Штучний масовий голод 1946–1947 років

Масовий штучний голод 1946–1947 рр. був результатом злочинної діяльності комуністичного режиму і забрав життя понад 1,5 мільйони українців. В умовах повоєнної розрухи радянська влада, використовуючи досвід організації Голодомору 1932–1933 рр., вилучила з українських сіл майже все збіжжя та овочі, надмірну кількість продуктів тваринництва й вивезла поза межі України.

Радянський політичний контроль, а відтак і колгоспна система поновилися в Україні з 1943 р. Колгоспники не мали жодних прав, були змушені працювати без вихідних за трудодні. У різних регіонах, і навіть у колгоспах одного району, трудодень оцінювався не однаково. Його вартість залежала від отриманого врожаю.

Колгоспникам платили двічі на рік: у серпні – вересні після збору врожаю видавали аванс (до 15% нарахованого на трудодні); наприкінці року, після виконання колгоспом усіх податків, проводився остаточний розрахунок, коли незначну частину платні колгоспники могли отримати грошима. Так, аванс з урожаю 1946 р. в Миколаївській області становив від 100 до 300 г зерна на трудодень. Зазвичай колгоспники не отримували й цього. За невиконання будь-яких приписів їх карали натуральними штрафами, примусовими роботами, а то й засланням.

26 червня 1946 р. Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) визначили, а у липні 1946 р. київське керівництво ухвалило для УРСР план хлібозаготівель у розмірі 340 млн пудів й вимагало завершення хлібоздачі до 1 жовтня. Кремль заборонив знижувати цей хлібозаготівельний план, попри очевидну його нереальність. 22 липня 1946 р. – збільшено на 50 % план хлібоздачі колгоспам у 23 областях, а 17 листопада – ще на 100% у 13 областях. У підсумку загальний план склав 362,75 млн пудів. Українське село було знову поставлене на межу виживання.

Вилучення збіжжя, засипаного в насіннєві, страхові та інші колгоспні фонди, не допомогло виконати план через фізичну відсутність зерна. В рахунок хлібозаготівель за продрозкладкою почали забирати зерно, вирощене на присадибних ділянках. Колгоспи припинили оплату селянам зароблених тяжкою працею трудоднів. Українське село охопив голод. «Я бачив, що рік загрожує катастрофою… Хоча я переконував, що записки, які я послав [Сталіну], відображають дійсний стан справ і Україна потребує допомоги, але лише ще більше збуджував у Сталіна гнів», – занотував у мемуарах поплічник Сталіна і тогочасний перший секретар ЦК КП(б)У та голова Ради міністрів УРСР М. Хрущов.

Голод, що насувався на українські землі, не зупинив продовольчих поставок з України. Ешелони з викачаним у голодних українських селах хлібом та іншими продуктами, як і раніше, відправлялися в різні регіони радянської імперії. УРСР була головним постачальником зерна для Ленінграда, а овочів – для Москви. Хліб вивозився до РРФСР.

На вимогу кремлівської верхівки, ЦК Компартії й уряд УРСР 30 вересня 1946 р. ухвалили постанову, якою майже на 4 млн осіб скорочувалися контингенти пайкового постачання за картками, з них у сільській місцевості – на 2 млн 892 тис. Також були зменшені норми забезпечення хлібних карток.

Сталінський ЦК у постанові від 8 жовтня 1946 р. наказав «забезпечити здачу державі продовольчих культур за планом».

На вимогу політбюро ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель було розверстано по п’ятиденках, звіти за кожні п’ять днів мали подаватися до Москви особисто Сталіну. Найбрутальнішу роль у проведенні реквізицій, як і у 1932–1933 рр., виконували партійні та комсомольські «активісти». Ними керували наділені особливими правами, аж до оформлення матеріалів до суду, озброєні й одягнені у спеціальну форму працівники системи держзаготівель (уповмінзагу СРСР), штат яких в Україні в 1946 р., порівняно з попереднім 1945 р., зріс з 5 до 11,5 тис. осіб. За свідченням М. Логвиненко з с. Томаківка Дніпропетровської обл., «Голод 1946–1947 рр., як і Голодомор 1932–1933 рр. було зроблено штучно. Весь хліб вивозили. А по хатах ходили активісти і забирали запаси, в кого які були. Розбивали груби, шукали хліб у горщиках для квітів, забирали все. А людям лишалися бур’ян та миші».

