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Боліли животи. Люди мучились». «Коли яка коняка падала [з голоду], на неї з сокирами накидались такі ж голодні люди» [28, с. 32, 33]. Це призводило до того, що селяни гинули не тільки від голоду, але і від його наслідків: інфекційних захворювань, заражень, отруєння тощо. Так, у Великолепетиському районі лише за два дні лютого було зафіксовано 9, у Павлоградському – 7 випадків таких смертельних отруєнь [11, арк. 3].
Доведені до відчаю люди вдавалися до трупоїдства і канібалізму. Документально такі факти були зафіксовані у Павлоградському, П’ятихатському, Олександрійському, Межівському, Синельниківському, Бердянському, Великотокмацькому районах [15, арк. 623; 16, арк. 328]. Подеколи мали місце навіть випадки людоїдства серед дітей [ 13, арк.1]. Додамо, що найбільша кількість випадків канібалізму, зафіксованих облпрокуратурою, припадає на весняні місяці: квітень – 34 і травень – 20 [14, арк. 500].
Всього, в архіві МВС України виявлено 73 справи про вбивство і канібалізм в Дніпропетровській області, за якими було засуджено 99 осіб, жертвами яких стали 93 чоловік у 25-ти районах області [24, с. 12] .
Масова смертність від голоду і породжених ним хвороб призвела до значного скорочення сільського населення області. На жаль, поки що точна цифра втрат населення краю за ті два роки не встановлена, насамперед, через багаторічне замовчування трагедії владою, а відтак, і цілком зрозумілу плутанину в статистиці. До 1 грудня 1932 р. централізованого обліку жертв голодомору взагалі не велося. Лише в окремих сільських радах, селищах і містах ЗАГСи за власною ініціативою фіксували у спеціальних книгах кількість померлих у цей час, не завжди, правда, вказуючи причину смерті. Обстеження 10 сільрад Павлоградського району, здійснене працівниками Центрального управління народногосподарського обліку (ЦНГО) при Держплані СРСР, і 12 сільрад Дніпропетровської, Київської і Харківської областей, проведене представниками ЦНГО УРСР у 1934 р. показало, що книги обліку смертей були повністю заповнені вже в перші місяці 1933 р. «Надалі записи робилися в зошитах або на окремих клаптиках паперу. Коли ж було видано нові книги, ніхто не перевіряв правильність перенесення в них раніше зроблених записів. Наприклад, по Пісчанській сільраді, за приблизними підрахунками, не було зафіксовано близько 300 померлих» [ 23, с. 5].
У підсумку в книгах ЗАГСів зареєстрували не більше половини смертельних випадків. З аналізу ж віднайдених на сьогодні книг ЗАГСів вдалося ідентифікувати понад 65 тисяч померлих від голоду та породжених ним хвороб мешканців Дніпропетровщини. Зрозуміло, що ця цифра не є остаточною, оскільки повністю відсутні дані по кількох районах – Апостолівському, Магдалинівському, Петриківському, Широківському, частково по Криничанському (в межах колишніх Божедарівського, Щорського). Крім того, у випадках, коли подається статистика по сільраді, кількість померлих в ній не завжди враховує всі населені пункти, які входили до її складу, обмежуючись адміністративним центром територіальної громади.
З грудня 1932 до середини квітня 1933 р. облік померлих в сільській місцевості вело ДПУ, але і його дані не можна вважати повними, оскільки голод лютував близько восьми місяців у 1932 р., а в 1933 р. тривав по серпень включно, і не лише в селах, а й у містах.
Серйозні труднощі виникають при визначенні так званих «піків смертності» на Дніпропетровщині, тоді як у цілому по республіці дослідники достатньо точно характеризують ці хвилеподібні явища. Натомість і з того, що маємо по нашій області, добре видно істотну різницю між 1932 і 1933 роками. Так, наприклад, у с. Миколаївка Кам’янського району в 1932 р. померло 6 осіб, а в наступному – 94; у с. Посуньки Верхньодніпровського району, яке й зараз входить до нього, ці показники смертності становили відповідно 35 і 113, у с. Вільні Хутори (тепер м. Вільногірськ) того ж району – 88 і 222 [19, арк. 53–147].
