Штучний масовий голод 1921–1923 років

«Коли настає загроза голоду в колоніях і материку, тоді імперіялістичні уряди рятують материк коштом колоній. Цей вияв уже 1921 року під час творення так званих соціялістичних совітських республік показує як зливалися в одне єство традиційний колоніялізм з інтернаціональним соціялізмом»

професор Роман Сербин, Канада

У 1918 р. на політичній карті Європи виникла держава – Українська Народна Республіка, яка з перших днів свого існування мусила відстоювати незалежність у війні з численними ворогами, насамперед з правонаступницею Російської імперії – більшовицькою Росією.

Більшовики очолювані В. Леніним не сприймали появу УНР як незалежної держави, а розглядали її як ресурсну базу для забезпечення легітимації влади і плацдарм для «світової революції». Для цього РСФРР упродовж 1918–1920 рр. здійснила три кампанії військового вторгнення в Україну і, як наслідок, її анексію. Очільником маріонеткового уряду квазіреспубліки УСРР було поставлено ленінського емісара Х. Раковського, який називав українську націю «вигадкою інтелігентів». Фактично Україною керував ЦК РКП(б). За другим союзним договором від 28 грудня 1920 р. Росія не тільки отримала контроль над економікою України, армією, шляхами сполучення, а й право визначати обсяги поставок з України в Росію продуктів, найперше хліба.

Диктаторська влада Кремля в Україні трималася виключно на багнетах. Із кінця 1920 р. в УСРР було розміщено шість армій РСЧА чисельністю 1,2 млн, а також війська ВНК (ВЧК) та внутрішні війська, завданням яких було придушення будь-якого опору; їм допомагала ВУНК (ВУЧК), підзвітна Раднаркому РСФРР (керівний склад та значна частина співробітників якої направлялися з Москви). Загалом апарат ВУНК до кінця 1920 р. нараховував понад 5 тисяч працівників. У 1922 р. внаслідок реорганізації репресивних органів було утворене ДПУ РСФРР та його філію – ДПУ УСРР. 28 вересня 1922 р. таємною постановою політбюро РКП(б) ДПУ надавалося право позасудових репресій аж до розстрілів та заслань.

З третьою окупацією російські більшовики повернули в Україну й продрозкладку. Москва визначила для України хлібну розкладку обсягом 160 млн пудів. Уряд Х. Раковського мав щодня відправляти до Москви 100 вагонів з хлібом, а також інші продукти.

Відверте пограбування викликало нову хвилю селянського опору, яка переросла в масовий повстанський рух. Для оборони села і найближчих околиць селяни об’єднувалися в загони, а в разі потреби створювали великі з’єднання. Проте постійного та єдиного керівного центру не було. Повстанський рух поступово набирав національного змісту й став потужною складовою визвольної боротьби українського народу. Навесні 1921 р. на території України продовжувало діяти понад 150 повстанських загонів чисельністю від 50 до кількох тисяч осіб. З метою дискредитації національно-визвольного руху окупаційний режим оголосив повстанців «бандитами». Юридичною підставою для нової війни з українським народом стала підписана В. Леніним 6 грудня 1920 р. постанова Ради праці та оборони про надзвичайні заходи з ліквідації «політичного бандитизму на Україні». Уряд Х. Раковського оголосив боротьбу з повстанцями рівнозначною боротьбі з білогвардійцями. 19 лютого 1921 р. при РНК УСРР була створена Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом. Її рішення були обов’язковими для всіх військових і цивільних органів. Із 30 червня 1921 р. запрацював робочий орган Постійної наради – Військова рада України, було затверджено Інструкцію про надзвичайні трійки при загонах, що боролися з бандитизмом.
На допомогу регулярним армійським частинам і військам ВУНК у кожному повіті були створені загони незаможних селян. Ними керували повітові партійні організації, які були переведені на казармене становище. У кожному повіті діяли частини особливого призначення, що складалися лише з комуністів та комсомольців.
У селах була запроваджена винагорода за повідомлення про тих, хто сприяв повстанському руху. Її видавали завдяки майну, конфіскованому у заарештованих. Чекісти широко використовували систему заручництва, кругову поруку, а також інститут відповідачів. Над селянами постійно тяжіла загроза розстрілу за недонесення про появу повстанців. Залучали й платну агентуру. У кошторисах повітових виконкомів і губНК передбачалися спеціальні статті видатків для інформаторів.
Спад повстанського руху намітився лише у другій половині 1921 р., коли було ліквідовано 52 повстанських загони та об’єднання. Особливо помітним спад був на Лівобережжі, де після розгрому основних сил Махна різко зменшилися кількість та чисельність повстанських загонів. Великою мірою затуханню повстанського руху посприяв масовий голод, що восени охопив східні та південні регіони України.
Вже у січні 1921 р. більшість селян України внаслідок суцільного пограбування продзагонами не мала продовольства. Україна отримала з Москви надвисокий план продовольчого податку. Понад 42 % валового збору збіжжя Україна мала вивезти до Росії. Перерозподіл хліба всередині республіки міг би попередити голод, однак Москва наполягала на виконанні визначених обсягів.
Збір продовольства відбувався за участі озброєних загонів. В Україну були перекинуті додаткові військові частини. 3 вересня 1921 р. В. Ленін надіслав голові Раднаркому УСРР Х. Раковському телеграму з вимогою провести терміновий набір 20 тис. добровольців у загони продміліції.