Режим вдавався до звичних методів терору для знищення будь-яких спроб спротиву. На вимогу Москви, українське керівництво задіяло на хлібозаготівлі увесь партійно-господарський актив та репресивний апарат. За період хлібозаготівель ЦК КП(б)У ухвалив 49 постанов про хлібозаготівлі. Будь-які спроби місцевих керівників полегшити долю односельців, розцінювалися як саботаж та антирадянська діяльність.
За звинуваченнями у незадовільному керівництві й саботажі, а також у самочинному витрачанні зерна на «внутрішньоколгоспні потреби» обкоми та райкоми КП(б)У лише за 1946 р. притягнули до партійної відповідальності й спрямували до суду матеріали на 6029 осіб, більше половини з них були посадовцями, як повідомляв у листі до Й. Сталіна від 6 лютого 1947 р. М. Хрущов.

«З 1945 по 1947 р. я був головою колгоспу. У 1947 році був голод. Пекли млинці з картопляних лушпайок, їли все. Пухли від недоїдання та смертельних випадків у селі не було. Крали на колгоспних полях зерно, буряки. За крадіжку мішка буряків трьох колгоспників посадили у в’язницю на 8 років, а мене було звільнено з посади голови колгоспу», – розповідав Григорій Семенович Бугай, 1917 р. народження, із села Наталіївка Межівського району Дніпропетровської області.

Пограбування українського села в 1946 р. й вивезення до Москви і Ленінграда не тільки хліба, а й інших продуктів, призвело до масового голоду на більшій території України. Пік опухань і масової смертності припав на весну – літо 1947 р. Проте знесилені люди, гнані на лани й ферми колгоспним керівництвом, провели весняну посівну кампанію й жнива. Але українське село так і не отримало продовольчої допомоги. Хлібозаготівельний план з урожаю 1947 р. було виконано на 100 %.

Керівництво СРСР ретельно приховувало від світу факт масового голоду. Персоналу місій ЮНРРА в Україні та Білорусії обмежували пересування на території республік. Виїзд за межі столиць дозволявся тільки з відома МДБ. Спецслужби перлюстрували й піддавали цензурі листи людей за кордон. Документи, які висвітлювали механізм творення голоду, йшли під грифом «таємно», «цілком таємно», «особисто»… На офіційному рівні говорилось про «післявоєнні труднощі» та «утруднення з продовольством».
Як і під час Голодомору 1932–1933 рр., українські селяни намагалися роздобути продукти харчування за межами масового голодування. Однак це було важко зробити, адже за територію України їх не випускали. Останньою надією на порятунок від голодної смерті були Західноукраїнські землі, де колгоспна система тільки насаджувалася. Крім того, важливим фактором гальмування темпів колективізації в західних областях була боротьба УПА проти комуністичного режиму. Дехто із приїжджих тимчасово наймався на роботу за харчі, деякі залишалися назавжди, але більшість їхала з метою виміняти хліб та інші продукти на останню сорочку. Відозви, які розповсюджувала Організація українських націоналістів (ОУН) та УПА. Вони закликали селян допомагати голодуючим. У 1947 р. шлях на західноукраїнські території також було перекрито.

За жнивами 1947 р. повернулися хлібозаготівлі та репресії за невиконання визначених показників плану хлібоздачі. 10 жовтня 1947 р. Л. Каганович і М. Хрущов переможно звітували перед Й. Сталіним про перевиконання хлібозаготівельного плану. Для тих, кому вдалося вижити, рабство не закінчилося, сите життя не настало. Селяни були прикріплені до колгоспів. Пенсії їм почали виплачувати з 1964 р., зарплати з 1966 р., а паспорти громадян СРСР вони отримали аж у 1974 р.

Суцільне голодування призвело до масових захворювань на дистрофію. Особливо страждали діти й літні люди. Станом на 20 червня 1947 р. в республіці налічувалося понад 1 млн 154 тис хворих на дистрофію, з них 77,1% складали сільські жителі. Більшість хворих померла.

Знову, як і у 1932–1933 рр., люди, доведені тривалим голодуванням і тотальним терором з боку органів влади до психічного зламу, втрачали здатність контролювати свої дії.

Голодуючі батьки у відчаї намагалися вивезти своїх дітей у міста і залишати у притулках. Масове голодування породило нове сирітство. Дитбудинки були переповнені, тисячі українських дітей жило просто неба.

Чисельність жертв масового голоду в Україні 1946-1947 рр. досі остаточно не встановлено. Нині науковці продовжують роботу із встановлення кількості загиблих. Однак достовірним залишається факт, що голоду можна було б уникнути, якби замість грабунку селян радянське керівництво надало б їм необхідну допомогу.