Щодо загальних втрат населення Дніпропетровщини в цей період, то в науковій літературі фігурують різні дані. Так, С. Уїткрофт на основі, як він вказує, «невивірених реєстраційних відомостей» наводить наступні цифри з надмірної смертності населення області у 1931–1933 рр. – 144 тис. чоловік ( 111 тис. сільське і 31 тис. міське населення) [26, с. 184].
На наш погляд, при визначенні загальних втрат населення області від голоду у 1932–1933 рр. можна спиратися на дані про зростання у цей період коефіцієнту смертності. Так, за офіційними даними облздраввіділу у 1932 р. коефіцієнт смертності з розрахунку на 1000 осіб зріс порівняно з 1931 р. з 13, 9 до 17,1, тобто на 4,2 (але ці дані явно заменшені) [9, арк. 48]. У 1933 р., виходячи з підрахунків К. Конквеста, коефіцієнт смертності становив вже 20-25% [21, с. 281], але з розрахунку на 100 осіб , тобто зріс на 186, 1% – 236, 1% (дані С. Максудова фактично аналогічні – 25%) [27, с. 161]. Враховуючи, що за переписом населення 1926 р. в Дніпропетровській області проживало 3 483 665 чоловік, у 1932 р. порівняно з 1931 р. надмірна смертність в області становила 14,7 тис. чоловік, у 1933 р. – від 651,35 тис. до 826, 35 тис. чоловік. Тобто загальні втрати населення області від голоду і суміжних хвороб у 1932-1933 рр. можуть становити близько 665 – 840 тис. осіб.
Слід зауважити, що чисельність сільського населення Дніпропетровської області скоротилася не лише внаслідок смертності від голоду, але й в результаті стихійного «відхідництва», оскільки селяни, рятуючись від голодної смерті почали масово тікати із сіл. Обстеження 200 колгоспів різних районів республіки працівниками ДПУ УСРР у 1931 р. засвідчило, що «неорганізованим відхідництвом» була охоплена половина з них. Селяни поповнювали лави робітників на Донбасі і Дніпробуді, де не вимагалося ніяких документів, виїздили до Сибіру, на Кавказ, Урал.
Зауважимо, що ще під час хлібозаготівель 1931/32 р. органи ДПУ почали встановлювати дозори проти втікачів з села, а сільрадам та правлінням колгоспів було заборонено надавати селянам дозвіл на виїзд. Але спинити голодну міграцію було непросто. Так, в Олександрійському районі у грудні 1931 р. із сіл виїхало 961 чоловік, з них 148 – з родинами; у січні 1932 р. – 1377 чоловік (321 з родинами) [6, арк. 8]. А з колгоспів «Переможець» та «Влада Рад» Дмитрівської сільради Долинського району взимку 1932 р. виїхали всі колгоспники, через що навесні нікому було виходити в поле [7, арк. 11].
Особливо масового розмаху виїзди селян набули у 1932–1933 р. Наприклад, село Менчикури Великобілозерського району за півтора місяці (грудень 1932–січень 1933 р.) покинув кожний четвертий мешканець.
Щоб припинити стихійне відхідництво з українського села, ЦК КП(б)У та РНК УСРР 23 січня 1933 р. звернулись до всіх обкомів республіки з директивним листом, яким заборонили продаж квитків за межі республіки тим селянам, які не мали спеціального дозволу райвиконкому, і рекомендували провести серед колгоспників роз’яснювальну роботу. «Попередити їх, що у випадку виїзду в інші райони, їх там будуть заарештовувати» [4, с. 342]. Проте вжиті заходи очікуваних результатів не дали, бо селяни, прагнучи вижити в умовах голоду, вдавалися до різноманітних хитрощів. Лідер КП(б)У С. В. Косіор у доповідній записці до ЦК ВКП(б) від 15 березня 1933 р. був змушений визнати, що «виїзд із села, незважаючи на запроваджені перешкоди, набув значних масштабів» [4, с. 443].
Демографічні наслідки Голодомору вплинули на соціально-економічну ситуацію в українському селі. Так, значне скорочення сільського населення поставило на межу зриву посівну кампанію 1933 р. Як зазначав у своєму листі до ЦК ВКП (б) і ЦК КП(б)У М. Хатаєвич, в багатьох колгоспах навантаження на одного працездатного досягало до 20 гектарів землі. У зв’язку з чим обком та облвиконком змушені були мобілізувати для проведення сівби 1200 осіб із міст. Цей крок обійшовся казні в 300 тис. крб. Хатаєвич виступив також з пропозицією організувати переселення в область приблизно 16 тис. селянських родин з інших регіонів країни, яке пропонувалося провести протягом квітня-червня, аби забезпечити село робочою силою на період збиральної кампанії [10, арк. 20, 21, 44].