Розпочавшись у рідному для Н. Махна Гуляйпільському повіті Запорізької губернії та Херсонському повіті Одеської губернії, голод з кожним місяцем охоплював усе нові території. У липні 1922 р. в Україні голодувало п’ять південних, частково Полтавська і Харківська губернії.

Проте наявність голоду в Україні ретельно приховувалася від міжнародної спільноти, котра вже рік рятувала голодуюче населення російського Поволжя. Зокрема було запрошено Американську адміністрацію допомоги (АРА). Лише навесні 1922 р. працівники цієї благодійної організації змогли прибути в голодуючі губернії УСРР та розгорнути пункти харчування. У липні 1922 р. ЦК РКП(б) знову спробував заблокувати міжнародну допомогу Україні силами російської делегації на 2-му Міжнародному з’їзді організацій і комітетів допомоги голодуючим Росії, що проходив у Берліні. Українська делегація на з’їзді наголошувала, що термінової допомоги потребує майже 10 млн населення Півдня й Південного Сходу України. Присутність таких поважних людей, як академік Д. Багалій, письменник В. Короленко та ін. сприяла співпраці з Комітетом іноземних допомогових організацій.
На жаль, українські селяни, які вмирали від голоду, тривалий час залишалися напризволяще. Загальний розмір продовольчої державної допомоги голодуючому Півдню України не перевищував 7,5 % від потреби, якою займалася створена влітку 1921 р. Комісія допомоги голодуючим ВУЦВК (ЦК Допгол або ЦКДГ ВУЦВК), очолювана з Г. Петровським. Свою діяльність ЦК Допгол Г. Петровського проводив згідно з директивами ЦК КП(б)У.

4 серпня 1921 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про кампанію боротьби з голодом», у якій вказав губкомам, що вони мають «розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, може бути вповні надана своїми губернськими або повітовими коштами». Це означало, що всі кошти, які були вже зібрані в УСРР для допомоги голодуючим, за розпорядженням ЦКДГ Всеросійського ЦВК, мали спрямовуватися у прикріплені до УСРР губернії РСФРР: Царицинську, Уральську, Саратовську, Симбірську (з населенням 1108 тис. осіб).
Такі директиви могли видавати й виконувати тільки органи окупаційної влади. Лише на початку 1922 р. ЦК Допгол ВУЦВК отримала дозвіл допомагати українським голодуючим, але тільки за рахунок власних коштів, і за умови повного забезпечення потреб РСФРР.

