Чеський письменник Ярослав Гашек майстерно відтворив пригоди бравого солдата Швейка, який опинявся у драматичних і водночас комедійних ситуаціях на фронтах Першої світової війни. Австрійському інженеру-хіміку Александру Вінербергеру поталанило значно менше: влітку 1915 р. він потрапив до російського полону, згодом до казематів ЧК-ГПУ, а повернувся до Зальцбурга лише у 1934 р. Чим прислужився Україні цей пересічний громадянин Австрії, ім’я якого потрапило на скрижалі історії? Бранцями війни були десятки тисяч підданих Австро-Угорщини, які потерпали від голоду, холоду і хвороб у таборах для військовополонених. Він зазнав окопних і табірних поневірянь, жахіття казематного ув’язнення на Луб’янці, став свідком і «нештатним» фотографом Голодомору в Україні.
Довоєнна біографія А.Вінербергера документально висвітлена австрійським дослідником Й.Фоглем. Він народився 8 грудня 1891 р. у Відні, вивчав філософію у Віденському університеті, одночасно теоретичну і прикладну хімію. 29 серпня 1914 р. у складі частин імператорських єгерів Тіроля опинився на фронті, а у травні 1915 р. потрапив до російського полону на території Чехії. Два роки таборів для інтернованих у Східному Сибіру не зламали його волі і бажання повернутися на батьківщину. Жовтневий переворот 1917 р. фактично ліквідував Австро-Угорську імперію, але не позбавив А.Вінербергера статусу в’язня. Імперія Російська трансформувалася в особливий тип тоталітарної держави – СРСР. Його «експлуатували» на хімічних підприємствах Москви. Восени 1919 р. Вінербергер намагався таємно виїхати до Австрії через Естонію, але біля м.Пскова його арештували радянські прикордонники. Виявивши у нього фальшиві документи, звинуватили у шпигунстві на користь інтервентів. Повернули до Москви, «працевлаштували» на хімічній фабриці, «поселили» до камер Луб’янки, пізніше Бутирки. Діяла гепеушна «шарошка» для інтелектуалів, інженерів, кваліфікованих іноземних робітників. Австрійця призначили технічним директором однієї з московських хімічних фабрик, але під наглядом ГПУ.
Повсякденне життя бранця, побачене і пережите ним у радянському полоні майстерно відтворено у його спогадах, опублікованих у 1939 р. Вони написані живою мовою, пересипана діалогами, текстами політичних анекдотів про політичну та економічну ситуації в СРСР, про більшовицьких вождів, про побут та умови життя радянських громадян, а також про діяльність іноземних спеців на промислових підприємствах в УСРР, які приїхали на запрошення радянського уряду.
Проголошення непу дещо лібералізувало політично-дипломатичні та економічні відносини СРСР і Заходу, однак для військовополонених суттєвих змін не сталося. Вони працювали на фабриках хімічної промисловості, інколи виходили у місто. У 1923 рр. з Австрії в Україну повернувся історик і політик Михайло Грушевський, який керував Соціологічним інститутом у Відні, активно листувався з колегами по партії українських есерів, політичних і громадських діячів, мешкав у готелі, відпочивав, лікувався, писав книги і статті, видав кілька видань часопису «Борітеся-поборете!». Дві імперії (Австрійська і Російська), дві різних долі людей: українського ученого і політика, який користався певними свободами європейського суспільства, а з іншого боку австрійського інженера, якого не випускали до Австрії.
На початку 20-х рр., коли від ленінського людомору гинули мільйони українських селян з дітлахами, Вінербергер «колотив» фарби на підприємствах хімічної промисловості у Москві. Утримувався у таборі для примусових робітників ( Zwangsarbeiterlager) на Луб’янці. Побут у камерах, переповнених в’язнями (від 150 до 200 у кожній), політичні розмови, розташування внутрішньої тюрми – вичерпно постають у його унікальних спогадах. Він зафіксував коротку абревіатуру так званої більшовицької реформи – NÖP (Нова економічна політика). Кілька тисяч співвітчизників Вінербергера перебували в Україні на «заробітках», приїздили туристи, спортсмени, відбувалися футбольні змагання між австрійськими та українськими командами.