Вище політичне керівництво СРСР та УСРР прийняло цю пропозицію, і переселення таки відбулося, хоча лише наприкінці 1933 р., коли на Дніпропетровщину, за даними Всесоюзного переселенського комітету, із Росії прибуло 6679 родин [3, с. 111]. Проте спроба таким шляхом ліквідувати наслідки голоду виявилася малоефективною – майже половина переселенців повернулася згодом назад. Тому починаючи з 1933 р. для проведення сільськогосподарських кампаній доводилося вишукувати інші джерела поповнення робочої сили. З цією метою, зокрема, в містах та райцентрах був зібраний і організований у трудові дружини так званий «бродяжницький елемент», який залучався до роботи в полі під наглядом міліції і членів сільрад [17, арк. 45]. А постанова Політбюро ЦК ВКП (б) від 20 червня 1933 р. дозволила залучати до збирання врожаю в УСРР військовослужбовців. Відтоді практика допомоги міста селу стає постійною, трансформувавшись з часом в систему глобального «шефства» державних підприємств, установ та організацій над колгоспами.
Зменшення чисельності колгоспників внаслідок голоду також призвело до посилення експлуатації тих, кому пощастило вижити. Ось як описував ситуацію, що склалася в одному з колгоспів Покровського району, відповідальний інструктор Дніпропетровського обкому Стасюк: «Основне ядро третьої бригади колгоспу «Центральний» – 10-12 осіб – вже більше місяця не мали жодного вихідного. Один колгоспник показав мені зовсім запрілі ноги, тому що протягом останнього місяця йому майже не доводилося роззуватись. Особливо тяжко без вихідних доводиться колгоспницям, бо крім праці в колгоспі на них очікує робота вдома… Таким чином, на їх долю випадає подвійний тягар. Ці ж чесні колгоспники найбільше страждають і матеріально. Навіть ті, хто постійно на роботі, не відпрацьовують необхідних норм, а тому не мають потрібної кількості трудоднів. На цих же колгоспників припадає найбільше штрафів, оскільки вони весь час у полі зору…» [8, арк. 6].
Ще одним жахливим наслідком голоду була дитяча безпритульність та бродяжництво. Тисячі дітей, які залишилися без батьків, рушили до міст у пошуках хліба. Нерідко самі батьки підкидали дітей до дитячих установ, вбачаючи у цьому єдину можливість для їх порятунку. Свідок тих подій І. В. Семенін згадує, що у Кривому Розі батьки залишали своїх дітей біля міськради на вул. Леніна або дитбудинку на вул. Українській [5, с. 254]. У цілому, за даними Дніпропетровського облздраввідділу, в березні 1933 р. до дитячих будинків регіону щодня поступало чимало дітей, наприклад, у Мелітополі – 10-18, Запоріжжі – 10-12, Кривому Розі – 5-10 [11, арк. 35]. Внаслідок цього навесні 1933 р. дитячі будинки Дніпропетровщини були переповнені: при нормі 250 дітей в них розміщували по 550. Всього ж на 1 квітня 1933 р. в області у дитячих будинках Наркомату освіти замість штатного контингенту у 3 677 перебувало 5 313 дітей, а у дитбудинках Наркомату охорони здоров’я замість 960 дітей – 250 [9, арк. 71]. За офіційною статистикою, смертність серед підкинутих дітей досягала 50% [ 9, арк. 48].