Першими запропонували допомогу голодуючим УСРР меноніти США, Канади і Нідерландів. Однак попри те, що угоду про надання допомоги з Міжнародним менонітським комітетом уряд УСРР уклав у жовтні 1921 р., а з Місією Нансена – у грудні, в Україну їх, як і АРА, не пускали до березня 1922 р. У 1923 р. в Україні з’явилося представництво Міжнародної спілки допомоги дітям. Із французьким Червоним Хрестом, Комітетом охорони здоров’я Ліги Націй, Товариством допомоги німецьким колоністам Чорноморського узбережжя, американською організацією «Форвардс» та «Міжробдопом» були укладені угоди про боротьбу з епідеміями. Важливу роль у допомозі губерніям, охоплених голодом, відігравав американський об’єднаний комітет «Джойнт».

Діяльність цих організацій в Україні тривала з березня 1922 р. по серпень 1923 р. Україна отримала від іноземних організацій 2,3 млн пудів продовольства (всього 8 % із загального обсягу пожертв, які надійшли в радянські республіки з закордону). Однак без участі іноземних допомогових організацій масштаб жертв штучного масового голоду в Україні був би значно більшим. Вони врятували життя близько 1,8 млн українців. Проте в радянській пресі інформація про внесок та роль міжнародних благодійників замовчувалася, а українців, які співпрацювали з ними, у 1930-ті рр. звинуватили у шпигунстві та репресували.
18 жовтня 1922 р. Г. Петровський затвердив постанову ВУЦВК, за якою очолювана ним Комісія допомоги голодуючим ВУЦВК з 1 листопада 1922 р. ліквідовувалася, попри те, що люди продовжували масово гинути від голоду. Діти становили понад 40 % українців, які голодували. Ліквідація ЦК Допгол та її місцевих органів була спричинена поновленням хлібного експорту. Комісії з ліквідації наслідків голоду, створювані натомість, не мали реальних можливостей.

Переповнені дитячі притулки не отримували необхідного забезпечення і швидко ставали осередками епідемічних захворювань. Восени 1921 р. у дитячі будинки УСРР привезли близько 80 тис. дітей із охоплених голодом губерній РСФРР. У 1922 р. їхня частка серед контингенту дитбудинківців дорівнювала 75 %.

Понад 439 тис. голодуючих з Росії самостійно прибули до України в пошуках порятунку, погіршивши продовольчу, епідеміологічну ситуації.
За даними Наркомздоров’я УСРР, тільки за 7 місяців 1922 р. хворіло на холеру 24,4 тис. осіб; на черевний тиф – понад 19,6 тис.; на висипний тиф – 136,6 тис.; на поворотний тиф – 141,7 тис. осіб. Хвороби переважно заносили біженці від голоду з Поволжя.

Чисельність жертв голоду в Україні щоденно зростала. Історики і демографи досі дискутують довкола загальної кількості померлих у 1921–1923 рр., називаючи цифри від 500 тис. до 6 млн осіб. За підрахунками українського демографа і статистика А. Хоменка, що ґрунтувалися на матеріалах продподаткової статистики та весняного опитування сільського населення 1923 р., на території масового голоду опинилося 13,1 млн осіб із 22,1 млн, які постійно проживали у селах. У п’яти південно-східних губерніях померло понад 2 млн людей, а з урахуванням населення голодуючих повітів Харківської і Полтавської губерній – кількість жертв штучного голоду, організованого російськими окупантами, сягає 3,5 млн осіб.
Штучний масовий голод також був використаний агресором для пограбування Церкви. «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей, і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найбільш скаженою і нещадною енергією не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору», – закликав В. Ленін. Наслідком кампанії з вилучення церковних цінностей до Москви було відправлено 3 пуди 3 фунти і 75 золотників золота, понад 3 105 пудів срібла, 125 карб. золотом і 8 615 карб. сріблом, 858 діамантів загальною вагою 1 469 каратів, інше дорогоцінне каміння та коштовні метали. Зібрані церковні багатства оцінювалися у понад 834 тис. карб. золотом.

Діяльність надзвичайних продовольчих загонів, застосування режиму заручників, заслонів довкола сіл, армійських підрозділів, карально-репресивних заходів ревтрибуналів, придушення опору селян – безперечний доказ свідомої колонізаторської політики. Голод виявився ефективнішим за каральні експедиції.

Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме — винищення української нації.

Рафаїл Лемкінюрист, автор терміну «геноцид»