«Чорні дошки» як складова механізму геноциду

Режим «чорних дощок» – репресивний елемент механізму Голодомору, що полягав у повній ізоляції збройними загонами сіл, сільрад, колгоспів та індивідуальних селянських господарств з метою вилучення у них буцімто прихованого збіжжя в рахунок виконання плану хлібозаготівель, накладення на них натуральних штрафів, здійснення арештів так званих «куркулів» та усіх, хто чинив спротив хлібозаготівельним бригадам, а також вивезення із крамниць сільпо промислового краму до 100-відсоткового виконання хлібозаготівлі. Застосовувався під час Голодомору в Україні і в Північнокавказькому краї, на територіях компактного проживання українців, в першу чергу на Кубані.

З часу встановлення в Україні радянської влади і до листопада 1932 р. термін «чорна дошка» використовувався переважно у більшовицькій агітаційно-пропагандистській літературі як засіб громадського осуду, що формував негативну думку навколо осіб, занесених на неї. Після ухвалення компартійно-радянською владою у листопаді-грудні 1932 р. низки постанов щодо посилення заходів з хлібозаготівель в УСРР, термін «чорна дошка» набув нового трагічного значення. Відтоді «чорнодощечний» режим став знаряддям фізичного винищення українських селян.

Суть нового репресивного інструменту була прописана та затверджена в офіційних документах найвищого партійного та радянського керівництва – спершу у постанові ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. «Про заходи з посилення хлібозаготівель», а потім – у постанові РНК УСРР від 20 листопада 1932 р. «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах» та Інструкції до неї. У обох документах «чорна дошка» визначалася як один із найсерйозніших заходів для подолання так званого куркульського спротиву та саботажу виконання хлібозаготівельного плану.

Щодо колгоспів, які потрапляли на «чорну дошку» впроваджувалася низка адміністративних покарань. Термінове припинення завозу товарів, повна ліквідація кооперативної і державної торгівлі на місцях, заборона колгоспної торгівлі для колгоспів, колгоспників і одноосібників, вилучення із сільських магазинів усіх наявних товарів – це у постановах перші за порядком, але найменш «безневинні» заходи примусу.

Справжня загроза від встановлення «чорнодощечного» режиму крилася в пунктах, що передбачали дотермінове стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань, очищення колгоспів від контрреволюційних елементів тощо. Фактично запроваджена тотальна блокада «чорнодощечників», яка дозволяла повне свавілля з боку хлібозаготівельних бригад, була поза текстом постанов.

Одразу після ухвалення листопадових постанов розпочався підбір жертв для проведення показового покарання всеукраїнською «чорною дошкою». Для цієї мети навмисно відбиралися великі села, відомі своїми антирадянськими настроями.

6 грудня 1932 р. було ухвалено спільну постанову РНК УСРР та ЦК КП(б)У «Про занесення на чорну дошку сіл, що злісно саботують хлібозаготівлі». Згідно з нею «за зрив плану хлібозаготівлі і злісний саботаж, організований куркулями і контрреволюційними елементами» покаранню підлягали 6 населених пунктів трьох областей УСРР: Вербки Павлоградського і Гаврилівка Межівського районів Дніпропетровської області; Лютеньки Гадяцького і Кам’яні Потоки Кременчуцького районів Харківської області; Святотроїцьке Троїцького і Піски Баштанського районів Одеської області.
У телеграмі РНК УСРР й ЦК КП(б)У до секретарів обкомів та голів облвиконкомів Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей вимагалося терміново і всією повнотою забезпечити реалізацію вищезазначеної постанови, щоденно та повсякчас контролювати перебіг роботи у селах, занесених на «чорну дошку». Всі без винятку «чорнодощечні» заходи мали бути швидко і до кінця реалізовані на місцях, щоб, як зазначалося в телеграмі, «показати що радянська влада уміє безпощадно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель, з куркульськими елементами та їх посіпаками». Таким чином, під надзвичайно високу міру покарання потрапили не тільки колгоспи з колгоспниками, а й загалом усі мешканці обраних сіл.

«Робота» із занесеними на «чорну дошку» колгоспами, селами та сільрадами перебувала під особливим контролем партії. Його здійсненням займалися спеціальні уповноважені усіх рівнів – від району до центру. Вони звітували конкретними показниками: чи розпочаті репресії, їхній перебіг, як змінився відсоток надходження до держави хліба.

Узаконений рішеннями республіканського партійного та радянського керівництва, режим «чорних дощок» швидко набув масового застосування в усіх областях УСРР. На місцях право заносити на «чорну дошку» спочатку було надано облвиконкомам, однак уже невдовзі з’явилися і відповідні рішення райвиконкомів. Намагаючись вислужитись перед центром, місцеві органи піддавали репресії занесення на «чорну дошку» як боржників із хлібозаготівель не тільки колгоспи й села, а й окремих одноосібників і навіть цілі райони та МТС. Їхні рішення про занесення на «чорну дошку» друкувалися у обласній та районні пресі, лишаючи докази злочину Голодомору-геноциду.

Каральні заходи щодо «чорнодощечників» партія вимагала застосовувати комплексно, невблаганно і до кінця. Наведений у постанові від 18 листопада список репресії був далеко невичерпний та стрімко доповнювався. 5 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У дозволив продаж майна колгоспів, як міру дотермінового стягнення заборгованостей. Рекомендуючи в першу чергу застосовувати таке покарання безпосередньо окремо до кожного колгоспника, влада нехтувала правом особистої власності на майно, узурпувала собі право ним розпоряджатися. Законодавчою підставою для такого свавілля служила постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності», якою запроваджувалися розстріли, конфіскація майна і заборонялося застосування амністії до так званих розкрадачів державного майна, до якого з того часу було віднесено і колгоспне майно.