Зауважимо, що вихованці дитячих будинків стали заручниками нової хлібозаготівельної політики влади ще навесні 1931 р. Тоді 180 районам республіки, які не виконали планів, було «заборонено з поточних хлібозаготовок постачати дитячі інтернатні установи» [20, с. 306]. Оскільки інтернати зняли і з централізованого постачання, там склалася катастрофічна ситуація. Так, Верхньодніпровська райінспектура наркомату освіти в інформаційному листі від 27 квітня 1931 р. повідомляла, що раціон вихованців районної дитячої установи складався лише з манної крупи ( 11 кг 700 г на день на 450 дітей), 400 г житнього хліба і безмежної кількості води, внаслідок чого діти хворіли «на криваву бігунку» [20, с. 330]. Недивно, що районне керівництво заявляло, «що в такому стані тримати надалі 500 дітей абсолютно неможливо, це є злочин перед дітьми і такому халатно-злочинному відношенню до дітей треба кінець-кінцем покласти край» [20, с. 330]. Через те, що дитячі установи залишилися без необхідних продуктів харчування, їх вихованці почали тікати й шукати їжу в сусідніх селах. Тобто на Дніпропетровщині безпритульність починає зростати ще навесні 1931 р.
В цілому, аналіз історичних джерел дозволяє зробити висновок про справді катастрофічні демографічні наслідки Голодомору на Дніпропетровщині. За нашими підрахунками загальні втрати населення області від голоду і суміжних хвороб у 1932-1933 рр. можуть становити близько 665 – 840 тис. осіб. Значне скорочення сільського населення області негативно вплинуло на економічну ситуацію в аграрному секторі: колгоспам не вистачало робочих рук, в результаті керівництво республіки було змушене організувати масове переселення на Дніпропетровщину селян із Росії, а також використовувати під час сільгосподарських робіт міське населення, військовослужбовців. Але це не вирішило проблеми: не зважаючи на запровадження паспортної системи, міграція з голодного українського села тривала, що призводило до запустіння сіл, знищення традиційної селянської культури.
Бібліографічні посилання
- Васильєв В. Ціна голодного хліба. Політика керівництва СРСР і УСРР в 1932 – 1933 рр. // Командири великого голоду: Поїздки В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932 – 1933 рр. / За ред. В.Васильєва, Ю.Шаповала. – К., 2001.
- Голодомор в Україні 1932 – 1933 рр.: Бібліографічний покажчик/ Упоряд. Л. М. Бур’ян, І. Е. Рікун. – Одеса, 2001.
- Голод на Україні (1931–1933 рр.): Документи та матеріали)// УІЖ.- 1990. – №.1.
- Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990.
- Голод: Хроніка, документи та матеріали голоду 1921 – 1923, 1932 – 1933 років на Криворіжжі / Упор. О.О.Мельник. – Кривий Ріг, 2003.
- Державний архів Дніпропетровської області (далі ДАДО). – Ф. 19, оп. 1, спр. 104.
- ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 170.
- ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 270.
- ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 587.
- ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 588.
- ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 609.
- ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 703.
- ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 873.
- ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 1.
- ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 9.
- ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 15.
- ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 30.
- ДАДО. – Ф. 2240, оп. 1, спр. 81.
- ДАДО. – Ф. 6508, оп. 28, спр. 2.
- Колективізація і голод на Україні. 1929 – 1933 рр.: Збірник документів і матеріалів. – К., 1992.
- Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993.
- Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». – К., 1991.
- Кульчицький С. , Максудов С. Втрати населення України від голоду 1933 р. // УІЖ. – 1991. – № 2.
- Маркова Л. М. Голод на Дніпропетровщині 1932 – 1933 років // Клименко Ф. Голодомор: Реквієм на відстані часу. – Д., 2007.
- Марочко В. Голодомор 1932 – 1933 рр. – К., 2007.
- Уїткрофт С. Сучасне уявлення про природу та рівень смертності під час голоду 1931-1933 років в Україні// Командири великого голоду: Поїздки В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932 – 1933 рр. / За ред. В.Васильєва, Ю.Шаповала. – К., 2001.
- Україна: Голод 1932 – 1933 років (За повідомленнями британських дипломатів) // Всесвіт. – 1989. – № 11.
- Український голокост 1932 – 1933: Свідчення тих, хто вижив. В 4 т. / За ред. о. Ю.Мицика. – К., 2003. – Т. 1.
- Шаповал Ю. III конференція КП(б)У: пролог трагедії голоду// Командири великого голоду: Поїздки В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932 – 1933 рр. / За ред.. В.Васильєва, Ю.Шаповала. – К., 2001.
Друкується за: Романець Н. Р. Демографічні та соціально-економічні наслідки Голодомору 1932–1933 рр. у Дніпропетровській області // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. пр. Вип. 5. – Дніпропетровськ, 2008. – С. 90 – 97.