Відносна лібералізація економічного життя в умовах Непу супроводжувалася ленінським людомором у 1921 – 1922, локальним голодуванням селян весною 1924 і «генеральною репетицією» майбутнього Голодомору – голодом у 1928 – 1929 рр. Вони вирізнялися причинами, обставинами і соціально-демографічними наслідками, але мали спільне джерело соціального зла – московський окупаційний режим в Україні.
У 1930 р. Вінербергер отримав статус вільно поселенця, але під наглядом міліції (паспортний режим на право перебування в СРСР) та «неусипного ГПУ». Доводилося працювати у кооперативі «Плодоспілка», технічним директором на фабриці з пластикової сировини м.Любочин Московської області. Їздив по роботі у Ленінград, Архангельськ, Курськ, Ташкент, Ростові-на-Дону, Харків і Київ. Спостерігав за життям з середини, бачив і фіксував реальні його картини, розмовляв з різними людьми, навіть з партійними босами. Він звик до постійного нагляду спецслужб, тому жартівливо писав про них: «Мої друзі з ГПУ», «моє ГПУ».
Весною 1933 р., коли Голодомор в Україні досяг апогею, Вінербергер перебував у Харкові. Він особисто бачив на залізничному вокзалі тисячі голодних селян і безпритульних дітей, які просили у нього хліба, грошей, продуктів. Він працював на фабриці з переробки пластикової маси, детально відтворив технологію виробництва, зазначив кількісний і соціально-національний склад робітників, управлінців, виділив високу частку євреїв серед інженерно-технічного персоналу, бухгалтерів, керівництва. Антисемітські висловлювання австрійського інженера можна пояснити політичною ситуацією кінця 1930-х рр., поширенням ідеології нацизму, підпорядкуванням Австрії її «вірному синові» – Адольфу Шікельгруберу (Гітлеру). У книга Вінербергера, автор якої був далеким від ідеології нацизму, позначився вплив цензури . Терміни «московський жидівський уряд», «засилля євреїв» у ГПУ, «кремлівські жиди», використані ним у спогадах, передають політичну атмосферу тодішнього Зальцбурга, Лейпцига, тобто Австрії та Німеччини.
Влаштувавшись у 1933 р. на роботу до виробничого об’єднання «Харківхімпластмас», Вінербергер постійно пересувався містом, спостерігав за чергами біля магазинів «Торгсин», фотографував натовп голодних людей, трупи померлих від голоду селян, дітей, які сотнями лежали на вулицях міста. До приїзду французького політика Е.Ерріо до Харкова місто очистили від жебраків і безпритульних дітей, вулиці покрили свіжим асфальтом, витративши 1200 тонн. За продуктовими картками промисловим робітникам видавали 300 грамів хліба щодня, а їхня місячна зарплата становила тоді 50 крб. Пересічно харківські робітники отримували 200 гр хліба, а черги займали з четвертої години ранку. Біля магазинів постійно чатував міліціонер, щоб не допустити крадіжок та кривавих побоїщ у чергах. Масове безробіття, карткова система продовольчого забезпечення, якою фактично були охоплені індустріальні робітники, підприємства хімічної промисловості – постають на сторінках його книги.
Перебуваючи у Харкові протягом березня-квітня 1933 р., Вінербергер щодня читав газети, аналізував політичні події, реальний і роздмуханий більшовиками так званий саботаж. Не оминув увагою натуральні штрафи для селян, які були для них колективним смертним вироком, репресії проти інтелігенції, цитував більшовицьке кримінальне гасло: «Wenn der Feind sich nicht ergibt, so wird er vernichtet!» (Якщо ворог не здається, його мусять знищити»). Цей смертоносний вираз, який постійно виринав на шпальтах центральних і місцевих газет, чимось нагадував девіз німецьких концтаборів: «Робота робить вас вільними». Вражає вичерпне висвітлення трагічної долі розкуркулених селян, катастрофічних наслідків колективізації, які постають у спогадах Вінербергера. Він не обмежувався радянською пресою, а черпав інформацію з розмов на фабриках, навіть зі своїми «шефами» – офіцерами ГПУ.
Депортації селян, позбавлення хліба під час реквізиції, заборона продажу залізничних квитків для пересування країною – кмітливий інженер-хімік вважав причинами Голодомору в Україні. Його дивувало те, що багато європейців байдуже споглядали за «повністю організованим масовим вбивством» українських селян, масштаби якого «марно шукати у світовій історії». Спогади австрійця є своєрідним документальним коментарем для колекції його фотографій про голодне лихоліття у Харкові та його околицях. Світлини Вінербергера про жертв Голодомору в Україні, які мені у Відні передала Марія Дзерович, були уперше опубліковані в Україні у 2003 р. Відтоді він став відомим фотографом Голодомору. Меморіально-правова і науково-документальна цінність його фотографій – колосальна.