Збір хлібозаготівель служив прикриттям здійснення наміру фізичного винищення частини української нації. Для забезпечення повного виконання довільно встановленого сільськогосподарського податку, плану м’ясозаготівлі та інших податків і зборів, накладалися натуральні штрафи м’ясом і картоплею у вигляді півторарічної норми його здавання, без зняття заборгованості по хлібу і з правом повторного штрафування. Стягування боргів (навіть за старими кредитами) відбувалося за рахунок грошей, виручених за продаж майна боржників. Грошова заборгованість колгоспу також розподілялася на кожен колгоспний двір. Після стягування усіх боргів та зобов’язань колгоспники-«чорнодощечники», як і одноосібники, фактично залишалися без засобів на існування.

Архівні джерела та спогади очевидців свідчать про різноманітні види тиску, спрямовані на створення умов, несумісних з життям, у населених пунктах, занесених на «чорну дошку». Зокрема:

• виставлення варти навколо села, що не дозволяла як виїзд, так і в’їзд;
• вилучення та конфіскація усього майна і особливо цілковите вилучення у заблокованого населення усіх продуктів харчування;
• переслідування «контрреволюційних елементів»;
• безперервна діяльність судово-слідчих бригад;
• постійні подвірні обшуки «прихованого» хліба;
• стягнення натуральних штрафів.

Стан блокади, в який перебували села, що потрапили на «чорну дошку», прирікав мешканців на тортури голодної смерті.

З часом також розширились і формальні підстави для застосування «чорної дошки». Фактор невиконання «планів хлібозаготівель» різнився залежно від сільськогосподарської спеціалізації регіону. Наприклад, це міг бути зрив плану картоплезаготівлі, цукрового буряку, м’ясозаготівлі, льону, конопель, тютюну, невиконання збору насіннєвих фондів та мірчука, сінозаготівлі, а то й взагалі саботування сезонних робіт (осінньої/весняної сівби, зяблевої оранки), мобілізації коштів тощо. Зрештою, причина занесення на «чорну дошку» була неважливою, адже політика комуністичної партії була спрямована на знищення критичної кількості українського селянства та моральне упокорення тих, хто вижив.

Про масштаби застосування режиму «чорних дощок» свідчить довідка Наркомзему УСРР від 2 грудня 1932 р., де повідомлялося, що у Вінницькій області на «чорну дошку» було занесено 8 районів, 44 колгоспи, 42 села; в Чернігівській області – 13 колгоспів, 38 сіл, 1646 одноосібників; у Донецькій області – 12 колгоспів, 6 сіл, 2 сільради, 25 одноосібників; в Дніпропетровській області – 228 колгоспів у 44 районах; у Київській області – 51 колгосп в 48 селах та 19 районах; у Харківській області – 23 колгоспи в 16 селах та 9 районах; в Одеській області – 12 колгоспів в 9 районах.

Деяким селам ціною жахливих втрат вдалося «зійти» з «чорної дошки». Так, 25 січня 1933 р. постановою ЦК КП(б)У села Гаврилівка та Лютеньки були зняті з республіканської «чорної дошки», хоча і із рекомендацією продовжувати хлібозаготівлі у цих селах, особливо по одноосібному сектору. Тоді ж ЦК КП(б)У дозволило обкомам переглянути всі колгоспи, що раніше потрапили на «чорну дошку», і, у разі виконання ними всіх планів на 80-90%, – зняти їх з «чорної дошки». Тих «чорнодощечних» колгоспів, що не досягнули вказаного рівня виконання завдань, чекало посилення репресивних заходів. Зрештою застосування репресивної складової режиму «чорної дошки» тривало аж до 1934 р.

Дослідниками встановлено, що репресіям «чорних дощок» були піддані мешканці майже половини районів та сільрад підрадянської України, а у Дніпропетровській області – практично всі адміністративні одиниці.

Історичні джерела про становлення, реалізацію та наслідки режиму «чорних дощок» є наочним прикладом упокорення українських селян голодом, свідчать про важливу роль «чорнодощечних» репресій, як елементу механізму Голодомору-геноциду.

У 2008 р. Українським інститутом національної пам’яті, на основі аналізу наданих архівістами джерел з фондів центральних та обласних архівів, а також публікацій у пресі, було зведено до єдиного реєстру* списки постраждалих населених пунктів, колгоспів, районів від «чорнодощечного» режиму. Доповнення і розширення реєстру постраждалих від режиму «чорних дощок» триває і нині.

Дослідження:

• Марочко В. Чорні дошки // Голодомори в Україні:1921–1923, 1932–1933, 1946–1947. Злочини проти народу / О. Веселова, В. Марочко, О. Мовчан. – Вид. 2-е, доп. – Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 2008. – С. 85–86.
• Марочко В. «Чорні дошки» України: геноцид по-сталінськи // Пам’ять століть. – 2008. – № 5-6. – С. 192–210.
• Романець Н. Роль адміністративних репресій у хлібозаготівельній кампанії 1932/33 рр. // Грані. – 2011. – № 6. – С. 3– 7.
• Папакін Г. «Чорна дошка»: антиселянські репресії (1932-1933). – Київ: Ін-т історії України НАН України, 2013. – 417 с.

Перелік населених пунктів України, занесених на «чорні дошки» у 1932-1933 рр. на сайті Українського інституту національної пам’яті. Режим доступу: http://www.memory.gov.ua:8080/ua/publication/content/1518.htm