Історія появи фотографій А.Вінербергера в Австрії майже дедективна. Дослідник його біографії Й.Фогл згадує першу дружину інженера-хіміка (лікарка Жозефін Ронімо) та їхніх спільних дітей – доньку Аннумарію та сина Александра. Виявилось, що у вересні 1928 р. Вінербергер приїхав до Австрії, а повернувся до Москви з новою жінкою – Ліллі Ціммерман, з якою жив до початку 1931 р. Вона повернулася до Австрії на кілька тижнів для пологів, а згодом з донькою Марго приїхала до Москви. Фотографій у 1931 р. не могло бути, тому що тоді на вулицях Харкова масово не помирали люди, а інженер працював у Москві. Історик Й.Фогл спростовує думку самого Вінербергера про одночасне повернення до Австрії разом з дружиною і донькою. Радянські прикордонники влаштували «ретельний» огляду речей його родини, які самостійно поверталися на батьківщину. Фотографії Вінербергера потрапили до Відня дипломатичною поштою у жовтні 1933 р. через політичний відділ посольства Австрії у Москві, або ж особисто були привезені ним у супроводі австрійських дипломатів. Зазначена версія є достовірною, яку австрійський дослідник підтвердив архівними документами зовнішньополітичного відомства. У будь-якому випадку вони покинули радянську Росію, стали ілюстративним доказом історичного факту Голодомору в Україні.
До Зальцбурга Вінербергер повернувся на початку 1934 р. Родина поселилася у будинку сестри його дружини. Постать інженера-хіміка почала набувати політичного і просвітницького відлуння. Австрійський дипломат Х.Пахер, знаючи про наявність у Вінербергера 600 фотографій про голод, надав колекції особливої культурно-політичної цінності. Вони стали своєрідною ідеологічної зброєю для австрійських дипломатів, особливо в умовах політичних переслідувань австрійців в СРСР. Весною 1934 р. Вінербергер написав доповідь про своє перебування в Росії, згадав про фотографії. Того ж року була опублікована брошура «Росія, як є насправді», упорядкована та видана «Народним фронтом» за участі колишнього бранця. Її друк викликав протест з боку радянського посла А.М.Петровського, адресований міністру закордонних справ Австрії Е. Бергеру-Вальденегг. ТАСС заявила про кампанію «брехні і фальшування» та пропаганди проти СРСР. Брошура справила вплив на певні політичні кола. Під її впливом, на переконання Й.Фогля, вийшла книга Генерального секретаря національних меншин Європи А.Амменде, який використав 22 фотографії з колекції А.Вінербергера. Але авторство самих фотографій приховували. Однак інформація просочувалася, а публікації фотографій набували поширення. У 1935 р. до гуманітарної справи А.Амменде долучився кардинал Т.Інніцер, який одним з перших на Заході очолив акції протесту у зв’язку з голодом в Україні. Він опублікував 26 фотографій з альбома А.Вінербергера, позначивши їх текстовим коментарем.
Подальша доля Вінербергера виявилася драматичною. У 1938 р. він намагався стати членом місцевого осередку НСДПА. Однак єврейське походження не дозволило йому стати ситуативним і офіційним «нацистом». Воював у складі Російської Визвольної Армії генерала Власова, а після війни повернувся до Зальцбурга, перебував у таборах американської військової зони. Завдяки постійним зверненням доньки Марго до американського командування повернувся до рідного Зальцбурга. У мирний час заснував фабрику з виробництва лаків та мебельного покриття. 5 січня 1955 р. він тихо помер рідному місті. Світлини Вінербергера «засвітили» злочини більшовицького Кремля в Україні, присвоїли йому історичний статус фотографа Голодомору.
Фіксуючи трупи померлих від голоду людей, довгі черги біля магазинів торгсину, місця смерті і масових поховань, австрійський інженер-хімік задокументував конаючих жертв Голодомору-геноциду в Україні. Крізь фотографії постає його особиста меморіальна співучасть, яка розкрила світові правду про злочини сталінського окупаційного режиму в Україні 1932 –1933 рр.